Митра й шабля

 

Протягом двох поунійних десятиліть опір православних наростав, а прибічники єднання з Римом та королівська адміністрація закручували гайки – конфлікт тривав і ставав дедалі жорстокішим. Королівський універсал 1596 року офіційно віддавав всі вищі церковні пости і пов’язані з ними прибутки уніатам. Нижче духівництво та православний люд, які зазнавали чимраз більших утисків, не бажали з цим миритися. Поки уніатські й православні богослови гаряче дискутували, влада заходилася насаджувати унію силою, гарячі голови взялися за киї, а потім і за шаблі. Кров пролилася з обох сторін. Але спочатку на захист православної віри стала шляхта, яка спробувала діяти законними методами: вимагати відповідних ухвал сейму. Діапазон виступів на сеймах був щонайширший: від старанно підготованої аргументації на користь повернення рівноправ’я православним до нервового галасу й порпання в брудній білизні |див. Парламентські хроніки|.

 

 

Парламентські методи не допомогли, тож люд на місцях почав боротися за свободу віросповідання самотужки. Дієвим засобом протистояння унії було заснування у великих містах церковних братств. Ці добровільні об’єднання міщан організовували взаємодопомогу православних у життєвих та професійних сферах, підтримували шкільництво, фінансували локальні церковні потреби: замовляли ікони, збирали кошти на будівництво храмів. Найбільше пощастило київському Богоявленському братству, що квартирувало на купецькоремісничому Подолі: воно розташовувалося відносно близько від Січі і за потреби братчики могли розраховувати на збройну допомогу. А після того, як гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний офіційно вписався до братства з усім Військом Запорозьким, уніати в Києві навіть писнути боялися, адже, на відміну від шляхти чи міщан, козаки діяли методами, що перебували на межі закону й час від часу цю межу переступали. Наприклад, коли уніатський місцеблюститель київського митрополичого престолу Антоній Грекович в ультимативній формі закликав священиків та вірян на молитву до Софійського собору, православні панотці заявили, що самі не підуть і парафіянам заборонять. Для більшої надійності якийсь козак Петро із своїми людьми зупиняли народ на підходах до храму. Грекович подав до суду. Невдовзі невідомий козак стрельнув в уніата з мушкета, коли той вийшов на ґанок власного будинку, але не поцілив. Звісно, стрільця не знайшли. Антоній Грекович не зрозумів попередження й на початку 1618 року спробував захопити давній і багатий Михайлівський монастир. Терпець громадськості увірвався: козаки (знову ж таки неопізнані) витягли Грековича з дому й утопили в Дніпрі – «під лід підсадили води пити», як своєрідно жартували у тогочасному Києві. Але подібні дії не вирішували головної проблеми: без легітимної ієрархії православна церква була приречена.

 

У 1618 році з’явився шанс поновити православну ієрархію на українських землях. Саме тоді до Московії прибув патріарх Єрусалимський Теофан. Метою його подорожі було висвячення на Патріарха Московського тамтешнього митрополита Філарета. Теофан мав повноваження, надані йому Вселенським Патріархом Тимофієм, «справувати всі архієрейські справи у підлеглих царгородському патріархові єпархіях». Тобто в Україні також. Оскільки подорожували у ті часи неквапно, то й відпочивали після подорожей довго. Патріарх Теофан затримався у Москві на тривалий час – достатній для того, щоб встигло над’їхати козацьке посольство, очолене Петром Сагайдачним. Про що домовлялися гетьман з Патріархом і як у Москві дивилися на недавнього завойовника, нині невідомо. Однак подальший перебіг подій свідчить про те, що козаки мали план відновлення православної ієрархії та запросили східного гостя до Києва.

 

Коли влітку 1619 року патріарх Єрусалимський закінчив свої справи у Московії і вирушив додому, на кордоні України його зустріла почесна варта – козацтво на чолі з самим гетьманом Сагайдачним. З надзвичайними почестями, під звуки сурм і литавр, високого гостя повезли до Києва. Тут йому влаштували таку розкішну гостину, що Теофан радо розслабився і вирішив деякий час відпочити у приємному місці, приймаючи дарунки від городян, роздаючи ставропігійні грамоти церковним братствам різних міст і розважаючись інтелектуальним спілкуванням з місцевим духівництвом.

 

 

Та невдовзі над головою патріарха почали збиратися хмари. Як не дивно, очільники Речі Посполитої навіть гадки не мали, що йдеться про висвяченняправославної ієрархії – агентура, вочевидь, не спрацювала.

 

Те, що єрусалимський гість занадто довго і тісно спілкувався з козацтвом, дратувало і викликало щонайменше цікавість. Отже, невдовзі у керівних колах почали дедалі більше говорити про шпигунську місію патріарха Теофана. Одні вважали, що він працює на московського царя, другі – на турецького султана, а третім ввижалося, буцімто Теофан є подвійним агентом, тобто шпигує на користь обох заклятих ворогів Речі Посполитої. Щоб вияснити це докладно, треба було допитати патріарха. Та як взяти на допит священика, який перебуває на території, контрольованій Запорозьким Військом і всюди з’являється у супроводі величеньких підрозділів озброєних по саме нікуди козаків? Патріарху почали м’яко натякати, що, мовляв, час би вже й додому. Вертатися йому пропонували у супроводі почту з польських жовнірів через Кам’янець-Подільський. А щоб надихнути Теофана швидше пакувати валізи, до Києва надіслали королівського коморника (представника виконавчої влади) Щесного Почановського.

 

Козаки та київське духівництво захвилювалися, що всі дипломатичні зусилля та представницькі витрати можуть виявитися даремними. Тож запорожці з максимальною ввічливістю, але цілком прозоро натякнули Теофанові на те, що виконати посадові обов’язки йому таки доведеться: «Не був би патріархом, не був би добрим пастирем, не був би намісником Христа й апостолів, якщо б не посвятила твоя святість народові руському митрополита і єпископів, особливо, коли знайшов нас гнаними і без пастирів, і ми навіть боїмося, щоб за цей спротив не вбив тебе на дорозі цієї подорожі в ім’я Христа який лютий звір». Патріарх зрозумів, що потрапив у серйозну халепу: доводилося вибирати між можливістю опинитися у королівській в’язниці за шпигунство та перспективою залишитися без козацького ескорту в подорожі через контрольований Ордою степ і наразитися на «випадкову» стрілу чи «лютого звіра». Дратувати польського короля подальшим перебуванням у Києві Теофан теж не хотів, тому виявив лояльність і зібрався в дорогу з королівським коморником. Висвячення нової православної ієрархії опинилося під загрозою.

 

 

Та не судилося патріарху залишити Україну, не виконавши домовленостей. Не встиг достойник із конвоєм дістатися Білої Церкви, як до Почановського примчав гонець із звісткою про страшну поразку польського війська у битві з турками під Цецорою. Королівський коморник швиденько покинув високого гостя на руки козацького полковника Богдана Кизима, який саме опинився поблизу, і разом із жовнірами рвонув на захід. Кизим негайно повернув патріарха до Києва, де почали прискореними темпами готувати висвячення ієрархів.

 

Чимало людей вважають, що висвячення православної ієрархії відбувалося або у розкішному Богоявленському соборі, зруйнованому більшовиками у минулому столітті, або навіть у невеличкій церкві старого академічного корпусу сучасної Києво-Могилянської академії. Насправді ж цих споруд у 1620 році ще не було. За п’ять років, що минули від часу дарування київською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною ділянки під забудову, було зведено лише найнеобхідніші для діяльності Братського монастиря дерев’яні будівлі, серед них – і Богоявленську церкву. Муровані споруди з’явилися згодом за прямої фінансової участі митрополита ПетраМогили, а ще пізніше на місці невеличкої церкви гетьман Іван Мазепа фундував величний бароковий собор.

 

Тож саме у скромному храмі на київському Подолі жовтневої ночі 1620 року в обстановці суворої секретності відбувалося висвячення православних ієрархів. Вікна церкви затулили дошками і завісили цупкими шторами, щоб жоден промінчик світла не пробився назовні й не привернув сторонньої уваги. Літургію служили ледь не пошепки, а замість хору був єдиний півчий з почту патріарха Теофана. Тієї ночі ігумена київського Братського монастиря Ісайю Копинського висвятили на єпископа Перемишльського, Йова Борецького – на митрополита Київського, Мелетія Смотрицького – на архієпископа Полоцького. Справа не закінчилася нічною акцією в Києві. Дорогою додому Теофан теж висвячував владик. У Трахтемирові ігумена місцевого монастиря Єзекіїла Курцевича патріарх висвятив на єпископа Володимирського, у Білій Церкві Ісаакій Борискович отримав луцьку єпископську кафедру, а насамкінець подорожі Україною – в Животові Теофан висвятив на єпископа Холмського Паїсія Іполитовича.

 

Щасливо оминувши Поділля, на яке його так старанно запрошувала королівська адміністрація, патріарх Єрусалимський прибув до прикордонного містечка Буша. Тут він розгрішив козаків за війну проти православної Московії, закликав їх до боротьби з невірними, подякував своїй почесній варті й щасливо перетнув державний кордон, радіючи, що нарешті виплутався з небезпечної ситуації.

 

 

Отже, православну ієрархію було відновлено, й новопоставлені єпископи поквапилися до місць своєї служби. Втім, кожен з них усвідомлював, на яку небезпеку наражається. Адже владик було висвячено напівзаконно: з погляду православної церкви вони були легітимними, а з погляду законодавства Речі Посполитої – зовсім ні. Тож справу ще не було закінчено, а почуватися відносно комфортно й безпечно міг тільки один із свіжоспечених ієрархів – Йов Борецький був надійно захищений волею киян та шаблями запорожців. Київського митрополита не хвилювало, що король видав наказ заарештувати його та архієпископа Полоцького Мелетія Смотрицького.

 

Але королеві не варто було робити різких рухів у бік православних. На обрії вимальовувалася серйозна війна з Туреччиною, що загрожувала самому існуванню Речі Посполитої. Без козаків виграти цю війну було неможливо, і переважна більшість католицького загалу це розуміла. Звісно, православні вирішили скористатися ситуацією. У липні 1621 року, поки турецька армія збиралася на війну, до Варшави вирушила делегація на чолі з Петром Сагайдачним та князем-єпископом Єзекіїлом Курцевичем. Кращих переговірників годі було шукати. Сагайдачний був відомий лояльністю до Речі Посполитої, прославився у війнах з Московією, а під час останньої кампанії фактично врятував життя королевичеві Владиславу. Князь Курцевич не поступався родовитістю жодному з сенаторів, мав панські манери (на той час це важило багато), а європейською освіченістю перевершував багатьох.

 

Благородні переговірники знехтували порадою Йова Борецького: той рекомендував пообіцяти королю брати заручників із католицької шляхти, якщо питання легалізації православної ієрархії не буде вирішено негайно. Король повівся більш практично. Він дав слово вирішити проблему одразу після того, як турків буде розбито, й Сагайдачний, як належить лицареві, повірив лицарському слову.

 

 

За пару місяців стараннями козаків величезну турецьку армію вщент розбили під Хотином, їх почали захоплено величати рятівниками вітчизни. Але поставлену цими рятівниками православну ієрархію ніхто й не думав затверджувати. Для того, щоб дотиснути уряд і легалізувати єпископів, знадобилося більше десяти років. Цього часу було досить для того, щоб всі зацікавлені переконалися – колишні степові добичники стали справжніми захисниками віри і вже не дозволять з неї збиткуватися. Козацтво перетворилося на серйозного політичного гравця, недооцінювати якого було небезпечно. До усвідомлення українцями своєї окремішностіта бажання стати третім рівноправним членом «Речі Посполитої двох народів» залишався один крок. До громадянської війни – 20 років.