Іноді вискакують нізвідки, мов гриби на негрибному місці, поодинокі таланти. Та загалом те, що мені потрапляє до рук і вважається в Росії взірцем драматургічного Олімпу, м’яко кажучи, чорнуха. Жахливі страшилки вже поперек горла. Колись для театру я відкрила Ніколая Коляду, якого вважаю одним із найталановитіших авторів, але всі його послідовники, його учні – це така підробка! Все таке вторинне!
З усього, що я бачила за останній час, найбільше враження на мене справила вистава Вікторії Чаплін (дочки Чарлі Чапліна) та її чоловіка, французького клоуна Жана-Батиста Тьєре, «Невидимий цирк». Вони робили фантастичні циркові номери на сцені, й це все помножили на такий величезний талант, на такий незвичайний погляд на прості речі! Спектакль дивилися й дорослі, й діти, й усі сприймали це дійство надзвичайно тепло. Тож у виставах варто зберігати якийсь світлий і простий сенс, а також надію на те, що люди мають бути добрішими.
Щодо режисури – все не набагато краще. «Современник» зробив черговий надризикований крок – ми взяли чотирьох молодих режисерів і, зовсім не втручаючись, дали їм можливість зробити ескіз самостійної вистави – від добору літературного матеріалу до запрошення акторів. Платили їм маленьку стипендію, достатню для того, щоб вони могли просуватися вперед. Для мене було величезним подарунком, що в цих спектаклях погодилися працювати не лише «піонери», зовсім молоденькі актори, а й досвідчені та відомі артисти. А що з цього вийде – вже інша справа. «Современник» продовжуватиме подібні експерименти й далі. Оскільки отримувати штучний «товар» із рук критиків, які когось назвали генієм, а когось нічим, я не хочу. Мені не потрібні посередники. Я хочу, щоб ми самі зрозуміли, яка людина може бути в нас режисером, а яка – ні.
З акторами я працюю по-різному. На Заході треба застосовувати інші принципи роботи з артистами, ніж у Росії. Я викладала в Нью-Йоркському університеті, де свого часу вчились американські зірки театру та кіно. Можу сказати, що різниця між нашими акторами та їхніми – це те, що я називаю «робочою мораллю». Вони слухають педагога ще до того, як він викликав у них довіру, записують лекції, готуються до репетицій. Я не стверджую, що тамтешні актори талановитіші за наших, ідеться виключно про ставлення до справи.
Іноді на актора треба накричати й навіть образити. Дуже важливо дати йому відчути справжню природу того чи іншого стану. В мене був такий смішний випадок, який, за словами Олєґа Єфрємова, має ввійти до хрестоматії з режисури. Я тоді ще працювала асистентом режисера, й мені довірили одну сцену. В ній актор мав зобразити шок, бо, повернувшись додому, він зустрів дівчину, яку вважав померлою. Для багатьох артистів зіграти шок – це вирячити очі. Я йому пояснюю, як треба, а в нього лише очі на лоба вилазять. Зрештою я попросила його вийти з кімнати, а його партнерку – роздягтися. А в ті часи актриси реагували на це нервово, не так, як тепер. Дівчина відмовилася, тоді я стягла з себе сукню, залишилася в комбінації і покликала актора. Але лицедій виявився «непробивним», флегматично подивившись, він сказав: «Вибачте, будь ласка».
Буває, актори люблять розводитися про те, що вони все знають, розуміють, прочитали багато книжок. Вони тоді стають, як я це називаю, у фехтувальну позу. Треба мати витримку, щоб вислухати, покивати головою, сказати: «Молодець! Але це тобі не допоможе». Акторський розум – не сума прочитаних книг, це щось інше, глибше. Водночас важливо, щоб режисер теж займався не самовираженням, а немов рентгеном витягав із актора найприродніше. Лише тоді ми отримаємо потрібний результат, а глядач – видовище, яке ще не скоро забуде.