У долі двох лідерів кримськотатарського народу вирішальну роль відіграв Реджеп Таїп Ердоган, тому певний час громадськість плекала надію, що Туреччина стане посередником для наступних переговорів із Росією. Утім, поки що такі сподівання не виправдалися, тому Україна далі шукає інші шляхи.
Формально майже всі повернення політв’язнів відбувалися через обмін. Росії віддавали тих, у кому вона зацікавлена: спецпризначенців Алєксандра Алєксандрова та Євґєнія Єрофєєва, організаторів «Народної ради Бессарабії» Олену Гліщинську та Віталія Діденка. Тож активісти стали шукати, кого Україна могла б міняти на близько 70 своїх політв’язнів. Орієнтовно рік тому «Медійна ініціатива за права людини» почала моніторити судові процеси, пов’язані з конфліктом на Донбасі та в Криму. З’ясувалося, що є багато справ стосовно громадян РФ, про які не знає громадськість. Як пояснює координаторка ініціативи Ольга Решетилова, було складно щось дізнаватися про цих людей, бо й Служба безпеки, й Адміністрація президента надсилали відписки, мовляв, жодних списків росіян не ведуть. А йдеться про громадян РФ, затриманих чи засуджених за серйозними статтями: розв’язання війни, створення терористичних організацій, посягання на територіальну цілісність тощо. Ці вироки Україна зможе представити в міжнародних судових інстанціях. Тому активісти самотужки збирали дані про такі справи з різних джерел. Основою для роботи став нібито «злитий» російським консульством у лютому 2017-го список із 14 людей, яких Росія хотіла б забрати через обмін. Він доповнювався, активісти представляли його на різних закритих зустрічах, просували ідею про те, що Україні потрібен міжнародний майданчик для переговорів щодо звільнення в’язнів Кремля. А «обмінним фондом» могли би бути затримані й засуджені громадяни Росії.
Читайте також: Кримські тюрми. Як забрати в’язнів з окупації
Спочатку в списку «Медійної ініціативи» значилося 19 людей, потім він став зростати. Наприклад, у ньому є Максим Одінцов, Олександр Баранов і Тарас Синичак — українські військові з Криму, що перейшли в російську армію, потім приїхали до України, де були затримані й засуджені за статтями про дезертирство та державну зраду. За словами Решетилової, їх можна міняти на фігурантів «справи кримських диверсантів». Також там значиться Лариса Чубарова, відома як Тереза, — представниця харківського Антимайдану, поїхала до Слов’янська з Іґорем Ґіркіним, була комендантом кількох окупованих міст. У її справі фігурував свідок, який начебто бачив, як Тереза розстрілювала українських військовополонених, її засудили до 11 років. «За останніми даними її адвоката Олександра Шадріна, вона перебуває в критичному стані, начебто пережила зупинку серця, лікувалася в кардіологічному центрі.
Шадрін звернувся в ЄСПЛ за правилом 39, щоби були вжиті екстрені заходи щодо її здоров’я», — розповіла Решетилова. Водночас у РФ теж є українці, які перебувають у тяжкому стані: Павло Гриб, Станіслав Клих, Олег Сенцов, а також Володимир Балух у Криму.
Координаторка «Медійної ініціативи» наголошує, що потрапити на судові засідання, щоб побачити цих росіян, непросто. Адже суди постійно затягуються, переносяться. Так було зі справою Іґоря Кімаковского із Санкт-Петербурга: засідання по суті не починалися майже три роки. Ольга тричі приїздила в Покровський суд Донецької області й тричі дізнавалася, що засідання не буде. «Коли ми зустрілися з Кімаковскім, я в нього спитала, чи розраховує він на обмін. Сказав, що розраховує. Я питаю, на кого його могли б обміняти. Він каже: «Ні на кого, бо, як нам кажуть, нас можуть обміняти лише на тих, хто брав участь у подіях на Донбасі». Дуже мало політв’язнів у РФ мають стосунок до Донбасу, крім Сергія Литвинова й Олексія Сизоновича, і ті дуже умовно», — каже правозахисниця. За її словами, з Кімаковскім жодного разу не зустрічався консул, бо російські дипломати не їздять у Донецьку область, їм не рекомендує внутрішня служба безпеки. У результаті росіяни в СІЗО Бахмута й Маріуполя ізольовані від світу по три-чотири роки. Кімаковскій, розповідає Решетилова, двічі оголошував голодування: одного разу проти етапування його з Маріуполя до Бахмута, удруге — щоб привернути увагу міжнародної спільноти до обмінних процесів. Але це взагалі не потрапило до інформаційного поля, його вмовляли, врешті він припинив голодування.
Читайте також: Повернути заручників
«Кімаковскій справді з тих ідейних, хто приїхав захищати «скрєпи», він каже, що хоче на судовому засіданні доводити свою правоту. Тому відмовився від адвоката Валентина Рибіна в грудні 2017-го. Останній жодного разу за три роки не з’явився на засіданні, вони затягувалися через нього. Коли ми спитали в Рибіна, чому так відбувається, він відповів, що затягування в інтересах сторони захисту. Зараз я вже розумію, що російській стороні не потрібні вироки, бо вони потім будуть представлені в міжнародних судах. Тому такі справи максимально затягуються. Але це не означає, що не буде вироків без присутності обвинувачених, тому що в українському законодавстві є норма про заочне засудження», — пояснює активістка.
Нині відомо, що в Україні є щонайменше 36 таких росіян. Їхні імена першою озвучила представниця України в Тристоронній контактній групі Ірина Геращенко. Значна частина з них – військові, утім зараз уже складно довести, хто з них кадровий, а хто «доброволець». Геращенко повідомляла, що зверталася до російської сторони в Мінську з пропозицією передати цих людей в обмін на українських політв’язнів. За її словами, російські представники заявили, що такий обмін — це не тема мінських переговорів. Усе-таки Геращенко очікує, що під час наступної зустрічі в Мінську 25 липня Росія дасть офіційну відповідь і питання обміну буде розморожене.
Водночас є сумніви, що мінський формат підходить для вирішення проблеми з обміном. «Російська сторона, звісно ж, вважає, що ці люди поїхали добровільно захищати «русский мир», тому в межах мінського процесу про них не може йтися», — каже Решетилова. За її словами, і родичі політв’язнів, і активісти постійно кажуть, що це питання слід винести за межі мінського й нормандського форматів, бо гуманітарні питання не можуть бути релевантними з питаннями виборів на Донбасі, миротворчого контингенту, амністії бойовикам тощо. «Це різні площини, але в нашій гібридній війні змішані в одну, і виходить тупикова ситуація», — зазначила вона.
Читайте також: Диверсанти на папері
Із цим згоден згаданий уже адвокат Валентин Рибін, який захищає багатьох росіян із цього списку. «Мінський формат нічого спільного з переговорами щодо росіян і українців не має. У цьому форматі працюють щодо Мінських угод. У пунктах 5 та 6 чітко йдеться про амністію, помилування, звільнення заручників усіх на всіх. «ДНР/ЛНР» — Україна — останній обмін 27 грудня 2017 року. Росія та Україна щодо росіян і українців є окремим форматом — це потрібно розуміти. Ірина Геращенко не має до того формату жодного стосунку. І я мушу зазначити, що й формату, по суті, немає», — сказав Рибін в інтерв’ю «Громадському ТБ». Також, на його думку, перешкодою для обміну стане відсутність вироків у багатьох людей зі списку, адже в такому разі неможливо застосувати помилування. Утім, зазначимо, що Гліщинська, яку передали в РФ, вироку суду також не мала, їй лише перед обміном змінили запобіжний захід з арешту на особисте зобов’язання. До того ж вона, як і Діденко, була громадянкою України, обміну це не завадило.
Так само, за словами Решетилової, не може бути прямих переговорів між українським і російським омбудсменами, оскільки країни перебувають у стані конфлікту. Тому потрібні професійні переговорники з міжнародним авторитетом. Для їх залучення недостатньо активної громадськості, потрібна ініціатива держави, щоб легітимізувати процес. Наприклад, Ердогана залучило керівництво Меджлісу, адже Мустафа Джемілєв має в Туреччині авторитет, і ця схема спрацювала. «Ми зверталися до європейських парламентарів, представників Болгарії, Сербії, Румунії, хто міг би порушити питання про створення переговорного майданчика поза Мінськом. Для росіян не мають цінності люди, які в цьому списку, — для них важливі лише політичні рішення», — зазначає правозахисниця. Як показує досвід, для звільнення людей можна обійти формальності: відсутність вироку, подвійне громадянство чи рішення невизнаного суду, адже політичні проблеми вирішуються лише політичними домовленостями.