Гучна поразка уряду на референдумі. Італійський прем’єр іде у відставку. Посилюється тиск на банки країни, що вже потерпають від браку грошей. Євро різко знецінюється. Серед європейських лідерів переполох. Наскільки неспинна хвиля правого популізму, що котиться Заходом?
На вихідних вона наткнулася на невеличку перешкоду у Відні: австрійські виборці не проголосували за крайнього правого кандидата у президенти. Але Норберта Гофера з Австрійської партії свободи підтримала чимала меншість; до того ж панували реальні побоювання, що на батьківщині Гітлера до влади прийде перший крайній правий політик після закінчення Другої світової війни. Попри Гоферову поразку, заснована колишніми нацистами АПС, схоже, відіграватиме провідну роль у будь-якому майбутньому коаліційному уряді республіки після парламентських виборів, що мають відбутися наступного року. В Італії шок відчувається безпосередніше й різкіше. Тепер одна з найбільших і найслабших економік Європи може розпочати вільне падіння. Тамтешні виборці відкинули пропозиції реформувати Конституцію, що мали на меті вдосконалити управління країною. Інвестори бояться величезного національного боргу Італії (найбільшого в обрахунку на особу після грецького), тож, не виключено, кинуться забирати з країни свої гроші. А провідні банки, обтяжені горами проблемних кредитів, можуть почати банкрутувати. Опозиційні партії, вхопившись за відставку прем’єра-лівоцентриста Маттео Ренці, проштовхують дострокові вибори, обіцяючи безжальну кампанію за вихід Італії з єврозони. А лідер опозиції, комік і євроскептичний засновник «Руху 5 зірок» Беппе Ґрілло осідлав хвилю популістського націоналізму, небачену в Італії з часу падіння фашистського режиму.
Не один місяць мейнстримні європейські політики з тривогою спостерігають за невтомним підйомом правиці. У Східній Європі праві уряди вже обрано в Польщі та Угорщині. І там, і там владні сили вели кампанії з акцентом на націоналістичних та антиєвросоюзівських темах: на відмові приймати сирійських біженців чи інших мігрантів; опозиції Брюсселю та дальшій європейській інтеграції; зневазі до толерантності й свободи ЗМІ, притаманних ліберальним соціальним демократіям.
Читайте також: The Economist: Панічна втеча
Сьогодні такі рухи набирають обертів на Заході. Голосування за Brexit вивільнило сили націоналізму, ксенофобії та ізоляціонізму, що довгий час бачились у британській політиці маргінальними. Гірка перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США легітимізувала й заохотила в Європі гнів тих, хто почувається відкинутим, маргіналізованим або «насилу зводить кінці з кінцями» (так їх охарактеризувала британська прем’єрка Тереза Мей). Уже чуються розмови, що в Нідерландах на наступних виборах може прийти до влади расистський крайньо правий політик Геерт Вільдерс. А лідерка французького «Національного фронту» Марін Ле Пен у травні наступного року, не виключено, опиниться у фіналі змагань за посаду президента країни.
Європейський лівий фланг тріщить по швах. У кількох країнах, де ліві довгий час були при владі, вони розкололися на фракції, що гризуться між собою. У Британії опозиційні лейбористи втрачають будь-яку єдність чи політичний авторитет, бо різко повернули ліворуч на чолі з неефективним новим лідером Джеремі Корбіном. На довиборах у Лондоні минулого тижня кандидат від лейбористів здобув так мало голосів, що втратив унесену заставу: такого приниження партія не зазнавала роками. У Франції жалюгідний рейтинг президента Франсуа Олланда на рівні 4% переконав його не балотуватися знову від Соціалістичної партії, тож його міністри сваряться за те, хто піде від неї на перегони.
Мейнстримні європейські політики відчайдушно шукають способів притлумити хвилю гніву проти істеблішменту, через яку ризикують утратити свої портфелі. Хтось намагається підіграти цьому настрою. У Британії Тереза Мей, яка очолила уряд після Brexit, визнала в першій промові після вступу на посаду, що мільйони тих, хто голосував проти ЄС, зробили це зі злості на дистанційованих політиків у Лондоні, а також через спричинене глобалізацією відчуття маргіналізованості й страх перед масовою імміграцією. Очільниця правлячого кабінету пообіцяла слухати цих людей і реагувати на те, що їх непокоїть. Але поки що окрім суворої позиції стосовно імміграції ознак того, що вона так чинитиме, мало. Уряд розривають суперечки: що означає Brexit? А ще він переймається правовою дилемою: чи враховувати голос парламенту в переговорах із ЄС (це питання 5 грудня передано на розгляд Верховного суду Сполученого Королівства).
Читайте також: Вибір за вибором
По всій Європі політичні лідери декларують жорсткість щодо імміграції (здебільшого це відповідь на величезний наплив приїжджих торік). Таким чином, вони сподіваються, що виборці бачитимуть їхню тверду лінію (зведення парканів на кордонах, відновлення паспортного контролю та вимога до іммігрантів вивчати місцеві мови й приймати західні цінності), а відтак заспокояться. Найактуальніше це, певно, у ФРН, де прибуття понад 1 млн біженців підточило популярність канцлерки Анґели Меркель, додало рейтингів правій «Альтернативі для Німеччини» й мало не спровокувало бунтів у деяких містах. Навіть ліві партії у Британії, Франції, Нідерландах та Швеції обирають менш терпиму позицію стосовно міграції, щоб протистояти викликові з правого флангу.
Сьогодні лінії розколу пролягають навколо питання Євросоюзу. Майже всі його громадяни розчаровані європейським проектом, злі на брюссельську бюрократію, не бажають глибшої політичної інтеграції та вимагають повернення національного суверенітету, ба навіть виходу з єврозони. Країни в серці ЄС, як-от Німеччина, глибоко занепокоєні: вони відкрито критикують політиків, що поляризують дискусію, скажімо, президента Єврокомісії Жана-Клода Юнкера за його байдужість до нинішніх настроїв, бідну уяву та зазнайкувату віру у власну привілейованість.
Наполягання на тому, що «більше Європи» — це відповідь на нинішні виклики, означає катастрофічну політику. Спільнота не спромоглася вилікувати економічні проблеми Греції, спіткнулася на питанні імміграції, не відреагувала на обрання Трампа, зробила мало для подолання безробіття, не змогла надихнути молоде й часто непрацевлаштоване покоління. Але політичні лідери не наважуються піддавати сумніву сам фундамент ЄС зі страху, що розвалиться весь проект.
Читайте також: The Economist: Свобода, влада, гідність
Тому вони так бояться і Brexit, і результатів італійського референдуму: обидва ці явища кидають виклик самому існуванню Євросоюзу. Пристосування до нових реалій та збереження вірності післявоєнній системі виявляються непростим завданням. Багато крайніх правих зачаровані рішучістю й образом «сильного лідера» Владіміра Путіна, а той, своєю чергою, радо їм підлещує. Це анафема для політиків-атлантистів з істеблішменту, які вважають, що НАТО має протистояти Кремлю. А підлатати формули ЄС так, щоб вони задовольнили всіх, не вийде: це підтверджує досвід британського уряду, котрий нині силкується вирішити, як залишитися частиною єдиного ринку Євросоюзу, не будучи членом його структур. Хвиля популізму, очевидно, ще не сягнула піка. Найбільше випробування буде наступного року у Франції. Якщо Марін Ле Пен виграє вибори і проведе референдум, котрий спричинить вихід країни з єврозони, ЄС можна вважати мертвим. Тому деякі політики наполягають, що необхідно відбиватися. Якщо французи підтримають Франсуа Фійона, жорсткого консерватора, який украв у Ле Пен чимало популістських ідей, то можуть іще стримати наступ правих. Але то дуже непросте завдання — і президент Трамп буде явним зразком альтернативного політика для європейських популістів.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com