Цього тижня ліві відзначали 100-річчя більшовицького перевороту. До знакової дати Україна підготувалася ретельно й заздалегідь, знявши 1320 пам’ятників Лєніну, змінивши понад 50 тис. радянських топонімів, заборонивши пропаганду комунізму та позбавившись комуністичної фракції в парламенті. Однак причина маргіналізації українських лівих полягає не в декомунізації та, звичайно, не в тому, що бідність і соціальну несправедливість уже подолано. Через війну соціальні проблеми лише загострилися, але їм зараз нічого запропонувати суспільству, окрім непевних теорій і ще більш сумнівної практики.
На перший погляд, соціальна база для лівих в Україні величезна. За оцінками ООН, близько 60% українців живе за межею бідності, а масштаби соціальної нерівності та безробіття не здатна достовірно визначити навіть державна статистика. Здається, варто лише кинути клич — і сотні тисяч трудящих зберуться на соціальний Майдан. Однак ще 90 років тому соціалістичний мрійник Володимир Винниченко (вже на еміграції) писав: «Пролетаріату як класу немає, а є різні собі більш-менш постійні групи з часто протилежними інтересами». Відтоді соціальна структура українського суспільства стала набагато складнішою. І йдеться не лише про розмежування між «білими» та «синіми» комірцями: навіть усередині однієї професії рівень зарплат може дуже-таки різнитися. Крім того, майже третина працездатних українців (заробітчан, айтішників та інших) безпосередньо інтегрована до іноземних економік. А ще є ціла армія прекаріату — людей, котрі стабільно не мають постійного місця роботи, а отже, певного місця в системі соціально-трудових відносин.
Читайте також: Чи була Україна колонією
Звичайно, на соціальну несправедливість нарікають майже всі, але уявлення про неї в кожного свої. Тому поставити під один революційний прапор … млн українських робітників — це прожекти в жанрі ненаукової фантастики. Власне, ця проблема стояла перед лівими ще 100 років тому, причому навіть на пролетарському Донбасі. Наприклад, до зимового страйку 1905-го робітників більшості луганських заводів ліві бойовики змусили приєднатися під загрозою фізичної розправи. Ну а сьогодні запрягти до революційного возу заробітчанина-плиточника, програміста, сільську вчительку та столичного офіс-менеджера неможливо взагалі. Розуміючи це, флагмани українського лівого руху, КПУ та ПСПУ, швидко забули про марксизм і зосередилися на захисті російської мови, московського православ’я та інших темах, які могли мобілізувати електорат.
Звісно, соціальне невдоволення нікуди не поділося, але в робітничих протестах марно вгледіти передвістя пролетарської революції. На зорі незалежності локомотивом широкого робітничого руху могли стати шахтарі, але саме вони старанно відмежовувалися від усіх інших, обстоюючи власні корпоративні інтереси. Тому, коли наприкінці 1990‑х шахтарську революцію придушували «донецькі», решта пролетарів спостерігала за цим цілком байдужо. Так само у 2011–2012 роках ніхто не поспішав підтримати протести чорнобильців. Навіть після того, як під час розгону наметового містечка в Донецьку один із них загинув, солідарності не виявили ані «класово близькі» пенсіонери, ані земляки-донеччани. Бо що їм до чужих надбавок?
Відтоді мало що змінилося. За висновками дослідників, у 2011–2013-му протести на захист прав найманих працівників становили лише 10% загальної кількості. Причому в абсолютній більшості це були акції окремих трудових колективів, котрі вимагали виплати заборгованостей із зарплати, протестували проти закриття підприємств і так далі. Цю нескоординованість ліві традиційно списують на слабкість незалежного профспілкового руху, перешкоди з боку «антинародної влади» тощо. Однак у 2004-му та 2013-му ті українці все ж таки змогли організувати Майдани, а у 2014-му ще й розгорнули масштабний волонтерсько-добровольчий рух. Тож проблеми соціального руху, очевидно, полягають не так у сфері можливостей, як у сфері мотивацій.
Але для успіху українським лівим бракує не лише організованого та солідарного пролетаріату, а й «буржуїв-експлуататорів». На перший погляд, капітал почувається в Україні досить непогано: із 17 млн працездатного населення у сфері малого підприємництва зайнято близько 4 млн осіб, середнього — 2,6 млн, великого — 1,7 млн. Виходить, що відповідальна за тяжке становище українських найманих робітників таки буржуазія? Без експлуатації, звісно, не обходиться: далеко не всі підприємці доброчесні та законослухняні працедавці. Проте головне джерело соціальних негараздів України зовсім не вади капіталізму, а системна корупція, організатором і бенефіціаром котрої є олігархія.
Читайте також: Сплячі тіні імперії
Йдеться про те, що політико-бізнесові групи — так звані клани — не просто визискують із працюючих, а перерозподіляють на свою користь ресурси всієї країни. І від цих схем вони отримують значно більше прибутків, ніж від експлуатації працівників на власних підприємствах. Візьмімо до прикладу сумнозвісну формулу «Роттердам+», через яку з березня 2016-го Україна втратила близько 20 млрд грн. Головним бенефіціаром цієї схеми вважають Ріната Ахметова, бо 80% суми — близько 16 млрд грн — отримує його компанія ДТЕК. Таких шалених коштів ніяка експлуатація йому не принесе, хіба що всі 188 тис. працівників ДТЕК пропрацюють безплатно цілий рік. Це, звісно, не означає, що на підприємствах Ахметова все гаразд, але свої статки олігарх навряд чи створив, «підкрадаючи» із зарплатних фондів і так далі.
Загалом, за підрахунками фахівців Інституту економіки та прогнозування НАНУ, за роки незалежності з України в офшори було виведено $148 млрд. Для порівняння: дохідна частина держбюджету нинішнього року становить $29 млрд. Це означає, що олігархія не просто привласнює плоди чужої праці, а займається мародерським розграбуванням країни. У цьому сенсі українські олігархи схожі не так на «буржуїв» із радянських плакатів, як на ворожу армію, що патрає захоплене місто. Від цього потерпає не лише пролетаріат, а й підприємці та всі інші прошарки населення, окрім самої олігархії.
Тож вважати Україну країною переможної буржуазії можна тільки формально, бо насправді нею керує олігархічна аристократія, котра встановлює в країні квазіфеодальні правила гри. Як і личить Середньовіччю, гроші та влада в нас взаємозумовлені: належність до певного клану відкриває доступ до економічних ресурсів, і навпаки, наявність економічних ресурсів легко конвертується у владу. Ну а всередині кланів відносини будуються за принципом васальної лояльності до сюзерена, а не партійної чи адміністративної субординації. У цьому сенсі обидва Майдани були не лише антиавторитарними, а й буржуазними революціями. І у своїй боротьбі національно-демократичні сили просунулися набагато далі, ніж ліві мрійники. Саме тому в очах суспільства борцями за економічну свободу, громадянські права та справедливість тепер небезпідставно є праві, а не ліві.
Чи можуть ліві вибороти собі статус носіїв суспільно-економічного прогресу? Теоретично так, але практика поки що свідчить на користь прибічників капіталізму. Сьогодні українська промисловість гостро потребує модернізації. І єдиним реальним джерелом інновацій зараз є залучення європейських інвестицій і технологій, а також вихід на європейські ринки, тобто «клятий капіталізм» західного взірця, який українська буржуазія прагне вибороти в олігархів. На «загниваючий Захід» дедалі більше орієнтується й пролетаріат. І це стосується не лише заробітчан: уже зараз тисячі співвітчизників ідуть працювати на нові заводи, котрі масово відкривають тут компанії з Німеччини, Японії, Франції, Польщі й інших країн. За останні два роки таких підприємств з’явилося понад 20, а що можуть запропонувати українцям ліві? Повернення у «світле радянське майбутнє» чи якусь сучаснішу утопію?
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
До того ж останні мають надпотужного конкурента в особі мейнстримних українських популістів. Не сповідуючи жодної ідеології, вони примудряються загравати відразу з усіма соціальними верствами, і, судячи з електоральних рейтингів, суспільству це подобається. Та й, зрештою, далеко не всіх українських лівих цікавить визволення трудящих. Одні — переважно сталіністи та радянофіли — кинулися будувати «Новоросію», ставши російськими поплічниками в гібридній війні. Чимало інших переорієнтувалися на сучасні західні тренди й більше переймаються питаннями гендеру, правами ЛГБТ і поваленням «традиційних цінностей», ніж боротьбою з капіталом. Але й там їхні здобутки досить скромні.
Чи означає все це, що місце українських лівих на узбіччі історії? Аж ніяк. У недалекому майбутньому Україна навряд чи стане соціалістичною, але й розвинена ринкова економіка не виключає (навіть навпаки, вимагає) організованого робітничого руху. Приміром, Американська федерація праці та Конгрес виробничих профспілок об’єднують близько 12 млн робітників, а Об’єднання німецьких профспілок — понад 6 млн. І річ тут не лише в кількості, а й у здатності до реальних дій, на які українські фіктивні профспілки просто не спроможні. І якщо ліві активісти зможуть реанімувати профспілки, від цього виграє вся Україна. А можливо, вони приведуть до життя соціал-демократичний рух, якого бракує на українській політичній палітрі. Хай там як, а шансів знайти собі місце в українському суспільстві в лівих удосталь. Але для цього їм треба справитися передусім із власними хибами й «подружитися» не тільки з теоріями, а й з українською дійсністю.