На гребені хвилі

Поп-рок і поп-мейнстрим нагадують братів-близ­­нюків: схожі до найменшої дрібниці зовні, але все ж не клони – у кожного власний внутрішній світ. Побудований на виразному роковому базисі, перший дотримується чіткої дискотечної концепції. Дру­­гий, не відмовляючись від рок-складової, вплітає у музичне полотно кабаретні, романсові, бардові, джазові елементи – все, що є популярним у народі саме сьогодні. Спільний для обох знаменник – ритміка, що так і кличе до танцю.

 

«Чистого» представництва ці стилі не мають, і Україна у світовому контексті не виняток. Гурти еволюціонують, хитаються то в один, то в інший бік, іноді роблять марш-кидки в екзотичну дотепер для них естетику, а потім знесилено повертаються на попередні рубежі. Мінливість – синонім і поп-рокової, і поп-мейнстримової спільнот.

 

"С.К.А.Й"

 

 

Якось у 2003-му уповноважені європейського офісу IFPI (а це головний арбітр фонографічної промисловості ЄС) звернулися до шефа столичного лейбла Lavina Music Едуарда Кліма з проханням надати інформацію про обсяги продажу альбомів із каталогу компанії. З’ясувалося, що лідером за кількісним показником є диск «Суперсиметрія» гурту «Океан Ельзи» – за місяць після виходу платівка розійшлася накладом 100 тис. примірників. За європейськими мірками це результат, що виходить на «пла­­­­тинову» позначку.

 

Наприкінці літа 2007-го в Севастополі «Океан Ельзи» завершив великий промотур альбому «Міра». Тур охопив 30 найбільших міст країни, а загалом концерти відвідали 120 тис. прихильників «ОЕ». «Міра» продовжила стильову лінію тяжіння гурту до відмови від поп-року, з якого, власне, все й починалося (достатньо згадати еталонну композицію «Там, де нас нема»), й переходу до поп-мейнстриму. І музичний, і текстовий матеріал переламного для «Океану…» релізу засвідчили, що невидимий Рубікон подолано і ні Вакарчука, ні його команду більше не влаштовує легкість початкового періоду. Тодішні учасники проекту називали своє творіння «найбільш рόковим за всю історію існування гурту».

 

Фронтмен на досягнутому не зупинився і записав за участю джазових та академічних музикантів сольник «Вно­­­чі». Найважливіший меседж, який цією роботою намагався донести до слухача Славко: «Я кардинально змінився й тепер уже не претендую на масове визнання». Насправді ж прислухайтеся до «нічних» композицій уважно: на поп-роковому ґрунті забуяв цвіт регі, джазу, фолку, що свідчить про стовідсоткове потрапляння у мейнстрим.

 

"ПРОТИ НОЧІ"

 

 

Реальний шанс посунути «Оке­­ан…» із мейнстрим-престолу мають його найближчі конкуренти: Mad Heads XL, «Мо­­тор’ролла», «Тінь сонця», Dazzle Dreams, «Друга ріка», «С.К.А.Й.». Шкі­­ряно-котонової рокабільної юнос­­­­­ті у тому, що вони роблять зараз, майже не залишилося у Mad Heads XL. Натомість у мейнстримовий контекст хлопці дедалі активніше вплітають етно-елементи, ска-панк та всіляку екзотику. Усі хіти «Божевільних голів», до цього часу видані компанією Comp Music, вражають доступністю у найкращому сенсі цього слова і зроблені так, щоб кожен за бажання міг дібрати акорди на гітарі.

 

«Мотор’ролла» починала із суворого гранджу й протестної лірики, але поступово відійшла на позиції мелодійного поп-рок-мейнстриму, прихильників якого в нас – море. Цілком продуманий крок для професійної команди, яка чесно воює за свій електорат. Узявши на озброєння гострі рифи в дусі рок-канонів а-ля Iron Maiden, київський гурт «Тінь сонця» змішав це зі звуками бандури і вперто розробляє жилу «козак-року», апелюючи до Дикого поля, неньки-Русі та інших національних архетипів. Щоправда, їхні шанувальники ніяк не дочекаються третього релізу.

 

Dazzle Dreams («Сліпучі мрії») утворили композитор і аранжувальник Дмитро Ципердюк і Шура Гера (екс-«Скрябін», нині – клавішник «Другої рі­­­ки»). Комерційно привабливий симбіоз електронної танцювальної музики з цитатами зі світової автентики, зокрема чеської, індійської, тибетської, створює дивовижне звукове тло, прикрашене розмаїтими візуальними спецефектами.

 

На жаль, не можемо всерйоз розглядати кандидатство формації Esthetic Education, яку полюбляє київська тусовка. Справді стильно, модно, психоделічно, але співати англійською в Україні – це зовсім інше, ніж те саме робити в Німеччині, Швейцарії чи Фінляндії. Відбрунькувавшись від «ОЕ», музикант-галерист Пав­­­ло Гудімов видав кілька альбомів проекту свого імені, вперто добивається розуміння з боку публіки і, здається, вже за крок до цього. Симпатичний набір шляхетних балад та по-людськи теплих пісень-сповідей «НеДілі» надають авторові великі шанси на успіх, однак надмірна камерність тримають хітовий матеріал у штучному «гетто людяності», куди його загнало нинішнє ци­­нічно-прагматичне суспільство. Оптимізм, здоровий глузд, гумор і схильність до сценічної ексцентрики одеситів «Нумер 482» мали б вивести їх на битий шлях серйозного шоу-бізу, але, вочевидь, хлопцям бракує свіжих ідей або ресурсів. Назва дебютного альбому «Таліти Кум» «Іноземці» влучно передавала внутрішній клімат тієї роботи, адже лідерка команди львів’ян­­ка Юлія Міщенко у столиці почувалася некомфортно. Тендітна дівчина, яка світилася інтелігентністю, гострим розумом і розкутістю, запропонувала епа­­тажний матеріал на теми гомофобії – от би продовжити, але вона зупинилася.

 

"АНТИТІЛА"

 

 

Сьогодні найближче до хлібного поп-рокового місця стоять «Дру­­­га ріка» і «С.К.А.Й.». Нещодав­­но вихідці з Житомира видали дводискову збірку з аудіо- та відеохітами, кожен із яких звучав в ефірі безліч разів, що свідчить про реальну запитаність «Рі­­ки…» у слухача. Лідер-вокаліст Валерій Харчишин (автор лірики) та Олександр Барановський (автор музики) точно знають, що українська душа найсентиментальніша у світі. Тому й пісні такі. Можливо, це жарт долі, що «Друга ріка» була й справді завжди другою після «Океану…», але ця ситуація з роками не виправляється.

 

«С.К.А.Й.» не менш романтичний за колег, хоча й має відмінну енергетику, а отже, й інший уплив на аудиторію. Альбом «Планета» вже ніби вивів компанію Олега Собчука у вищу лігу, але ж на злеті не варто робити такої довгої паузи між релізами. І помилки теж зайві. Миготіння в телевізорі «тлом» для рекламних джинглів може знецінити в очах мільйонів блискучого автора оригінальних треків. Розмінюватися на мідяки в гламурних ток-шоу, знаючи, що твої пісні розповідають значно цікавіші історії… Брати участь у сумнівних турах на підтримку Московського патріархату, що остан­­ні 200 років розглядає Україну тільки як територію, звідки мож­­на викачувати мільйонні прибутки… Звісно, це не так принизливо для країни, як, наприклад, демонстративні танці мадам Могилевської з Леонідом Кучмою. Але менше з тим.

 

Схоже, остаточно перестали бути ньюс-мейкерами Green Grey і «Табула раса». «Сіро-зелені» з головою пірнули у сайд-проекти, а «Табула..» після «Квіткових календарів» (останнього альбому з початку 2000-х) все обіцяє видати свіжий матеріал. А поки що її лідер-вокаліст Олег Лапоногов затягує до себе в машину друж­­банів-музикантів і дає послухати нові треки. «Брати Ка­­рамазо­­ви» – класичний уламок «русско­­го рока» – зрідка дають клубні концерти та їздять у благодійні тури разом із Юрієм Шевчуком.

 

"МОТОР’РОЛА"

 

 

Творча доля Тараса Петриненка однаково драматична й типова для колишніх «радянських» артистів. Наприкінці 1960-х він дебютував у молодіжному ансамблі «Еней», який розігнали брутально й швидко, звинувативши його учасників у буржуазному націоналізмі. Під час антиукраїнської істерії Тарас подався до сусідньої республіки, де створив кілька філармонійних ансамблів, писав і співав, ясна річ, російською мовою, й вивів у мегазірки ВІА «Красные Маки». Повернувшись додому, написав найбільший після івасюківської «Червоної Рути» хіт «Україна», який ледь не став гімном держави.

 

Творча харизма Петриненка завжди складалася з двох половинок: ліричної та бунтарської, й обидві були однаково переконливі. «Колись мандрівний фі­­лософ Григорій Сковорода запрошував у Сад ангельських пісень, – іронізував артист, – а я запрошую у світ моїх нерозкручених пісень…»

 

У 1980-ті українська служба «Радіо Свобода» мало не щодня пускала в ефір пісні «Гей, Україно», «Наш прапор», не називаючи авторів. Лише з незалежністю ці та інші треки стали звичними і для нашого радіопростору. Виконував їх львівський «Опальний принц», який організували Ростислав і Юрій Штині. Видавши лише два альбоми, цей гурт досить відчутно вплинув на формування вітчизняної поп-рокової сцени. Також яскравий слід лишив і Loony Pelen – гурт молодшого брата Юрка Штиня, що запровадив новіший дискурс модерного поп-року.

 

«Анна-Марія» – класичний зразок поп-року 1980-х, водночас alma mater Віктора Павліка. Розпочавши як акомпанувальний склад Іво Бобула, «Анна-Марія» 1993-го вже самостійно здобула перемогу на фестивалі «Червона Рута» й очолила тодішні хіт-паради з піснями «Ти подобаєшся мені», «Квіти для тебе», «Не кажи прощай». 1995 року Павлік відбув на заробітки до Туреччини, звідки повернувся з набором східних фішок, які швидко набридли. Проте нічого іншого співак останнім часом не пропонує.

 

Усі 11 альбомів Марії Бурмаки наочно ілюструють зростання бард-співачки з Харкова, яка є авторкою десятків глибоких за змістом і легких за виконанням хітів. Свій не бозна який вокальний діапазон Марія використовує з максимальним ефектом для створення абсолютно адекватних óбразів: зовні – ніж­­но-жіночих, внутрішньо – дра­­матично-напру­­жених. Але па­­радокс: коли слухаєш Марію у варіанті «артистка + гітара», її балади проймають глибше, ніж ті самі розкішно аранжовані композиції.

 

 

Багатоликий і всеїдний Андрій «Кузьма» Кузьменко пройшов, здається, всі кола пекла, обпікався, мучився, зрештою, публічно каявся. Востаннє – піснею «Кинули», присвяченій, з огляду на контекст, і біло-блакитним, і помаранчевим. Висновки: все одно «кинуть усіх», але «винні інші, тільки не я».

 

Ювілейний, десятий альбом «Скрябіна» під назвою «Натура» (2003) став для формації переломним, адже гурт залишили справжні концептуалісти-елек­тронники Шура Гера та Ростик Домішевський, а їхнє місце посіли «живі» гітаристи, бо Кузьма заявив, що валитиме рок-н-рол. Натомість виявилося, що «Натура» – це дюжина любовних пригод, не надто цнотлива лексика і не більше. Кузьма ніби занурився у власне лібідо й виловив звідти «Червоні колготки», «Дівчину-Кон­­чіту» й «Одну вдо­­ма». Музично диск побудований на м’якому гітарному саунді, пісні акуратно причесані, від музичного хуліганства не лишилося й сліду. Однак те, що панківський дух із музиканта не витравити, Кузьма довів дуже скоро, заснувавши разом із Володимиром Бебешком паро­­дій­­но-танцювальний проект «Пою­­­щие трусы» і видавши альбом «Гламур», який мав би називатися «Антигламур». Хоч за Кузьменком і тягнеться цілий шлейф телемотлоху, в душі він рокер-гострослов.

 

 

Як не пригадати чудернацької карнавальної атмосфери Львова кінця 1980-х, коли на повний зріст заявили про себе поетичне угруповання «Бу-Ба-Бу», Віктор Морозов із Театром пісні «Не журись!», арт-рокова формація «Клуб шанувальників чаю», авангардові «999» та багато інших? Ось у такому богемному бульйоні народився «Мер­­твий півень», який легко вписувався у театрально-поетично-мис­­те­­цькі тусовки, звідки завжди виходив із новим букетом ідей. Міцна дружба з поетами збагачувала «півнів», і вони згодом перетворилися на найбільш літературно заангажовану групу. Свій останній альбом Мисько Барбара і Роман Чайка назвали Made in UA, читай – «Зроблено Юрієм Андруховичем».

 

1989 року студент львівської консерваторії (клас альта) Тарас Чубай був наймолодшим бардом у «Не журись!». За два роки на фестивальну сцену «Червоної Рути» він вивів добре зіграний гурт, названий так за однією з поезій свого батька-дисидента Григорія Чубая «Плач Єремії». І ця команда легко здобула лауреатство. Багатий, сильний, із драматичними фарбами голос Чубая завжди був головним стрижнем композицій «Пла­­­чу…». До речі, коли 2003-го гурт презентував альбом «Світло і сповідь», хлопці перебували на злеті справжньої, а не «намальованої» медіа популярності. І це без жодного кліпу. Між іншим, до цього часу перевидаються всі три альбоми студійного проекту «Тарас і друзі»: «Наше Різдво», «Наші партизани», «Наш Івасюк». Мабуть, та серія вже має платиновий статус.

 

Покоління 20–30-річних поп-рокерів відрізняється від попередників розкутістю й обізнаністю з шоу-бізовими реаліями та, на жаль, одноманітністю. Костюми, зачіски, сценічна поведінка переважно запозичені з брит-по­­пового арсеналу. Втім, є приємні винятки. Ось як полтавський «Транс-Формер», який нині видає альбом «Територія троянд», вщерть заповнений потужними хітами. Чи формація «Гуаш», яка недавно оприлюднила неймовірно красивий дебютник Simple Me. Друге дихання відкрилося в «Максими» та «Горгішелі». Просто зараз підіймається на музичний небокрай гурт надзвичайно обдарованої київської співачки Каті Гапочки, який так і названо: «Гапочка». Яскраво звучать «Ан­­­­­­титіла», «Мурени», «Оратанія», «Проти ночі», «Міленіум», «Серце Дженіфер». Згадані ви­­ще групи не часті гості в телеефірах, але принаймні на YouTube їх знайти неважко.