На початку лютого прем’єр-міністр Баварії та свавільний коаліційний союзник Анґели Меркель Горст Зеегофер збурив німецькі дипломатичні кола, відвідавши Владіміра Путіна. Візит Зеегофера був неофіційним. Але обійми з лідером, якому не довіряє Меркель, викликали ще більше сум’яття в переколоченій «східній політиці» Німеччини, вона ж Ostpolitik.
Цей термін народився в часи зближення з комуністичним блоком, розпочатого 1969 року Віллі Брандтом — першим соціал-демократом на посаді канцлера Західної Німеччини. Тоді стартувала нормалізація відносин зі Східною Німеччиною та іншими державами Варшавського пакту, а також розрядка у відносинах із Радянським Союзом. Сьогодні соціал-демократи й досі вважають, що саме завдяки Ostpolitik зрештою впав Берлінський мур. Після возз’єднання Німеччини з благословення Радянського Союзу дух примирення поширився й на правоцентристів — християн-демократів, на чолі яких сьогодні Меркель. Він же й породив поняття Russlandversteher («ті, хто розуміє Росію») — це німці, у яких симпатія до Росії поєднується з антипатією до Америки.
Читайте також: Чи стане Німеччина "троянським конем" Росії?
Меркель перестала вірити в засадничий принцип Ostpolitik — «трансформацію через зближення» — після того, як Путін захопив Крим і послав російські війська в Україну на підтримку сепаратистів. Вона ініціювала рішучу реакцію Європи, що поєднала в собі жорсткі економічні санкції з діалогом задля уникнення подальшої ескалації.
Але за 10 хв їзди на таксі від робочого кабінету Меркель, у німецькому Міністерстві закордонних справ, Ostpolitik живе собі далі. Міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмайєр — соціал-демократ. Він був також главою Адміністрації Ґергарда Шредера — останнього канцлера від соціал-демократів. Програвши Меркель у 2005 році, друг Путіна Шредер очолив раду акціонерів «Північного потоку», німецько-російського трубопроводу, який транспортує російський газ дном Балтійського моря до Німеччини. Сьогодні ж Штайнмайєр грає незмінну роль «голуба» при «яструбові» Меркель.
Слід соціал-демократів чітко видно і в планах будівництва іншого балтійського газогону «Північний потік-2», який мають намір споруджувати, хоча вже наявний працює лише на половину потужності. Про відповідну угоду між Росією та Німеччиною повідомив у Москві минулої осені міністр економіки й голова Соціал-демократичної партії Зіґмар Ґабріель.
У «Північного потоку-2» небагато симпатиків за межами Росії і табору німецьких соціал-демократів. Польщу, Словаччину й країни Балтії цей проект шокує: вони вбачають у ньому лиху змову німецького бізнесу, у якій той хоче зіграти на власні інтереси коштом їхньої енергетичної безпеки. Росія може перекрити свої газогони, прокладені через Польщу й Україну, і залишити їх без газу, на милість могутніх (й історично недружніх) сусідів. Такої самої думки і Європейська комісія. У 2014 році вона заблокувала інший проект газогону, яким російське блакитне паливо мало транспортуватися через Чорне море та Центральну Європу. Проти цього виступає й Америка, яка боїться, що «Північний потік-2» залишить Україну без плати за транзит російського газу її територією.
Читайте також: У Європейській раді заявили. що «Північний потік-2» не відповідає нормам ЄС
Проти виступає і чимало німців. Член ХДС і голова Комітету Бундестагу із зовнішньої політики Норберт Реттґен вважає, що бачення німецьким урядом «Північного потоку-2» як комерційного, а не геополітичного проекту «не витримує критики». Поза сумнівом, таке формулювання було нав’язане Анґелі Меркель, щоб зберегти мир із соціал-демократами, які є її партнерами по коаліції. Але Реттґен вважає, що енергетична незалежність від Росії чи солідарність із ЄС без «Північного потоку-2» лише на користь інтересам Німеччини. У неї й так не все гладко з Польщею та Угорщиною, відколи там до влади прийшли націоналістичні сили. А соцдеми, чіпляючись за Ostpolitik з акцентом на Росію, дедалі більше ставлять під загрозу відносини з іншими країнами на сході.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com