Я пам’ятаю центральну площу Олешків і погруддя біля школи, де вчителював мій дідусь. Тато показував поруч місця, де був ув’язнений Микола Гурович Куліш. З драматургом пов’язаний мій перший дослідницький досвід — участь у Малій академії наук у восьмому класі. Учительки й уся родина підтримували мене. Ми навіть змогли вийти на зв’язок із Володимиром Миколайовичем Кулішем і його дружиною Світланою через родичів у США. Під час навчання в Могилянці я написала курсову із Сергієм Іванюком. Нас із Сергієм Семеновичем поєднувала любов до українського Півдня й красного письменства. Тоді ніхто й уявити не міг, що моє сонячне дитинство в степах затьмарять російська воєнна агресія, окупація, вимушений переїзд моїх друзів, смерть моєї бабусі й повінь унаслідок підриву Каховської ГЕС.
Олешки, літо 2011 року. Фото авторки
Як щось настільки жахливе могло трапитися в тихих херсонських плавнях? Насправді темні часи історії повторюються по колу, й очерет усе пам’ятає, лише не може нам розповісти. Олешки моїх часів — це невеликий «райцентр». До 2016 року він мав ім’я Цюрупинськ на честь радянського «партійного діяча» Олександра Цюрупи, який народився тут. Тут також народились я і моя мама, добре, що нікому не спало на думку назвати місто на честь нас (правда, ми переїхали до Запоріжжя). А от мої бабуся й дідусь народилися на Львівщині й Тернопільщині, зустрілися на засланні в Сибіру й оселилися на Херсонщині невдовзі після смерті Сталіна — усім рідним не дозволили повернутися на Захід України.
Олешки, березень 2020 року. Фото авторки
У 2000–2010-х роках Олешки були для мене спокійним містом, де целюлозний завод закрили й рознесли на брухт, а молокозавод іще працював; де з розваг був дім культури й бар «Сонечко»; де дитячі каруселі теж розбирали на брухт, але ніхто не міг забрати річку Конку, пристань, плавні, кучугури й захід сонця над містом. Коли я читаю історію життя Миколи Куліша, то щоразу дивуюся, як стільки важливих подій могли статися тут. Власне, як і дивуюся, скільки жаху пережили Олешки за останні два роки. Озираючись на сто років тому, я бачу Миколу Куліша як приклад творчого пошуку й розвитку в умовах, малопридатних для життя. Він досяг таких висот усупереч складним обставинам. І сьогодні, коли письменники знову гинуть від політичного терору, важливо згадати долі попередніх поколінь.
У часи моїх перших наукових спроб головним джерелом інформації про Миколу Куліша був «дніпровський» двотомник за редакцією Леся Танюка, виданий у 1990 році. Зокрема, у другому томі є автобіографія, написана Кулішем у квітні 1921 року в Олешках (російською мовою). Майбутній драматург народився в грудні 1892-го в селі Чаплинка Таврійської губернії (нині Херсонська область). В автобіографії Куліш зазначає, що його раннє дитинство минуло в бідності, а його батько намагався заглушити біль невільницького життя алкоголем. Сам Микола підробляв пастухом і нянькою мало не з п’яти років. Водночас хлопчик уже тоді був обдарованим і прагнув учитися.
Пам’ятник Миколі Кулішу в Олешках
У 1905 році інтелігенція Чаплинки зібрала гроші й відправила малого продовжити навчання в Олешках. В автобіографії Куліш зазначає, що спершу йому було важко самому в чужому місті. Однак в Олешках Микола Гурович зустрів друзів, зокрема письменника Івана Дніпровського, і познайомився з майбутньою дружиною Антоніною. Проте мене дивують певні формулювання, якими Микола Куліш висловлюється про себе. Наприклад, друг з училища Зайченко був «такой же призвераемый плебей, как и я», а сам Микола Гурович «начальством был отмечен как бунтарь и политически неблагонадёжный юноша, подающий примеры дурного мужицкого тона».
Чому він називав себе політично ненадійним? Звідки така риторика самоприниження? Вочевидь, цю автобіографію Куліш писав для конкретного (ідеологічного) читача, і сьогодні її варто читати між рядків.
Микола Куліш під час Першої світової війни
«Політична ненадійність» Куліша виявлялася, зокрема, у його бажанні творити й експериментувати: він видавав газету, грав на скрипці та співав у хорі. Власне, його вигнали з училища за організацію гуртків. Навіть попри конфлікти з керівництвом, Микола Куліш прагнув учитися далі: він закінчив гімназію екстерном і хотів вступати до університету. Однак це був 1914-й рік, і Куліш потрапив в одеську школу прапорщиків. У 1915 році він опинився на службі в Смоленську, брав активну участь у бойових діях, дістав поранень і контузії та нарешті повернувся до Олешків у 1918 році. Про досвід Першої світової війни в автобіографії зазначено дуже стисло, бо далі настав час війни громадянської. Після пережитого на фронті Куліш став на бік революції і долучився до місцевих більшовиків, був ув’язнений за правління Гетьманату Скоропадського, став членом міської управи Олешків за Директорії УНР, улітку 1919 року евакуювався в Херсон, сформував Дніпровський селянський полк, воював проти денікінців від Херсона до Києва й пройшов пішки Київську, Волинську, Подільську й Херсонську губернії.
Куліш змінив багато посад. Важко повірити, але на момент написання автобіографії Миколі Гуровичу було лише двадцять вісім років. За цей час він пережив надзвичайно багато подій і не мав можливості їх відрефлексувати, не кажучи вже про те, що тоді людство ще не винайшло терміна ПТСР і про психологічні травми ніхто ще не вмів говорити. Напевне, сьогодні ми можемо зрозуміти, як почувається людина у вихорі історії. Микола Куліш, як і багато його сучасників, спершу повірив у світло «загірної комуни» й хотів брати активну участь у творенні нового майбутнього. Але згодом настало гірке розчарування та врешті загибель.
Микола Куліш читає акторам «Березолю» «Народного Малахія», праворуч — Лесь Курбас
На початку 1920-х Микола Куліш працював в органах народної освіти, редагував газету «Червоний шлях» і склав «Первинку» — першу абетку для дорослих.
Його робота передбачала відвідування шкіл Херсонщини, тож Микола Гурович став свідком голоду 1921–1922 років і описав це в п’єсі «97» (1924).
Глядачі вподобали вистави про життя села «97» і «Комуна в степах» (1925). 1925 року драматург переїхав до Харкова, де познайомився з талановитими українськими культурними діячами, зокрема з режисером Лесем Курбасом та акторами театру «Березіль». Харківський період був насичений і плідний як у сфері письменництва, так і у сфері громадської діяльності: пошук нового в драматургії, участь у ВАПЛІТЕ й «Пролітфронті», життя у феноменальному будинку «Слово». Микола Куліш підтримував позицію Миколи Хвильового в літературній дискусії та обстоював свободу самовираження у своїй статті «Критика чи прокурорський допит». Тим часом п’єси Миколи Гуровича ставали експериментальними й критичними щодо радянської влади: «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929), «Патетична соната» (1929).
1933 року Куліш їде на Херсонщину й стає свідком голодомору, це посилює його розчарування в революції. Уже в травні 1933-го відбуваються перший арешт у будинку «Слово» й самогубство Хвильового.
1934 року «радянські письменники» на першому всесоюзному з’їзді під головуванням Максима Горького оголосили курс на соціалістичний реалізм і заочно засудили Куліша та його колег у «буржуазному націоналізмі». У 1935 році Миколу Куліша затримали за сфабрикованим звинуваченням у причетності до діяльності «Контрреволюційної боротьбистської організації» та засудили до десяти років у Соловецьких таборах. Восени 1937 року, у річницю Жовтневої революції, за кілька днів було страчено 1111 осіб, включно з Миколою Кулішем і Лесем Курбасом. Місце масового розстрілу в урочищі Сандармох відкрили лише після розпаду Союзу завдяки активістам карельського осередку організації «Меморіал», зокрема Юрію Дмитрієву, якого пізніше репресував путінський режим. На жаль, несприйняття іншості й фізичне винищення «непокірних владі» досі не дають загоїтися ранам минулого: допоки в Москві переслідуватимуть за бажання знати правду про репресованих, пропрацювання культурних травм не може бути успішним.
Меморіал у Сандармоху
Фактично Миколу Куліша реабілітували в 1956 році «за браком складу злочину»: мовляв, Сталін був божевільним деспотом і на ньому лежить провина. І хай навіть це правда, варто також задуматися про те, що Ганна Арендт у контексті Голокосту назвала «банальністю зла»: чи відповідальні «звичайні підлеглі», які підписували папери, перевозили людей на Соловки тощо й ніколи не протестували проти системи («маленькі гвинтики» — хтось сказав би сьогодні), за становлення й функціонування машини радянського терору? І чи відповідальні прості працівники російських заводів зі створення ракет за руйнування домівок і вбивство цивільного населення в Україні? Хто має відбувати покарання? Яким має бути покарання? Це дуже складні запитання для фахівців у галузі права, але позірної реабілітації після смерті Сталіна точно не було достатньо. У суспільстві не має бути думки, що влада може брутально забрати життя тисяч людей і потім сказати, що це була помилка. Для встановлення базового відчуття безпеки суспільство має знати, що таке справжня справедливість і що таке верховенство права.
Микола Куліш став свідком Першої світової, громадянської війни, голоду та сталінських репресій, це забагато для одного життя. Попри все, твори Куліша вражають гумором і самоіронією.
Також вони відтворюють стрімку зміну світогляду автора. Наприклад, якщо порівнювати з гостросоціальною п’єсою «97», «Народний Малахій» має присмак абсурдизму, який викристалізується в Європі в 1950-х роках. Абсурдним був час, який так тонко відчував драматург. У статті «Міфи про Миколу Куліша» (1998) Сергій Іванюк зазначає, що віднайти авторське «я» в Кулішевих п’єсах надзвичайно складно. По-перше, драматургія передбачає відтворення діалогів персонажів, тож думка автора визирає поміж сцен і реплік. Наприклад, у «Патетичній сонаті» маємо незвичну для драми оповідь від першої особи, проте ототожнювати Ілька Югу (Я) з Кулішем не варто.
Сергій Іванюк, дослідник драматургії Миколи Куліша
По-друге, світогляд драматурга неможливо спростити до ідеологічних ярликів «революціонер» або «український націоналіст», бо він глибокий, багатогранний і навіть деколи контроверсійний. Сергій Іванюк повністю цитує донос ув’язненого Едуарда Штейнберга, який скаржився на Кулішеве критичне мислення. Микола Гурович навіть у в’язниці відверто казав, що суспільство перестрибнуло із «царської деспотії» до «диктатури пролетаріату», що талановитий митець має право на конфлікт із суспільством, що радянська влада користується брудними методами й що люди все одно дізнаються правду. Людське життя справді складніше за програму партії і навіть за математику, тож сучасним читачам варто дослухатися до напівтонів і несподіваних ідей.
По-третє, тексти п’єс цензурували при житті й після смерті Миколи Куліша, і це ускладнює пошук авторової думки. Сергій Іванюк критично зазначає, що ми не докладаємо достатньо зусиль, щоб відновити справедливість і зберегти пам’ять:
«Український текст “Маклени Граси” безслідно втрачено. Безслідно втрачено й останню п’єсу “Такі”, конфісковану при арешті автора. Деякі з опублікованих п’єс безпардонно поредаговані видавцями. “Патетична соната”, “Вічний бунт” і досі не відомі читачеві й глядачеві в тому вигляді, в якому їх створив автор».
Після публікації статті Сергія Семеновича багато чого змінилося. У зв’язку з революціями 2004 року та 2013–2014 років і російсько-українською війною українці почали активно цікавитися своєю культурою, перевидавати класику, відновлювати традиції українського театру й кіно. Однак скасування вистави «Мина Мазайло» в Харкові через російську агресію в лютому 2022-го є сумним свідченням того, що зазирнути в сутність речей знову видається неможливим через загрозу життю письменників, режисерів, акторів, глядачів і читачів.
Микола Куліш був небайдужим до долі громади. Він був митцем, який обстоював свободу самовираження. Такі люди стають рушієм змін. Однак авторитарна влада налаштована проти змін. Російська воєнна агресія — це передусім про порушення прав людини, про зазіхання на свободу, про нехтування правом на життя. На жаль, фактична непокараність за радянський терор і події в Чечні, Грузії, у Криму й на Донбасі сприяє виникненню оманливої впевненості «можем повторить». Це застереження світовій громаді: якщо сьогоднішні злочини проти людяності не буде покарано, то на майбутнє покоління чекає ще одне пекельне коло історії.
Олешки, березень 2020 року. Фото авторки
Олешки, як і багато інших українських міст, пам’ятають складні долі людей, пам’ятають багато радості й багато горя. Історія життя Миколи Куліша, попри трагічність, — це історія про те, як талановитий хлопчик, незважаючи на складні умови, став активним творцем своєї долі, аж поки на його свободу не зазіхнула радянська влада. Важко уявити, якими були б українська культура й політика нині, якби сталінізм не урвав би цей розквіт. Пам’ятати про ці події боляче, але забути ми не маємо права. Розстріляне відродження — це про травму втрати, про всі ті тексти, вистави, фільми, події, які не відбулися, це про недожиті життя.
Водночас українська культура вижила завдяки творчій силі тисяч людей — попри обмеження, попри політичні репресії, попри бажання диктатур знищити все. Гірко визнавати, що, незважаючи на формальну реабілітацію, ніхто не взяв на себе відповідальності за радянський терор. Важливо пам’ятати про злочини минулого й вимагати справедливості, адже від цього залежить життя майбутніх поколінь. Важливо берегти й перечитувати п’єси, романи й вірші. Важливо переповідати історії життя всіх тих, хто вже не може говорити про себе.