Побутує думка, що історія — це чергування геноцидів. Й українці про це знають не з чужих слів, бо за своє довге і непросте існування самі натерпілися різних -цидів, організованих різними народами: як не екоцид, то лінгвоцид і постійно — культуроцид. Здебільшого це все коїть наш північно-східний сусід, зазіхаючи на українську історію, яка вперто не знищується і лишається давнішою за російську.
Новітня війна — це ж не тільки викрадені пралки та знищена інфраструктура, у кожному окупованому місті й селі росіяни методично (тобто за заздалегідь підготовленими методичками) знищують нашу культуру: підручники, художню літературу й інше, написане українською. І завжди — грабують музеї, розкрадають галереї, вивозять цінні предмети.
Читайте також: Бюджетна культура, або Телемарафон понад усе
На цьому тлі недивно, хоч і вкотре безвідрадно прикро те, що окупанти зробили в Херсоні. Тікаючи з нього, вони забирали все, що могли: від кісток до єнотів. Вивезли «мощі» Григорія Потьомкіна з Єкатерининського собору, а також його пам’ятник, а ще Олександра Суворова й адмірала Федора Ушакова (останніх, зрештою, ми б і так рано чи пізно демонтували). Викрали експонати з експозиції і фондів Херсонського обласного краєзнавчого музею. Вивезли з Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара дореволюційні видання, колекцію краєзнавчих фондів. Також, імовірно, могли зникнути періодичні видання й література Херсонської губернії. За словами директорки бібліотеки Надії Коротун в її інтерв’ю «Читомо», «знищено інформаційний ресурс для всіх, кого цікавить історія південної частини України». І знову, як і у випадку з іншими бібліотеками й музеями, Міністерство культури та інформаційної політики України на чолі з Олександром Ткаченко заздалегідь не надало жодних вказівок, як діяти у таких ситуаціях. Як каже Надія Коротун, «централізованих розпоряджень про евакуацію вже після повномасштабного вторгнення не було».
Так мимоволі (бо ж не може Мінкульт те робити свідомо, чи як?) Ткаченко і компанія зіграли на руку ворогам, які разом із геноцидом влаштовують і культуроцид. Бо ж росіяни керуються думкою, що, коли знищити всі українські архіви, то буде легше довести, що ніякої України нема. А без старих видань, зокрема, Херсонської бібліотеки, новітнім російським геббельсам буде простіше потім розповідати про «Новоросію». Без документальних підтверджень нам лишиться тільки пропаганда й участь в інформаційній війні, яку ми Росії давно програли і лише зараз починаємо потихеньку надолужувати, хоч і не без допомоги міжнародних союзників.
Читайте також: Як інтернет переміг телевізор
Зрозуміло, що війна Росії з українською культурою — це вже майже тисячолітнє протиборство, якщо рахувати від часів походу Юрія Долгорукого на Київ, де він перший раз княжив в 1149—1151 роках. Програних нами битв у цьому двобої так багато, що ніякими списками не передати нашого болю і наших незворотних втрат, які ще й не завжди можуть бути задокументовані. Так нещодавно, 13 листопада, згадували страшні роковини Батуринської різанини, коли в 1708 році Петро І наказав своєму генералові Меншикову вщент знищити гетьманську столицю. Знаково, що в цій трагедії Меншикову допомагав прилуцький полковник Іван Нос. Майже завжди в нашому культуроциді умовна Москва спирається на колаборантів і меркантильних, а то й просто недалеких перекинчиків, яких, на жаль, у нас ніколи не бракувало і не бракує. Тож цю війну українці часто ведуть проти своїх же малоросів.
У ХХ столітті однією з найпоказовіших подій у цьому культороциді було спалення фонду україники (стародруків, рукописів, архівів) в Київській Публічній бібліотеці Академії наук УРСР у травні 1964 році. Найімовірніше, усе сплановало КДБ, адже вогонь знищив понад пів мільйона томів про нашу історію, які тоді навіть не були належним чином описані й розібрані, а лежали стосами й чекали кращих часів і відповідальніших істориків. Підпал здійснив співробітник бібліотеки Погружальський, запаливши зібрання одразу в декількох місцях ще й обравши «вдалий» день, коли в столиці не було води через аварію на водогоні. Тож із пожежею боролися три дні, а те що 150 пожежників отруїлися фосфором, дає змогу виснувати, що Погружальський використовував фосфорні шашки, тобто це була аж ніяк не миттєва примха, а ретельно підготовлений злочин. Тож через власну недбалість і невсипущу підступність ворогів ми навіть не знаємо достеменної ціни того, що згинуло навіки, — унікальні видання, правда про українське минуле, книги, що існували переважно в одному примірнику.
Можна було б пафосно сказати, що українська культура незнищенна і що ми бережемо її в наших душах (десь так само, як ми «захищаємо своїми долоньками крихітну свічечку» літери «ї»), однак культура України таки дуже знищенна і вразлива, як і будь-як інша, до впливу всіх чотирьох стихій, і насамперед стихійного лиха, яке звуть Людина. І не завжди «долоньки», які зголошуються берегти культуру, чисті та професійні, а подеколи ще й надто вправні в дерибані та баришництві. Тож часто ми нищимо своє, зокрема, і власними руками або бездіяльністю, забуваючи, що війни колись закінчуються, а культурний фронт — вічний.