За понад три роки війни на Донбасі в Україні з'явилося майже 320 тисяч ветеранів, які потребують допомоги, щоб інтегруватися назад у суспільство. Провідні країни світу навчилися надавати якісні послуги з психосоціальної адаптації, й Україна могла б скористатися їхніми напрацюваннями. Івона Костина побувала на Міжнародному симпозіумі True Patriot Love, присвяченому темі впливу травми на сім’ю ветерана, та форумі Канадійського інституту досліджень здоров’я ветеранів та військовослужбовців (CIMVHR Forum). Вона підкреслює, що країни, які зараз мають великий досвід адаптації ветеранів, також вчилися на власних помилках, як зараз вчиться Україна.
Як адаптують ветеранів у провідних країнах світу
Канада
У Канаді понад 700 тисяч ветеранів – удвічі більше, ніж в Україні – та 64 тисячі родин військових. За статистикою, яку наводить Івона, один із п’яти ветеранів, що покидають Збройні сили, зазнає фізичної або психологічної травми. В уряді Канади створили спеціальний департамент Veterans Affairs Canada (VAC), який відповідає за більшість послуг для ветеранів. Крім того, у Збройних силах країни діє програма, яка включає психологічну підготовку до служби та звільнення, готує до зміни фаху та «відлучення» від армійської спільноти. Також існує багато громадських організацій, розповідає Івона, які безпосередньо з державою не працюють, проте їхні практики застосовуються в держорганах.
«Ветерани, проте, не мають достатнього рівня довіри до державних програм. Вони часто ображені на «відлучення» та зневірюються, коли стикаються з «системою». Насправді, це дуже подібно до нашої історії. Єдина різниця, напевно, в тому, що в Канаді держава піклується про якість своїх послуг більше ніж про недовіру ветеранів до неї», – зазначає Костина.
США
За словами Івони, система ветеранської адаптації у США подібна на канадську організаційно, проте є доволі бюрократизованою. У США, каже Івона, 300 тисяч ветеранів не мають даху над головою, серед них доволі велика кількість самогубств, тому з цим активно борються.
«Політика більшості організацій та програм, з якими я знайома, звучить як «For one veteran to commit suicide is one veteran too many» – «Один ветеран, що скоює самогубство – це рівно на одного ветерана забагато».
Крім того, каже вона, через активну участь у майже всіх війнах у Штатах існує конфлікт поколінь ветеранів, який держава не розпізнає.
«Часто у молодих ветеранів виникає незадоволення тим, що послуги, навіть якісні, доводиться отримувати опліч «старців». А 25-річні хлопці і дівчата не надто хочуть себе з ними асоціювати», – роповідає Івона. За її словами, американська система підтримки ветеранів комплексна і багаторівнева, і один із таких рівнів – громадський. Тут діють як глобальні організації на кшталт Wounded Warrior Project, Combined Arms, так і місцеві. За її словами, проблему повернення у США почали визнавати глобально після «м’якого приземлення» ветеранів В’єтнамської війни, коли країна втратила більше військових вдома, ніж на полі бою.
Велика Британія
У Великій Британії, розповідає Костина, немає державної установи з ветеранських справ, і самі ветерани цим незадоволені. За її словами, громадськість роками писала скарги на відсутність послуг, і врешті Міноборони надало приміщення для послуг ветеранів, у яких працюють активісти.
Із державних програм, за словами Івони, у Британії існує система Major Trauma Centres, у якій створили Veteran Trauma Network, що діє за принципом хабу. «Очікувалось, що така система матиме попит у сотень ветеранів на місяць. Цитуючи одного з її творців (ветеранів, до речі): не сталось. В середньому звертаються чотири ветерани різноманітних конфліктів на місяць», – зазначає Костина.
Данія
У Данії, розповідає Івона Костина, найбільший у світі відсоток ветеранів – більше 5%, частково через невелику кількість населення. Після війни на Балканах виявилося, що ветеранам у Данії необхідна швидка й ефективна підтримка. У цей момент тут почався хаотичний рух, схожий на той, що зараз відбувається в Україні: держава створювала програми, активісти об’єднувалися у волонтерські групи. Проте ефективною виявилася лише частина з них. Наприклад, розповідає Івона, в державі існувала програма «ветеранського дому» – ветеран у складних життєвих обставинах міг прийти і жити тут, отримувати підтримку. Це був звичайний будинок на міській вулиці, а програмою керували цивільні менеджери, які керувалися цивільними нормами – замки на дверях і повна повага до приватного простору. Врешті в ці будинки почали приходити наркоторговці. Проблему вирішили тим, що поставили ветеранів замість цивільних менеджерів. Замки на дверях зникли, але ефективність програм зросла.
Згодом, каже Костина, держава обмежила свою відповідальність за послуги для ветеранів, тепер там існують ветеранські центри під керівництвом військових, які надають послуги психологічної консультації, працевлаштування. Також ці центри координують представників приватного та громадського сектору, які надають ветеранам такі послуги, та фінансують їх на основі грантів.
«Якщо звітність не доводить ефективності проекту, держава відмовляється від закупівлі послуги у надавача на наступний рік. Але головне, що держава не заважає. Вони дуже чітко почули необхідність підходу «рівний рівному» в питанні ветеранських справ», – розповідає Костина.
Вона була в одному з ветеранських центрів і зазначає, що принцип їхньої роботи дуже спонукає туди звертатися.
«Уявіть собі: ви підходите до красивої будівлі без огорожі, щойно плануєте натиснути ручку на скляних дверях, як вони відчиняються автоматично. Я на собі відчула, як сильно це спонукає зайти. Тебе не зустрічає охоронець, а секретар сидить десь у кінці великої кімнати, за стійкою, де її навіть не видно. Можна скористатись комп’ютером, на якому наліплені стікери з усіма поясненнями, не питаючи ні в кого дозволу. Можна безкоштовно заварити собі кави у автоматі. І можна піти на прийом, ні до кого додатково не звертаючись», – розповідає Івона. І підкреслює, що про ці речі не розповідають місцеві, тому що для них це – норма, такі деталі помічаєш, лише приїхавши з іншої країни.
Усі ці країни, підсумувала Костина, мають спільну рису – у певний момент вони переключилися зі «спринту» на «марафон» у питанні ветеранів. «Вони зрозуміли, що не буває швидких рішень, коли мова йде про якість життя людей, що не можна дозволити собі «статистичної похибки». Ветеранські справи – це процес, що відбувається не сьогодні, не вчора, а завтра. Ми всі маємо переходити з ментальності діагностики та лікування на передбачення та попередження», – каже вона.
Костина розповіла про канадську програму Helping Heroes від компанії Sage, яка навчає ветеранів працювати корпоративному секторі за програмою ротації, тобто вони спочатку пробують себе в різних компаніях та напрямках. За словами Костини, ці компанії виявили певні особливості такої роботи. По-перше, ветерани ефективніші, коли працюють у групах з іншими ветеранами. По-друге, ветерани зазвичай не притримуються стандартного робочого графіку, проте це тільки покращує їхні показники. По-третє, ветеранам у роботі потрібно орієнтуватися на велику мету, і роботодавці, які вміють її сформулювати, отримують якісно виконану роботу.
Сприйняття ветерана в суспільстві
Коли ветерани повертаються з війни, в них часто трапляються різноманітні розлади. Найбільш «популярним» і тиражованим у суспільстві та ЗМІ є термін ПТСР – посттравматичний стресовий розлад. Проте, як наголошує Івона Костина, неправильно вішати ярлик «ПТСР» на всіх, хто пройшов війну, оскільки це психіатричний діагноз, і точно встановити його може тільки лікар.
«Це стан здоров’я. І розпитувати про нього так само неетично, як і про те, чи ваш знайомий-ветеран раптом не вбивав дітей», – говорить вона.
Натомість, наголошує Костина, за кордоном існують більш доречні терміни на позначення стану ветеранів: PTS (посттравматичний стрес), ASR (гостра реакція на стрес), OSI (операційна стресова травма). За її словами, серед екс-бійців поширюється тенденція змінювати в абревіатурі ПТСР слово «розлад» на слово «травма». «Важливо також зазначити, що і дослідники, і ветерани наголошують на різниці між поняттями moral injury (моральна травма) та PTS (посттравматичний стрес) і останні жартівливо називають себе post combat normal (повоєнний нормальний)», – каже Івона.
Щоб зрозуміти проблему сприйняття ветерана в суспільстві, Івона пропонує вписати в пошук зображень у Google «ветеран АТО»: часто бачимо пияка чи дебошира, тобто образ, який ветеранам створює російська пропаганда, і в результаті негативний контекст переважає над позитивним.
Натомість пошук англійською видає результат із позитивними асоціаціями. Такий експеримент дозволяє побачити різницю між узагальненим сприйняттям ветерана в різних спільнотах.
«Ветеран – пожиттєвий статус, що визначає певний життєвий досвід людини, і наша відповідальність – зробити цей статус гідним», – каже вона.
Чим Україна може поділитися зі світом
В Україні відсутній фундамент для побудови такої системи адаптації ветеранів, каже Івона Костина. Станом на зараз 319 тисяч осіб узяли участь в антитерористичній операції, проте, за її словами, немає жодних даних про те, як відбувається їхнє повернення. Вона зазначає, що зараз українці накопичують цінний досвід, яким треба навчитися користуватися.
«Ми – спільнота, яка понад три роки веде війну на своїй території в центрі Європи. Наша армія розвивається гулліверівськими кроками, і ми справді швидко вчимось. Ми маємо феномен волонтерського руху, створення майже з нуля нового громадського сектору та формування абсолютно нової соціальної групи. Кожна з мені відомих українських організацій (що займається адаптацією ветеранів – Ред.) веде надважливу роботу. Мало хто розпорошується на тисячі клієнтів, у багатьох список скромно налічує до 100 людей. Проте саме такий досвід відкриває рішення», – каже Івона. Вона закликає спілкуватися з ветеранами й запитувати в них самих, що їм потрібно, проводити дослідження, створювати статті, фільми, ролики, які можуть стати цікавими міжнародній спільноті.
«У сфері ветеранських справ ми не 50 років позаду, – зазначає Костина. – Ми саме вчасно. Ми можемо вже зараз будувати систему, базуючись на досвіді та помилках колег, проте з урахуванням власного контексту та проблем. Будинок з нуля. Такий, який ми хочемо».