Наша культура – багата і самобутня. Але щоб про це дізналися у світі, треба її невпинно рекламувати і просувати. Здається, це очевидно, але не для всіх, бо наші функціонери від культури частіше імітують цей процес, аніж самовіддано беруть у ньому участь. А ще наша культура – конкурентоспроможна, та щоб це адекватно перевірити, треба відчути на собі всебічну залученість до європейського культурного простору.
Рухаючись до Європейського Союзу, ми часто забуваємо, що інтеграція до цього економічно-політичного альянсу передбачає також змагання на досить конкурентній арені європейської культури. Зрозуміло, що ми вже давно тяжіємо до «психологічної Європи» (за формулюванням Миколи Хвильового) в культурному плані та є повноправними європейцями, хоч і без довідки з печатками, бо ж наше офіційне входження туди гальмувалося сукупно і власною недбалістю, і заповзятливою сусідньою імперією-живоглотом.
Читайте також: Українці в дзеркалі імперської літератури
Нинішня війна – це, попри інше, ще й війна за ідентичність. Напад Росії прискорив до того вайлуватий і зиґзаґуватий процес нашої самоідентифікації, але аж ніяк його не гармонізував. Та ще й загострив проблему визначення того, що не є українським. Прикро, що більшість згадала про власну ідентичність тільки з початком війни (та й то не всі і не одразу), бо ж саме підступна навіть у своїй блюзнірській назві «спецоперація» повернула культуру, що до того пасла задніх у держсправах, до порядку денного.
Швидкість і обставини культурного самоусвідомлення були такі карколомні, що передовсім надихнули багатьох на деструктивні подвиги: зламати, викинути, позбутися всього російського. Шкода, що для деяких громадських діячів від культури справа цим і вичерпується. Безперечно, очистити культурний простір від усього штучно накинутого необхідно, але в нестримному пориві трощення легко забувається, що на мальовничих руїнах далеко не виїдеш — і варто б подумати, а що буде натомість.
Культура — це передусім не про руйнування, а про мурування. І це саме та програма, яку ми маємо продемонструвати Європі. Якийсь час, певна річ, ми будемо цікаві як звитяжні воїни-захисники, які вже порадували світ двома фразами: апокрифічно-президентською «I need ammunition, not a ride» («Мені треба зброю, а не таксі») і піарницькою «Be Brave Like Ukrainе» («Будь сміливим, як Україна»). Із цим пов’язаний і успіх манги «Привид Києва» Мацуди Джюко. Мілітарна героїка – поки що синонім української культури. А що ж буде, як доба героїв мине разом із війною (необов’язково буквально — можливо, вона колись просто зникне зі світових випусків новин)? Це питання, над яким уже варто сушити голову очільнику відповідного органу виконавчої влади.
Читайте також: Контент нового часу. Дилема українського шоубізнесу і ТБ
Зворотний бік такої популярності у світі – це ризик оманливого запаморочення від успіхів. Згадаймо ту ж таки перемогу гурту Kalush на Євробаченні, щодо об’єктивності присудження якої не висловився тільки лінивий. Але питання навіть не в тому, чи варто було віддавати перше місце саме їм, а в тому, чия це заслуга — всієї української культури, поодиноких індивідів чи війни з Росією?
Те, що саме зараз Сергій Жадан збирає врожай різнокаліберних нагород і відзнак пояснюється не тим, що він нині різко почав писати краще і заслужив це все, а тим, що українська культура стала актуальною, «видимою» через війну, а Жадан – один з найактивніших наших авторів, що пише в усіх жанрах, перекладає і встигає бути фронтменом у двох рок-гуртах. Тоді як сам Сергій Жадан об’єктивно не став зненацька здібнішим і майстернішим (радше навпаки, бо немилосердно розпорошується на довколокультурне, розтринькуючи свій талант на дріб’язок). Втім, такий уже він шлях талановитого українського митця, що має перепрацьовувати там, де недопрацьовує держава (і разом з нею інші діячі культури). Тож навіть якщо йому цього року дадуть Нобелівську премію з літератури (чого ми йому щиро зичимо), то недоброзичливці цілком резонно будуть пояснювати таке рішення шведського комітету поточною кон’юктурою і насамперед не художньо-естетичними, а політичними мотивами (чого ми йому щиро не зичимо).
Теперішня популярність української культури – один з витків природної зацікавленості світу маловідомою країною, яка несподівано опинилася на видноті. У ХХІ столітті так було у 2004-му, 2014-му й оце тепер – і якщо попередні шанси заявити про свій культурний потенціал ми згаяли, то зараз йдеться вже не тільки про існування українського культурного простору, а про існування самої України.
Хай там як, але перманентне почуття, яке викликає стан нашої культури – неспокій, що коливається від періодичного занепокоєння до принагідного відчаю. Ніби постійно маєш справу із загроженим видом, якому небезпечно і на волі, і в заповіднику. Така ситуація викликана передовсім нестабільністю нашої культурної політики, яка видозмінюється залежно від ситуативних планів чергового очільника профільного міністерства, який в кращому випадку розгортає бурхливо-хаотичну діяльність, а в гіршому – її не менш бурхливу імітацію на тлі загальної байдужості держави до культури загалом і її сумнівних перспектив як «вигідного капіталовкладення» зокрема. Навіть той позитив, який привносить у спільну справу кожен наступний міністр, триває лише доти, доки він/вона лишається на своїй посаді, бо зі зміною облич культурний курс міняється стрімко і непередбачувано — відповідно до настроїв і уявлень нового керівництва.
Читайте також: Як російська література служить імперії
Провідна державна стратегія щодо культури – апатія, яка непереконливо прикидається бурхливою активністю, коли настають якісь ювілеї, або коли треба терміново освоїти бюджетні кошти (обидві події найчастіше збігаються). Та й саме міністерство частіше скидається на хамелеона в овечій шкурі, якого вже й не знають як обізвати, поєднавши все, що дотично до культури часто за залишковим принципом: більше ніде йому місця не знайшлося, а так хоч буде ілюзія незбитковості всього проєкту. Про яку культурну стабільність можна говорити, коли навіть профільне міністерство неодноразово змінювало і свою назву, і стратегію розвитку? Лише погляньте на цей таймлайн:
1995–2005: Міністерство культури і мистецтв України;
2005–2010: Міністерство культури і туризму України;
2010–2019: Міністерство культури;
2019: Міністерство культури, молоді та спорту України;
2020 і донині: Міністерство культури та інформаційної політики України.
У той же час небайдужі люди, справді дотичні до культури як співучасники її творення, мають з ранку до ночі відволікатися від своїх безпосередніх обов’язків для того, щоб то захищати від знесення чергову пам’ятку архітектури, то боронити кінотеатр, то боронити «Довженко-центр», то пояснювати міністру на пальцях, як правильно показувати тризуб. Чи закликати президента нарешті підписати давно ухвалений закон про заборону імпорту російської книги. Так, держпідтримка окремих проєктів, гранти та грошові премії існують, але не вони роблять погоди. Українська держава вже давно існує, але українська культура ще й досі залишається сиротиною.
Зараз якраз та сама слушна мить ґрунтовно перевизначити наше ставлення до своєї культури і нарешті прийняти її й утверджувати не як «антиросійську», а як питомо українську без постійного позирання, а як воно на болотах. Бо, здається, дехто й досі не просунувся далі самоочевидного факту «Україна – не Росія». До того ж, за старою звичкою не читати книжок, вони зауважили тільки заголовок опусу Кучми, взявши його за доконечний і абсолютний орієнтир. Виявом цього є й наша обсесивна потреба реагувати на кожен бульк російської хтоні. Парадоксальним прикладом цього є той таки Жадан зі своїм «Чотири роки, сука, без Кобзона» – після того вже вісім років минуло, а червона фіра й досі там.
Читайте також: «Такого культурного заряду український конденсатор не накопичував ще ніколи»
Чи стане у нас сил боротися на два фронти — на культурному і тому, де ревуть HIMARSи? Так, якщо ми позбудемося хибного уявлення, що культура – це ділянка, де працюють лише спеціально навчені люди. Культура – це наша спільна справа, наша республіка відповідальних осіб, і не музей, а живий організм, у роботі котрого насправді задіяні абсолютно всі, бо це ж культура народу, а не забавка для своїх. Існувати в дуже конкурентному європейському середовищі на старих принципах і кепсько вдаваному українстві вже не вийде, від такої інерції наша хитрозроблена культурна цінність просто зітреться об бездоганний європейський асфальт.
Тож як нам треба ставитися до культури? Якщо коротко – лишатися собою за змістом, але нарешті вже опанувати сучасні форми. Себто залишатися локальними у контексті глобального, і відтак бути повноцінно «глокальними» (за Рональдом Робертсоном) у нашому «глобальному селі» (за Маршаллом Маклуеном).
Бо ж усе має бути Україна. І буде.