Поляки є сусіднім з українцями етносом і протягом декількох сотень років були якщо не найчисельнішою, то принаймні однією із найвпливовіших національних меншин, часто виступаючи господарями на українській землі, її власниками.
Відносини українців та поляків зумовлювалися специфікою соціальних та релігійних взаємовідносин між ними. Поляки часто вважали українців в кращому випадку такими ж самими поляками лише з певними етнографічними особливостями (на зразок кашубів), а в гіршому – ставилися до них, як до темної маси, “людей позбавлених власного національного лиця”. Зокрема в творах польських письменників та мемуарах зустрічаємо образ українського села як осілого місця “людей примітивних, чемних, схильних до поступливості перед всілякими підступами, які йдуть зі сходу, а також зі сторони євреїв”. Завдяки такому стану речей будь-які прагнення українців до національного, релігійного чи соціального самоствердження сприймалися як щось неприродне, їм невластиве. Теза про культурну залежність України від Польщі до середини ХІХ століття була панівною в польській літературі, а після активізації українського національно-визвольного руху в ХХ ст. перетворилася на ненависть. Така трансформація зумовлена характером польсько-українських взаємин у попередніх століттях: поляк – освічена людина (пан), українець – неграмотний селянин, який на нього працює і запобігає панської ласки. А оскільки стереотип “поштивого Русина” не передбачав його намагань здобути власну державну незалежність, такий поворот подій, відповідно, не був передбачений поляками.
Оскільки найчастіше українці стикалися саме з польськими “панами”, найбільше стереотипних суджень побутувало саме про них. Сюжетом однієї з поширених легенд є жартівлива оповідка про те, звідки взялися поляки і як виникли характерні шляхетські прізвища: “Коли Господь творив різні народи, то зробив Він з глини “москалів”, французів, татар, ногайців. Треба було зробити ще й поляка; огледівся, а глини й немає. От він узяв і зліпив поляка з тіста і поставив всіх рядком сохнути, а Сам пішов. Раптом біжить собака. Нюх одного – глина, нюх другого – глина, нюхнув поляка – коли хліб; він його і з’їв. Повернувся Господь. Дмухнув – пішов “москаль”, дмухнув – пішов француз… так усі народи пішли, а поляка – нема! Де поляк? Собака з’їв! Пішов Господь та на мосту й наздогнав його… Як ухопив його за вуха, як ударить об міст – вискочив пан Мостовицький; як ударить об землю – пан Земнацький; як вчеше […] по брюху – пан Брюховецький”.
Часто трапляються легенди та перекази, пов’язані з поясненням деяких рис характеру чи занять різних народів. Зокрема, в одній із них йдеться про войовничість поляків (очевидно – польської шляхти, одним з головних обов’язків якої була військова служба): коли Ісуса Христа заарештували в Гетсиманському саду, то “ляхи” захотіли його відбити в “жидів”, за що Спаситель прирік їх все своє життя бути вояками: “І насправді – що “лях”, то й вояка”. Цей стереотип сформувався під впливом того, що, як уже згадувалося, українці контактували переважно з представниками польської шляхти, які в минулому мали право на носіння зброї. Крім того одним із можливих джерел формування такої опінії є те, що охоронцями правопорядку – жандармами часто були поляки, які теж мали зброю.
В українській фольклорній прозі доволі часто трапляється сюжет, згідно з яким простий український селянин завдяки своїй винахідливості знаходить вихід зі скрутної ситуації і перемагає в суперечці з поляком. Згідно з переказом Русин і Мазур (так українці називали польських селян-колоністів) знайшли на дорозі мішок ячменю. Вони засперечалися, кому належить той міх і Русин запропонував, що він дістанеться тому, хто зможе вимовити “ячмінь” і “міх” одним словом. Поки Мазур мучився, намагаючись вигадати нове слово, Русин сказав: “Видиш, по нашому то: ячміх!” і забрав ячмінь собі”.
Народні оповідання, в яких Русин брав гору над шляхтичем, також були доволі поширені і на Гуцульщині. Зокрема в легенді “Война хлопа з Поляком” йдеться про те, що коли одного разу польський король захотів воювати з Русином, то він не бажав проливати багато крові, а домовився з українцями, що з обох боків буде виставлено по одному воякові і чий лицар переможе, то той і виграє війну. З польського боку вийшов офіцер з шаблею, а українського – “хлоп” з ціпом. Офіцер почав сміятися з “хлопа” і навіть спочатку відрубав йому своєю шаблею мізинця на пальці. Останнього це лише розсердило і він почав бити Поляка ціпом: “Поляк лежьички руку зньив и кричит до хлопа: Пардон! – А хлоп каже: Перди, не перди (хлоп цего не зрозумів), я ти не дарую, я ше таки бю, ти минї пальцї не рубай!”. Описана нехіть до поляків (у значенні чужоземної верхівки) була настільки великою, що в українській усній традиції можна знайти багато прикладів такого ставлення до них (“Погане ‘му імя: Лях”, “Ляхів усіх бий буком”, “Ляха бий і ще другому подавай, бо він лише печений добрий”). Нерівноправні відносини породжували і недовіру, яка відобразилася в українських стереотипах: “Не бери Ляха на віз” (Бо він ще й тебе зкине з твого воза), чи “З ляхом говори, а камінь за пазухою держи” (Він зрадливий і готов напасти зненацька).
Крім шляхтичів українці контактували і з польськими селянами (“мазурами”) на яких такий переважно негативний стереотип не поширювався. Швидше навпаки – стосунки між українськими та польськими селянами були, як правило, доброзичливими. На підтвердження переважно мирного співіснування українських та польських селян свідчать також поширені шлюби між представниками цих етнічних спільнот. Про це, зокрема, йдеться у жартівливій приповідці, вкладеній українським народом в уста польській селянці: “Ой жур, мати, жур! Ліпший Русин, як Мазур”. В інтерпретації Івана Франка цей вислів означає, що “Мазурка більше собі хвалить мужа Русина як Мазура. Вона мовить:
Нехай буде й пісний жур (польська перша страва – авт.), / Ліпший Русин, як Мазур. / Певно, бо над Русином може старшувати, а Мазур собі того не дасть”.
Український селянин намагався пояснити причину панування над ним поляків. Оскільки логічного пояснення знайти не міг, то такий стан речей переносився в ірраціональну площину. Як правило, це пояснювалося тим, що селяни опинилися в такому незавидному становищі через давні гріхи, вчинені їх пращурами і ними самими: (“Б’ють не Ляхи, а наші гріхи”, “За наші гріхи надходять Ляхи”, “На тоє Лях Ляхом, аби бив, а хлоп хлопом, аби терпів”).
Українці зауважили також безпечність, безтурботність поляків, яка часто оберталася для них великими збитками: “Мудрий Лях по шкоді! …як коня вкрали, то він тоді стайню замкнув”. Безтурботність та легковажне ставлення поляків до роботи та втраченого часу дивували українського селянина, який звик кожну хвилину використовувати максимально корисно для себе: “Ляше, ти блудиш!” – “Чорт єго матір бери! Однаково мені цілий день їздити, бо то повинность”. Найімовірніше, тут зображений панський помічник чи економ (багато поміщицьких економів були етнічними поляками, представниками безземельної шляхти), в обов’язки якого входив контроль за виконанням робіт залежними селянами. Також українці вважали, що “ляхи” нездатні до важкої фізичної праці: “Коровами орати, а Ляхами робити – єден чорт”, чи “Не дай, Боже, бугаями орати, а Ляхами збірати”.
Крім уже наведених вище рис характеру, поляка наділяли ще й такою непривабливою рисою, як боягузливість, яка нерідко поєднувалася з хвалькуватістю. Зокрема вислів: “Такий вояк, як кожний Поляк”, згідно з коментарем Івана Франка, вживався на адресу “…чваньковитого а не дуже відважного чоловіка, що шукає зачіпки надіючись на трусливість противника, але бачучи опір уступає”. Близькими за суттю є й наступні приклади народної мудрості українців, які характеризують поляків саме з цього боку: “Поляк і заяць, то все їдно” і т. п. На нашу думку це можна пояснити відгомоном національно-визвольної війни українського народу, гайдамацьких рухів та невдач польських визвольних повстань XVIII–XIX століть, спогади про які надовго зафіксувалися в свідомості українських селян.
Українці відзначали запальність поляків, їх нехіть до мирного вирішення проблеми. Зокрема Іван Франко в “Людових віруваннях на Підгірю” подає таку, на його думку характерну, історію одним з учасників якої був Мазур: “Мазур скорий до бійки, сварки довгої не любить. Раз сидить Мазур у коршмі, аж прийшли [українці] тай почали сваритися між собою. Сварять ся, перемовляють ся. Далі Мазурові не стало терпцю, скочив, хляп по пиці одного й другого тай крикнув: – Ta bijcie sie już raz szelmy! Szkodagęby!” (“Та бийтеся вже шельми! Шкода писка!”).
Однак було б помилкою стверджувати про існування серед українців лише негативного стереотипу поляка. Також існувала низка позитивних рис характеру, якими українці наділяли поляків. Насамперед серед них було зауважено принциповість і непоступливість поляків у питаннях, які зачіпали їх гідність чи інтереси: “Лях на споді, тай “забю!” грозит”. Також українці в якості позитиву відзначали присутність у поляків гордині, гонору, який був особливо притаманний представникам вищих прошарків суспільства – шляхті (яка до того ж далеко не завжди була заможною): “Голий, як пляшка, а гонор, як у пана-ляшка”, “З кози худоби, а з Ляха слуги ніколи не буде”. В наведених вище приповідках можемо відстежити ставлення українців до збіднілої дрібної шляхти, що часто-густо володіла лише шляхетським титулом, а перебувала в таких самих злиденних умовах, як і прості селяни.
Доволі важливу роль у становленні і функціонуванні стереотипів щодо поляків відіграв релігійний фактор, який був побудований на протистоянні різних християнських конфесій. Одним із найяскравіших прикладів такого суперництва є наступний жартівливий вислів: “Боже руський, вибери польському очи!”. Також доволі різким є наступне переконання: “Кзëндз, Жид та собака – усе віра однака”. Це свідчить про далеко не дружнє ставлення українців до римо-католиків. Істотну роль при цьому відіграло привілейоване становище католиків, як носіїв державної релігії, панів. Саме це стало визначальним фактором формування негативного стереотипу щодо католиків.
У традиційному світогляді українців відобразилися також реальні історичні події, які стосувалися українсько-польських стосунків. Зокрема прислів’я “Ци на воячку, пане Полячку” Іван Франко трактує наступним чином: “Поговірка селян з 1864 р., що особливо тоді творили селянські варти і ловили дійсних і мнимих бунтівників”. Про це згадує у своїх працях відомий дослідник українсько-польських відносин Даніель Бовуа, який описує жорстокості українських селян стосовно польських повстанців. Відгомін польського повстання 1863-1864 років простежується і в наступній приповідці: “Який я поляк? З Москалем не бив ся!”, яку Іван Франко коментує так: “Після повстання 1863 р. уважало ся честю для каждого поляка, що він бив ся з Москалями. Не бити ся з Москалями значило не бути польським патріотом”.
Українці та поляки мають довгу та багату спільну історію. Це зумовило утворення стійких етнічних стереотипів українців стосовно сусіднього слов’янського етносу, які впродовж декількох століть активно впливали на українсько-польські відносини. Специфікою даних стереотипів є те, що вони були сформовані не в останню чергу під впливом соціального та релігійного факторів. Це зумовило їх чітку спрямованість та формування у свідомості українців синонімійних понять: “поляк” = “пан” = “католик”. А оскільки емоційне наповнення цих термінів формувалось в умовах постійної конфронтації та взаємного поборювання, позитивним воно не могло бути.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Перша згадка про поляків (“ляхів”) на території України у Київському літописі датується 1030 роком, де вказується, що в цьому році князь Ярослав Мудрий, вочевидь для укріплення кордонів держави від нападів кочових народів, розселив полонених “ляхів” вздовж річки Рось. А вже в ХVІ ст., після Люблінської унії відбувається масове переселення поляків на українські землі, однак вже не в статусі полонених, підневільних людей, а в ролі повноправних господарів землі, панів. Згідно з переписом населення в Україні у 2001 році налічувалося близько 145 000 поляків.