На дні

Політика
8 Листопада 2021, 10:08

З літа 2019 року політичний ландшафт країни разюче змінився. Місце старих гравців посіли амбітні вискочки, які просто усунули попередників на маргінеси. Зміна реальності настільки вбивчо вплинула на політичні сили, котрі опинились в опозиції, що їх буквально спаралізувало й вони, здається, втратили здатність до боротьби. Відчайдушно намагаючись зрозуміти, що сталося та як далі жити, не знайшли іншого виходу, як покірно прийняти поразку та спробувати пристосуватися до нових обставин. Такий, мовляв, вибір і вирок народу.

На жаль, процес пристосування аж ніяк не передбачав можливості проведення глибинного аналізу причин програшу з подальшим виправленням допущених помилок. Тим паче не йшлося про якесь хоча б позірне перегрупування, об’єднання зусиль братів по зброї та по нещастю й підготовки до реваншу. Усе, на що спромоглися опозиційні діячі за два з половиною роки, ― залишитися кожен при своїх інтересах, ще глибше переконати суспільство в нездатності домовлятися навіть у дуже скрутній для держави ситуації та час від часу відгавкуватись і покусувати владу, смакуючи її провали. Як наслідок ― з опозиційного гнізда так і не вилупилося хоч якесь бойове курча, здатне кинути виклик владі. І навіть падіння рейтингів «слуг» та зневіра в них суспільства не пришвидшили появи сили, котра могла б перехопити ініціативу.

Звісно, ця метушня аніскільки не шкодить самим «слугам», адже ні відбирає в них прихильників, ні додає фанатів опозиції. Рейтинг соратників президента перманентно понижує не критика недоброзичливців, а власні непрофесійні дії та скандали. Опозиція ж залишається у своїй бульбашці, очікуючи на диво момент, коли в якийсь чудесний спосіб реальність знову переміниться, народ прозріє та кинеться гнати в шию пройдисвітів, що зуміли пошити його в дурні брехливими технологіями. Тільки ймовірність того, що громадяни, які голосували за «слуг» і розчаровані тепер своїм вибором, шукатимуть собі нових кумирів у стані старосвітських опозиціонерів, до яких мають віддавна відразу, ― примарна. Вони радше розглядатимуть щось «нове», яке, можливо, незабаром з’явиться на видноколі. Принаймні численні політологи та всезнайки-аналітики припускають і прогнозують саме таку можливість.

Читайте також: Фасад влади

Утім, дуже часто в стані опозиції можна спостерігати й зовсім непривабливі процеси, які ще більше відштовхують від неї виборця. Спроби вести подвійну гру, підігруючи владі, а подекуди й відверті переходи на її бік, ніяк не додають балів для неперебірливих політиків. Зрозуміло, що такі ігри врешті коштуватимуть їм майбутнього, але не це найстрашніше. Не засвоївши урок, який дали українці у 2019 році, сьогодні вони відверто компрометують не тільки свої політичні сили, а й узагалі будь-які спроби оздоровити вітчизняний політичний процес та задати йому новий якісний формат роботи. Хоча саме цього вітчизняна політика сьогодні потребує чи не найбільше, адже наявні стандарти та форми більше не працюють. На безперспективність поводитися «як раніше» у звичному безпринципному режимі яскраво вказують соціологічні заміри. Провали влади майже ніяк не відбиваються на рості популярності опозиційних сил. Якщо відрив одних від інших зменшується або взагалі зникає, то тільки завдяки падінню рейтингу влади, але аж ніяк не завдяки росту рейтингу опозиції, який балансує в межах соціологічної похибки.
Так, за даними КМІС, від початку літа до середини осені, попри просідання популярності «Слуги народу» рейтинг «Європейської Солідарності» зріс усього на 0,3% серед тих, хто визначився з вибором (із 15,4% до 15,7%). Рейтинг же «Батьківщини» та «Голосу» навіть просів на 0,3% (з 13,9% до 13,6%) і 1,3% (з 2,9% до 1,6%) відповідно. У позапарламентських опозиційних проукраїнських сил ситуація не краща. Деякі з них показують певний ріст підтримки, але він здатний хіба потішити самолюбство, проте аж ніяк не гарантувати обов’язкового потрапляння в стіни парламенту. Так, партії «Сила і честь» Ігоря Смешка та Радикальна партія Олега Ляшка начебто наростили популярність до 8,6%, «Українська стратегія Гройсмана» показує 5,6% підтримки, а «Свобода» 4,4%, що теоретично дає їй шанс за певних обставин мріяти про успіх. Тільки в сухому залишку це лише коливання від вітру.

Помилки влади та падіння її підтримки українцями, безумовно, гратимуть на руку опозиції, бо для останньої завжди краще мати слабкого противника. Та ця слабкість аж ніяк не означає автоматичного посилення конкурентів. Українці, які в певний момент вирішили усунути старі еліти, давши зелене світло, як їм здавалося, новим та перспективним політикам, робили це не тому, що увірували в месію Зеленського, а через те, що зневірились у здатності його попередників якісно змінитися самим і відповідно змінювати країну. Тому навіть коли соціологічні заміри, зокрема дослідження центру Разумкова, демонструють, що 40,1% українців вважають нинішню владу нічим не кращою від попередньої, а 36,2% впевнені, що вона навіть гірша, то це лише констатація факту, але не ознака того, що опозиція в нинішній конфігурації, а головне ― без зміни підходів та методів діяльності, може на щось розраховувати. І навіть якщо обличчя влади, президент Володимир Зеленський, очолив антирейтинг українських політиків, це лише вказує на те, що суспільство починає позбуватися ілюзій, а не на те, що Петро Порошенко, Юлія Тимошенко чи хтось ще з фігурантів соціологічних рейтингів зможе найближчим часом замінити главу держави в його кріслі.

Політичні сили, які сьогодні грають на опозиційному флангу, не здатні до реваншу. Їхнього потенціалу вистачає хіба для того, щоб триматися на плаву, але не більше. Старим бракує свіжості, молодим маси та досвіду, усім разом не ВИСТАЧАЄ грошей, довіри одне до одного та підтримки широких мас суспільства

У Зеленського сьогодні насправді немає конкурента, який міг би з ним позмагатися та його перемогти. Він це чудово розуміє, тому й поводиться так, як хоче. А ще він чи ті, хто ним маніпулює, добре усвідомлюють, що політичні сили, які сьогодні грають на опозиційному флангу, не здатні до реваншу. Їх потенціалу вистачає хіба для того, щоб триматися на плаву, але не більше. Це стосується як легендарних старожилів, таких як «Батьківщина» чи «Свобода», так і молодих амбітних Нацкорпусу чи «Демократичної сокири». Старим бракує свіжості, молодим маси та досвіду, усім разом не вистачає грошей, довіри одне до одного та підтримки широких мас суспільства.

Але їхня спільна слабкість проявляється ще й у нездатності зазирнути за обрій та запропонувати українцям таку дорожню карту, яка була б не лише актуальною, а й захоплювала. Слід пам’ятати, що, голосуючи за Зеленського, українці маніфестували ще й проти нафталіну та безперспективності, проти брехливості, нахабства й продажності старих політиків. Помилково думаючи, що гірше вже не може бути, вони прагнули бодай опротестувати ту реальність, яка склалась, і спробувати змінити порядок денний своєї країни. Без усвідомлення та врахування цих нюансів опозиції годі й думати про повернення у велику гру.

Читайте також: Подивитись у дзеркало. Як змінилося українське суспільство за 10 років

Утім, чи не найбільша біда всіх цих професійних борців за українську ідею насправді в неспроможності до об’єднання. Навіть опинившись за бортом, вітчизняні політики часто не можуть скласти собі ціни й позбутися руйнівних амбіцій, відмовляються визнавати реальність та поводяться, як не надто адекватні. Свідчення цьому ― хоча б невдала спроба «Руху опору капітуляції» одразу після приходу до влади Зеленського звести всі проукраїнські політичні сили до спільного знаменника бодай у форматі співпраці та ненападу. А якщо видимих перспектив до зміни ситуації найближчим часом не проглядається, то й сподіватися на якийсь якісний прорив не варто, принаймні доки на видноколі не замаячили хоч якісь знакові вибори. Лише тоді, прагнучи повернути собі втрачене або отримати омріяне, опозиційні політики, можливо, спроможуться на взаємний компроміс та зіллються в екстазі якогось великого політичного об’єднання. Принаймні схожі прецеденти вже неодноразово траплялися в історії, та досвід такої політичної співпраці не раз доводив, що батька бити все-таки краще разом, а не поодинці.

А втім, допомогти об’єднатися опозиціонерам може й сам найвеличніший лідер сучасності. Його жага до посилення влади останнім часом розгорається не на жарт. Якщо про це вже навіть заговорив секретар РНБО Олексій Данилов, то можна сподіватися, що незабаром дійде й до реалізації концепту. А якщо, як влучно зазначив Тарас Чорновіл, Зеленський дуже багато перехоплює з досвіду Януковича, а іноді навіть перевершує його, то передбачити, чим зрештою все завершиться, не дуже й складно.
Віктор Янукович і справді в деяких моментах не міг собі багато чого дозволити, бо це не вписувалось у його бандитський поняттєвий світогляд. Ну, або досвід підказував йому, що іноді краще не перегинати палки, щоб потім не прийшла відплата. У Зеленського ж такої проблеми немає. Як і специфічної школи життя за спиною, яку пройшов «проффесор». Руки в нього розв’язані, конкурент відсутній. Залишається хіба законодавчо закріпитися. Проте українці здавна не люблять таких жартів, тому можна й не сумніватися, що подібні ініціативи одразу викличуть шалений супротив, що вже прочинить вікно можливостей для опозиції. 

102