Кілька місяців тому я давала інтерв’ю іноземному виданню щодо своєї літературної творчості. Одне з питань звучало так: «Коли війна закінчиться, якою, на вашу думку, буде ваша роль [у суспільстві]?». Мене збентежило і змусило задуматись це питання, головне через те, що планувати майбутнє, якщо ти українка, це розкіш писати вилами по воді — навіть якійсь конкретні, житейські речі складно спланувати, коли бачиш, наскільки часто наш світ розсипається у прах. Я відповіла дуже коротко на те питання, але воно засіло в голові і породило низку думок.
Що є творчість для військового? Спосіб залишити щось по собі, закарбуватись — чи, перш за все, переосмислення того, що з тобою відбувається, засіб психологічної розрядки? Я пам’ятаю, як складала вірша, щоб подолати страх і заснути (наступного дня планувалася вилазка, а молодій-необстріляній мені було страшно). Потім це увійшло у звичку: виливання фрустрації від невдач, захвату від добре виконаної роботи; написання некрологів друзям, після чого вже не так болить. Творчість може стати — і дуже часто стає — повноцінною психотерапією для людей, які перебувають до війни ближче, ніж хотіли би. Я б не хотіла писати про війну. Але пишу, бо так склалося життя — чи пак так не-склалося, що доводиться терпіти сусідство з московитами.
Ми не знаємо точно, скільки митців-ветеранів і мисткинь-ветеранок цієї війни зараз маємо — я знайшла лише дані від Мінкульту за 2024 рік про 132 загиблих через війну українських митців. Але, звісно, ці дані неповні — проєкт «Недописані», започаткований Оленою Герасим’юк та Євгеном Ліром, вже має — на превеликий сум — 239 імен загиблих від рук росіян людей літератури, але ця статистика не розмежовує ветеранів та цивільних. Оскільки конкретних цифр ще нема, то можна припустити, що частка ветеранів та ветеранок у мистецькому середовищі збігається приблизно з їхньою часткою в усьому українському суспільстві, і частка ця зростатиме, бо вирва війни затягує щораз більше людей. Хтось почав/почала творити у війську, хтось — до, і продовжує далі вже з новим досвідом. Що буде потім із ветеранським мистецтвом в Україні — залежить від долі самої України, звісно. Варіант перший: перемога України (або ж війну сяк-так замнуть), країна буде повертатися до мирного життя. І в повен голос заговорять ті, хто війну пересиджували, відтісняючи ветеранів та ветеранок на маргінеси, а тим бракуватиме сил і здоров’я повноцінно протистояти. Хтось буде продовжувати творити, популяризувати українську літературу, спостерігаючи за новим засиллям культури російської, хтось — змириться з долею нового, українського «втраченого покоління», гоїтиме травми і контузії.
Варіант другий: Україна окупована. В такому випадку більшість, мабуть, обере емігрувати, щоб не закінчити своє життя в російській катівні, осідати в інших країнах, формувати нову українську діаспору, уподібнюючись митцям Празької школи. Чи це буде єдиний варіант вижити і творити в такій ситуації, чи буде змога митцям «перефарбуватись» під окупантів, як свого часу, після поразки УНР, зробили Сюсюра, Андрій Головко, Григорій Косинка? Хтозна, бо навряд чи московити повторять «помилки» минулого і дозволять залишитися паросткам української культури.
Ці сценарії-варіанти, які будує мій мозок, мені зовсім не подобаються, і серце щиро сподівається, що очам ніколи не доведеться їх побачити. Я мрію про здорове і сильне українське суспільство, яке цінуватиме і слухатиме тих своїх митців і мисткинь, які доклалися до його захисту, не запихатиме їх у кут словами «досить уже про війну», не сахатиметься від військової форми, травм і болю. Не говоритиме їм «головну книжку про війну напишуть через 150 років», «сидячи в каструлі, супу не вариш» — бо це демотивує творити, знецінює створене. А голоси очевидців, учасників — безцінні.