Шахед влетів у сусідську хату, коли Олександр сидів за комп’ютером і щось собі дивився. А ще був у навушниках, тож не почув гулу бляшанки, яка наближалася. «Було за двадцять десята вечора, — згадує чоловік. — Побачив спалах, далі — глухий звук, скло посипалося, усі вікна повилітали… Думаю, усе, труба. Зірвався, побіг дивитися, як інші».
Олександр, на диво, не постраждав. Інші члени родини теж цілі. Дружина каже, що була в безпечному місці, а син Сергій устиг вчасно заховатися. Коли над містом почалася стрілянина, він вийшов подивитися, як працюють по шахедах. Трохи постояв, але нічого цікавого не побачив. Лише десь далеко на Баранівці щось упало й було видно заграву. «Уже у двір зайшов, — каже, — чую: летить, торохтить — і раптом звук пропав. Страшно стало, зразу зрозумів, що падає. Заскочив у хату, двері на замок — і як бахне».
«Якби був у своїй кімнаті, — каже Сергіїв батько, — то був би капець». Обидва вікна виходять на вулицю, тож вибухова хвиля знесла їх миттю. Разом з парканом і воротами, за якими стояла машина. Та і якби залишився у дворі, було б те саме. Внутрішній паркан між сусідніми ділянками теж знесло повністю.
З хати родині доводилося вилазити через вікно, бо двері заклинило, а приміщення вмить наповнилося димом. Почали збігатися сусіди: «Ви живі?». — «Та живі». Шахед пошкодив чотири домогосподарства. Один будинок згорів ущент, але, на щастя, там ніхто не жив. Три інші неподалік устояли, проте зазнали всіляких ушкоджень. Той, що найближче до центру вибуху, позбувся і даху, і стелі, що й казати про вікна.
Найдивовижніше, що люди, які були в ньому, теж майже не постраждали. «Ми вже лежали на ліжку, як воно рвонуло, — розповідає Світлана. — Вікно вирвало, почала горіти штора, чоловік її відразу викинув, але нас не поранило. Ми чудом залишилися живі. Ось бачите, — показує фото, — і горшки з квітами валяються на ліжку, і склянки, і земля. Чи ми, як вибухнуло, посхоплювалися, а тоді воно вже посипалося, не знаю. Навіть не можу зрозуміти, як воно сталося».
Того вечора, 6 жовтня, над Сумами клекотіло знатно. Кацапи атакували багатьма безпілотниками, місто відбивалося, і кілька підбитих ворожих бляшанок таки впали на будинки. Загалом, за даними місцевої влади, пошкодження зафіксували в трьох мікрорайонах міста. Зруйнували один приватний будинок, пошкодили сорок п’ять, також три заклади освіти й два автомобілі. Відомо про чотирьох поранених, серед яких 11-річна дитина. А втім, суха статистика в цьому випадку — річ досить умовна.
На лавці перед будинком, у який влучив шахед, завжди вечорами було людно. Того вечора там також гралися діти. Мати одного хлопчика розповідає, що діти розійшлися за хвилин 20 до вибуху — і це їх урятувало. Якби залишилися, то просто не вижили б. Каже, що тепер її Сашко, як чує тривогу, негайно переляканий біжить додому, адже розуміє, що могло тоді статися. «А ми після цього випадку боїмося навіть у спальню заходити й дивитися, — каже Світлана. — Не спимо там. Дитина моя, їй 15 років, жодного дня вдома не ночувала, залишається в родичів, бо так злякалася».
Люди впевнені, що лише через щасливий збіг обставин шахед гупнувся в такому густонаселеному районі на хату, де ніхто не жив. «Якби 10 метрів не долетів та упав отут, між нашими хатами, — каже Олексій, — труба була б і сусідам, і мені із сім’єю. А звернув би на 10 метрів — там три людини живе».
Останнім часом обстріли в Сумах стали звичним явищем. Тривога гуде так часто, що на неї майже ніхто не звертає уваги. Люди кажуть, що лише поодинокі їхні знайомі ховаються в укриття, та й то переважно після пережитого гіркого досвіду. За час мого перебування в місті сигнал тривоги лунав майже десяток разів. А втім, прильоти в самих Сумах, на щастя, бувають порівняно не часто, й із цим, мабуть, пов’язана певна легковажність мешканців. Хоча все це, звісно, дуже умовно, залежно із чим порівнювати.
Донедавна було більш-менш спокійно, розповідають працівники кафедри електроенергетики Сумського політеху, куди прилетів КАБ на початку вересня.
«Дуже активно обстрілюють нас із серпня. Спочатку десь там бахнуло, десь там, а нині пішло сильно. Ну й у травні також було. Тільки настає вечір — починається. Дев’ята година, і все — можна годинник звіряти».
«Я раніше в коридор бігала, — каже секретарка й старша лаборантка кафедри Тамара Григорівна, — навіть у підвал. Хоч там ще страшніше: тиск води шість атмосфер, каналізація. А нині просто зашторюю вікна, щоб не бачити тих спалахів у небі. У мене собака вже не реагує. Раніше тільки десь бахне, він бігом під ліжко, а тепер підняв голову та й опустив. Як почалася війна, був страх, потім ждали, що ось-ось закінчиться, а тепер уже тих думок немає, усе затягнулося, пішло звикання. Організм дає захисну реакцію».
Під час прильоту по університету кабінет Тамари Григорівни постраждав чи не найбільше на кафедрі. Бетонна плита буквально привалила її робочий стіл. Натомість у сусідніх кабінетах навіть залишилося неушкодженим скло в шафах. Щоправда, не всіх. Жінка каже, як побачила свій кабінет, була шокована, навіть якась злість узяла. Прикро стало за те, що такий величезний шматок праці багатьох людей в одну мить знищили. «Ми все стягували туди, — пояснює, — і студенти наші допомагали. У нас така дружня кафедра. І ті стенди, і ремонт, і квіти. Усе старалися, щоб було там із запасом, бо мало що… А тепер усе, нема нічого. Приїхали хлопці-еменесники, кажу, може, хоч пачку паперу знайдете. Вони сміються: “Про що ви думаєте?”. А що, раз уже живі лишилися, то треба дбати».
По університету прилетіло ввечері, приблизно о десятій, розповідає Едуард, який живе неподалік у гуртожитку й прийшов допомагати переносити те, що вціліло, в інший корпус. У приміщенні був тільки сторож, але він наче не постраждав, бо кудись сховався. Хлопець каже, що в той момент грав із друзями в настільні ігри й компанія так захопилася процесом, що після вибуху навіть не захотіла переривати гру. Та й сенс, якщо вже все сталося.
Зранку наступного дня до університету потяглися студенти, викладачі й просто небайдужі мешканці міста. У всіх одне запитання: як допомогти? «Допомога була дуже велика, — кажуть працівники кафедри, — але, мабуть, найбільше переживала наша прибиральниця, бо якраз перед цим вимила всі вікна».
А ще Едуард упевнений, що по університету стріляли навмисне. Каже, що в той період бачив досить багато повідомлень про атаки на навчальні заклади як на Сумщині, так і в інших регіонах країни. Натомість його колеги кажуть, що йдеться загалом про соціальну інфраструктуру. Мета ворога — завдати щонайбільших збитків і зламати волю українців до спротиву. «Вони спеціально б’ють по соціальних закладах, щоб залякати людей, і це чистий тероризм».
Наприклад, зовсім поруч із університетом кілька тижнів тому обстріляли шахедами міську лікарню Святого Пантелеймона. Атака була адресною і чітко спланованою. Перший шахед прилетів зранку, коли в медзакладі зазвичай найбільша активність. Влучив прямо в операційну на другому поверсі — на щастя, там нікого не було. Проте поверхом нижче, у приймальному відділенні, були люди, там загинула медсестра. Приїхали рятувальники, поліція: витягують людей, розбирають завали. Минає 40 хвилин — і прилітає другий шахед. Влучає в дах одного з корпусів. А потім ще й третій прилітає, але вже промазав і влучив у житлову п’ятиповерхівку поруч. Унаслідок ударів 10 людей загинуло, 22 постраждало.
Перед цим, приблизно за тиждень, приліт у геріатричний пансіонат, де проживало понад дві сотні людей похилого віку. Багато поранених, частина в дуже важкому стані. Згодом одна людина померла. Пансіонат більше не придатний до життя, тож усіх мешканців розселили по інших установах. А ще за два тижні до того прилетіло в центр соціально-психологічної реабілітації дітей та дитячий будинок поруч. Били прямим наведенням, рознесли приміщення вщент. Як наслідок, 18 постраждалих, з яких шестеро — діти.
Околиці Сум і приміські села страждають від постійних обстрілів ще більше. Якщо місто переважно кошмарять безпілотниками й іноді ракетами чи КАБами, то туди весь цей непотріб прилітає регулярно. Плюс ще робота артилерії. Хай там як, а до кордону від міста як рукою сягнути. У північному напрямку по прямій кілометрів 25, у східному — приблизно 30. Іноді канонада не втихає цілими днями. Ворог починає обстрілювати якесь село на світанку, ми відповідаємо — і перестрілка триває до вечора. Такий собі смертельний пінг-понг через кордон.
Але найбільше дістається селам біля самого кордону в межах 5–10 кілометрів. Ворог постійно кошмарить їх ще з початку війни. Лінія кордону якось миттєво перетворилася тут на лінію фронту — і тепер прикордоння просто знищують. З деяких населених пунктів подекуди залишилися хіба що назва й руїни. Найбільша жара почалася після того, як наша армія зайшла на сусідню Курщину й узяла під свій контроль частину ворожої території.
Звісно, жити в таких умовах не надто безпечно, тож люди виїжджають, але й багато хто повертається. Є навіть таке чудернацьке поняття, як евакотуризм. Коли людей з прикордоння, де щодня по 10–15 обстрілів у селі, де магазини не працюють і нічого не функціонує, евакують. Вони приїжджають у Суми, отримують якусь допомогу й потім повертаються додому під обстріли. Але там вони вже не зазначені. Офіційно їх там немає. І міжнародні організації, які допомагають прикордонним селам, наприклад завозять туди дрова, змушені відмовляти їм у допомозі, бо за документами ці люди живуть у Сумах, вони евакуйовані — дрова не для них.
І все ж таки Суми мало нагадують прифронтове місто. Якщо не вдаватися в усі ці деталі (сирени, тривоги, обстріли, вимкнення світла, навчання онлайн), то візуальна картинка доволі приємна: магазини й кафе працюють, люди гуляють, навіть усміхаються, голуби літають, машин на вулицях багато. Та все це оманливо, звісно. Ситуація змінюється відразу ж, ракета прилітає миттєво, ілюзія розвіюється за секунду. Уже коли я дописував цей текст, дізнався, що місто знову обстріляли. Ракетою вдарили по житловому мікрорайону, шахедом десь по інфраструктурному об’єкту. Така реальність.