Фільм, що є екранізацією одної з визначальних і наріжних книжок XX-го сторіччя, однойменного роману-бестселера Джека Керуака, мусив би мати більш потужну і розлогу промоцію. Хоча б як шана книги, яка віддзеркалила американське суспільство середини минулого століття і змінила його, чим вплинула і на решту світу. Проте наших дистриб’юторів можна зрозуміти, виходячи з реалій українського ринку, економічної ситуації та вузькоспеціальних питань.
У сенсі форми і змісту — це артхаусний фільм. Він майже лінійно розповідає історію головного героя, молодого письменника і його подорожі Америкою та молодецьких експериментів з сексом, наркотиками і алкоголем. Така тематика і відсутність детективної чи екшн-складових не може викликати великої уваги у широкої аудиторії.
Аудиторія фільму «На дорозі» — це переважно молоді люди, віком від 16 до 25 років і, що важливо, з середньою чи вищою освітою, бо ж треба знати на чому фільм заснований, і розуміти, про що в ньому йдеться, з усією силою-силенною алюзій (присутність у кадрі, причому в багатьох кадрах еротичного характеру, зірки фільму «Сутінки» Крістен Стюарт, без сумніву, трохи додала потенційних глядачів). Тобто серйозного прибутку на такому кіно зробити не реально, що й підтверджує світовий прокат: маючи 25-мільйонний бюджет, і будучи у прокаті 11 країн світу понад 4 місяці, він наразі, за даними сайту boxofficemojo.com, зібрав лише 4 мільйони доларів.
Виходячи з реалій сьогодення, коли подібне кіно не цінується, коли в нашій країні не багато залів (близько 100, адже фільм виходить на цифрових носіях), і більшість з них заповнені голлівудськими фільмами, коли рекламний простір телебачення і білбордів всуціль зайнятий політичною рекламою, — все це змушує обмежити прокат, а відповідно і рекламну компанію.
Так само важливим чинником є і оперативність прокату, затримка якого може призвести до повної нівеляції фінансової вигоди: фільм виходить 4 жовтня в прокат Росії, а це означає, що вже під кінець прем’єрного тижня до мережі буде злита піратська версія. Українські дистриб’ютори правомірно вирішили випустити фільм в унісон з сусідами, нехтуючи довготривалістю і потужністю реклами.
Насправді, випуск «На дорозі» може бути розцінений як певна сміливість. Якщо книжка несподівано увійшла до багатьох рейтингів за минулі 50 років на позиціях однієї з «кращих книжок всіх часів» і за цей час була продана накладом у понад 3,5 мільйони примірників, то фільм хотіли зробити «кращим», запросивши до акторського складу Крістен Стюарт, Вігго Мортенсена, Кірстен Данст, Емі Адамс і Сема Райлі.
Понад те: пам’ятаючи шалений вплив книги на рух бітників не тільки у Сполучених Штатах, а й в Європі, творці вирішили презентувати фільм на цьогорічному Каннському кінофестивалі. Та критики у більшості його не сприйняли. Протестні моменти проти капіталізму і традиційності, перенесені до кіно з книжки, вже не грають такої вибухової ролі, як це було раніше. А маса еротичних епізодів були настільки не натуралістичними, що не зіграли свою заплановану роль саме в Канні, де натуралізм є бажаним, а прихованість — ненависна.
Ні зоряність, ні еротичність, ні антибуржуазність «кращим» фільм не зробили, це правда. За формою і багатьма сюжетними поворотами, «На дорозі» нагадує «Любов і ненависть у Лас-Вегасі» Террі Гілліама — це роад-муві із зупинками в кільком містах, постійними розмовами та палінням марихуани, танцями й сексом, музикою і писаниною (у Гілліама головний герой був журналістом, у Саллеса є письменником).
Якщо не брати невеличких флеш-беків, з якого фільм починається і яким закінчується, — рух сюжету прямий, мов рух вантажівки через пустелю Арізони. Відсутність сюжетних поворотів, драматургічних злетів та падінь, другої лінії та інших можливих кінематографічних «заманух», що використовуються як магніт до глядацької уваги, були відзначені й, зрозуміло, розкритиковані кінознавцями.
Втім, Саллес не був би Саллесом, якби не вмів повернути ситуацію на свій бік, навіть у випадку програшу. Ні провал фільму у прокаті (до речі, ще не остаточний), ні зневага критики (між іншим, не всі фільм розбили), «На дорозі» є доволі цікавим кінематографічним витвором, вигідно відрізняючись від першоджерела. «Вигідно», бо, на відміну від книжки, фільм показує й зворотну сторону молодого максималізму, бажання побувати всюди, кинутися з головою у мандри, шляхами країни, свого розуму і організму. Отой наркотичний і алкогольний драйв, в якому герої перебувають майже весь час, добрий у певній мірі, у разовому використанні, як експеримент, для пізнання і досвіду, а не для щоденного непробудного дурману. І «На дорозі» це дивовижно показує, чим, до речі, і починає кардинально відрізнятися від «Любові і ненависті…» Гілліама. Десь під фінал, у Мексиці, коли герой Села Парадайза, тобто Керуака, підхоплює вірус і починає смажитися у лихоманці, його мозок на останній секунді притомності видає сакраментальну фразу, що є такою і для самого фільму: «Дорога — це ілюзія», навздогін втраті свідомості додаючи риторичне питання: «Подивися, до якого ступеню розкладу ти дійшов…».
Певна одноманітність, лінійність руху героїв, сюжету та машин, які то їдуть вперед, до повертаються назад, створюють новий рівень сприйняття, коли перестаєш очікувати шалених коливань емоційної, драматургічної амплітуди, коли кіно не залітає в тебе через відкритий рот від подиву чи розкриті від шоку очі, а заходить із диханням.
«На дорозі» зокрема дихає музикою; саундтрек до фільму цілком здатний увійти до десятки кращих цього десятиліття. Той джаз, той бі-боп, яким бурлила післявоєнна Америка і який у фільмі представлений з глибоким розумінням і відчуттям музики, дуже правильно конвертує м’ясисту прозу Керуака, дає змогу одночасно відчути і книгу, і минуле. Явно герої зустрічають Чарлі Паркера у барі. Явно Керуак любив джаз, а джаз — володів Нью-Йорком і Новим Орлеаном, Денвером і Сан-Франциско, звідки і куди герої увесь час гасали машиною.
Джаз — це один з героїв фільму. Письмо — інша справа. На відміну від музики, його втілити значно важче. Цій справі цікаво-опосередковано допоміг герой Вігго Мортенсона, котрий дуже реалістично зіграв Старого бика Лі, праобраз Вільяма Берроуза, у свою чергу книжка якого, «Джанкі», мала великий вплив на молодого Керуака. Мортенсен-Берроуз у фільмі є такими собі дверима сприйняття, входом до кроликової нори, людиною, яка існує і тут, у світі реальному, і там, у світі чистої фантазії, збудженої наркотиками. У фільмі він був ще до того моменту, коли зіграв зі своєю дружиною у гру «Вільгельм Телль стріляє у яблуко».
Цікаво, що сам Сем Рейлі, виконавець ролі Парадайза-Керуака, не такий вже яскравий, як, приміром, Джонні Депп у «Любові та ненависті…»: він не блазнює, він — живе. Приємне красиве обличчя без надміру емоцій, здається, мусить сприйматися як обличчя не учасника подій, якими б вони не були, а спостерігачем. Може це наше обличчя, ким би ми не були?
Волтер Саллес не перевернув світ своїм фільмом, як його перевернула книга Джека Керуака. Але він створив оригінальний твір, добрий через те, що є полемічним — принаймні є про що поговорити і про що потім згадати.