Обіцянці закінчити війну на Донбасі було відведене чільне місце в передвиборчій риториці команди Зеленського. Але підбадьорливий тон влади дуже скоро змінився на виправдальний. Як виявилося, попереднє керівництво країни, якій опозиція закидала навмисне затягування конфлікту, було таким самим заручником російської непоступливості, як і теперішнє. Новообраного президента Володимира Зеленського Москва «привітала» роздачею російських паспортів на окупованому Донбасі. Росія та її донбаські проксі постійно порушують режим тиші, Україна відводить війська на свій страх і ризик. Одне слово, за підсумками року реальних позитивних зрушень на Донбасі відбулося вкрай мало. І хоча влада покладає великі надії на зустріч «нормандської четвірки», найімовірніші сценарії реінтеграції ОРДіЛО далекі від українських інтересів.
Оптимальний варіант реінтеграції Донбасу не раз озвучувала українська сторона в Тристоронній контактній групі (ТКГ). Росія має вивести війська з Донбасу, загони бойовиків — роззброїтись, після чого Україна відновить повний контроль над ОРДіЛО. Далі має стартувати політичний етап реінтеграції, тобто ліквідація «республік» та проведення демократичних місцевих виборів. І тільки потім, коли в Донецьку та Луганську з’явиться легітимна місцева влада, почнеться економічне відновлення Донбасу. Цей сценарій за всіх його труднощів влаштовував би і українську владу, і більшу частину українського суспільства. Але Росія налаштована не допустити такого розвитку подій.
Читайте також: Донбас. Кроки до повернення
Так, на вимогу ліквідації «ЛНР» та «ДНР», про яку українська сторона у ТКГ нагадала в жовтні 2019-го, у Москві відреагували нервово, звинувативши Київ у зриві переговорів. Схоже, там не відмовляються від плану залишити Київ сам на сам із фейковими республіками, наголошуючи на тому, що «ЛНР» та «ДНР» також є стороною мінських угод. Резервним варіантом в українському МЗС вважають залучення миротворців ООН. Однак про нього нині остаточно забуто. Як заявив у жовтні 2019 року спецпредставник ОБСЄ у ТКГ Мартін Сайдік, застосування миротворчого контингенту ООН можливе тільки за згодою обох сторін, тобто України та Росії, остання ж категорично проти. Будучи постійним членом Ради Безпеки ООН, РФ має широкі можливості для блокування такого сценарію.
Що ж стосується реінтеграції ОРДіЛО на умовах Росії, то в загальних рисах це означає ось що. По-перше, Київ повинен розпочати «прямий діалог» із представниками «ЛНР» та «ДНР», тобто визнати суб’єктність «республік» якщо не де-юре, то принаймні де-факто. Слідом за цим Київ має легалізувати лідерів ОРДіЛО на місцевих виборах, що відбудуться без доступу українських політиків, громадянського суспільства та ЗМІ (а можливо, і під наглядом російських військових чи бойовиків). По-друге, ОРДіЛО має отримати «особливий статус» у найповнішій версії. Нагадаємо, у жовтні 2018-го Рада пролонгувала дію закону № 9153 про особливий порядок самоврядування в ОРДіЛО до кінця 2019 року. За словами Зеленського, після зустрічі «нормандської четвірки» буде розроблено новий закон, але те, яким саме він буде, ще не відомо.
В інтересах Росії, щоб нова редакція закону перетворила ОРДіЛО на державу в державі з автономним самоуправлінням, власними судами, «народною міліцією» тощо. Таким чином Москва перекладе всю політичну відповідальність, а також економічний тягар відновлення Донбасу на Україну, залишивши собі потужний важіль впливу, імплантований у тіло Української держави. Тому коли такий сценарій називають капітуляцією України, це цілком точно відображає його суть. Втім, імовірність його втілення наразі сумнівна: головним запобіжником тут є українське суспільство. Статистика свідчить, що закріплення в Конституції «особливого статусу» ОРДіЛО неприйнятне для 50% громадян, проведення місцевих виборів на умовах бойовиків — для 65,6%, прямі переговори з керівниками «ЛНР» та «ДНР» — для 41%, а відновлення торгівлі з окупованим Донбасом — для 43,3% (Фонд «Демократичні ініціативи», Центр Разумкова, червень 2019-го). Протести проти формули Штайнмайєра, які прокотилися країною цієї осені, стали промовистим свідченням того, що суспільство готове не лише обурюватися, а й чинити активний спротив самовбивчому сценарію щодо Донбасу.
Найбільша небезпека нині полягає в тому, що під тиском обставин Київ може погодитися на «гібридну» реінтеграцію Донбасу. Вона формально відбуватиметься відповідно до українських вимог, але насправді матиме вдосталь слабких місць, щоб на такий варіант погодились і в Москві. Репетицію такого сценарію ми вже бачили на прикладі розведення військ: воно відбувається попри порушення режиму тиші, проте офіційна риторика Києва залишається оптимістично-підбадьорливою. Теоретично в такому самому дусі можна завершити не тільки розведення, а й весь військовий етап реінтеграції. Не виключено, що в підсумку Росія виведе власні війська з ОРДіЛО й українські прикордонники повернуться на свої позиції на кордоні. Проте без реального (а не формального!) роззброєння російських проксі це матиме радше символічний сенс. Бо в такому разі українські прикордонники будуть затиснуті між російськими військами по той бік кордону й загонами «республік», перелицьованими в «народну міліцію» з тилу. Не слід пояснювати, що це буде тільки ілюзією контролю.
Читайте також: Зберегти себе. Потреба консерватизму
Політичний етап реінтеграції у «гібридному» дусі цілком може включати ліквідацію «республік» та усунення найодіозніших діячів із публічного поля. Натомість решті дозволять «перефарбуватися», зокрема в кольори легальних українських партій. Судячи із заяв радників секретаря РНБО Сергія Сивоха та Максима Ткаченка, такий варіант у Києві розглядають. Цілком зрозуміло, що стовідсоткове кадрове перезавантаження в ОРДіЛО неможливе навіть у найкращому разі. Але, підмінивши перезавантаження перефарбуванням, Київ не зможе примусити місцеву владу до лояльності. Навпаки, якщо з Києвом ОРДіЛО пов’язуватиме лише хисткий політичний компроміс, то Москва буде гарантом їхнього «особливого» статусу (зокрема, амністії та дотацій). Не без того, що така конструкція може вистояти не один рік, але з реальною реінтеграцією Донбасу це матиме мало спільного. Якщо екс-регіоналів, таких як Олександр Єфремов, ще можна судити (хоча, як виявилося, з вельми скромними результатами), то екс-функціонери «ЛНР» та «ДНР» користуватимуться повним імунітетом в обмін на «тишу» в ОРДіЛО. Причому сепаратистські заворушення (мітинги, протести, можливо, навіть насильницькі акції) відбуватимуться там із частотою та інтенсивністю, яку замовлятиме Москва.
Таким чином, зрушення, які відбуваються на Донбасі, наближають не розв’язання проблеми, а патову ситуацію для всіх сторін конфлікту. Українська влада підійшла впритул до червоних ліній, заступати за які їй не дозволяє суспільство. Росія постала перед вибором: відкрито зривати мінські домовленості чи затягувати ситуацію, сподіваючись на добровільну капітуляцію Києва. Що ж стосується наших західних партнерів по «нормандському формату», то вони готові прийняти практично будь-який сценарій, який можна буде описати в термінах деескалації конфлікту, мирного врегулювання тощо. Тож спокуса погодитися на «гібридну» реінтеграцію ОРДіЛО є надзвичайно високою для всіх сторін. Але з огляду на загрози такого сценарію єдиною раціональною стратегією для України в цих обставинах здається заморожування конфлікту. Доти, доки ми не дістанемо можливість реінтегрувати ці території на умовах, що відповідають нашим національним інтересам.