Коли написати в Google «Воргол у Києві», як першу отримуєш таку інформацію: «У Києві відкриється виставка особистого фотографа Енді Воргола».
А трохи далі: «У суботу Геннадій Москаль відкриє на околиці Ужгорода площу Енді Воргола», а в тексті: «Цієї суботи, 5 серпня, в с. Минай, що на околиці Ужгорода, відбудеться урочисте відкриття площі, названої на честь одного з найвідоміших художників сучасності Енді Воргола. Теперішню назву колишня площа Жовтнева отримала в квітні минулого року в ході виконання закону про декомунізацію. Оскільки місцеві органи самоврядування відмовилися перейменувати прокомуністичний топонім, це зробив Геннадій Москаль своїм розпорядженням».
Енді Воргол як фігурант у процесі декомунізації — одне з найбільших відкриттів, про які я чув останнім часом.
«Воргол був міфом, коли жив, і став ще більшим міфом тепер. Зобразити Воргола як людину і дати людям змогу справді поглянути на те, що він зробив, не так легко, як може видаватися», — сказала Донна де Сальво, заступник директора Музею американського мистецтва Вітні й куратор першої ретроспективної виставки Воргола, організованої американським музеєм після 1989 року, яка відкриється в Нью-Йорку 12 листопада. Таку інформацію на 90-річницю з дня народження митця подала газета The New York Times.
Читайте також: Виборчі роздуми політичного безхатька
Енді Воргол бачив матеріал для мистецтва в усьому, що було навколо нього: від реклами до продуктів повсякденного споживання й опублікованих у пресі фотографій відомих і багатих, яких він потім увічнив у своїх образах. Але сьогодні ми пам’ятаємо Воргола хіба що завдяки одній його золотій думці, якою він так добре передбачив пейзаж ЗМІ XXI століття: «У майбутньому кожен буде знаменитим на весь світ на 15 хвилин». Воргол за кількадесят років до появи телевізійних реаліті-шоу й соціальних мереж передбачав створення виробничої лінії знаменитостей для негайного вжитку, коли можна було б насолоджуватися їхнім життям і талантом (або його браком), споживати і перетравлювати їх, аж поки цікавість публіки спрямують на пошуки чергової новини.
Буття зіркою як короткочасна, зношувана й дешева сезонна мода. Не так давно, та ледве 18 років тому (травень — червень 2000 року), але ще в епоху до поширення соціальних медіа, я завдяки щасливому збігові обставин мав змогу запросити до Центру сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії велику виставку Енді Воргола. Виставку підготував Музей Енді Воргола з Піттсбурга. Крім Києва, колекцію можна було побачити в 12-ти європейських столицях. Привезли найвідоміші твори митця: «Консервований суп «Кемпбелл», «Мерилін Монро», «Три пляшки кока-коли», «Доларові знаки», портрети Лайзи Міннеллі й Джуді Ґарленд, стерничого Мао, Джекі Кеннеді, Соні Рікель, а також відомий автопортрет художника. Демонстрація Воргола в Києві була дуже важливою для мене. Тоді мало хто в Україні знав, що один із найвидатніших митців сучасності був українцем (русин, лемко). Його батько-мати Андрій Варгола і Юлія Завадська емігрували з рідного краю (теперішньої Словаччини) до Піттсбурга відразу після Першої світової війни.
Довідавшись, що виставку художника демонструватимуть у Європі, я доклав ревних зусиль, щоб вона завітала й до Києва. Американці були «за», але існувала одна, проте дуже важка проблема. Єдиним музейним приміщенням, яке відповідало вимогам для демонстрації тієї унікальної виставки, був Музей Леніна, теперішній Український дім. Я почав боротьбу за художника, бо не уявляв собі, щоб Воргол став гостем Леніна. Мені дуже допоміг тогочасний керівник відділу культури посольства США Марк Теплін і аташе з питань культури Боб Пост. Після інтенсивного листування американська сторона зрештою погодилася, щоб твори легендарного митця демонстрували в ЦСМ за умов, абсолютно не відповідних музейним стандартам. Надто висока вологість, брак необхідної безпеки (виставка була застрахована на понад $30 млн), та й брак фахівців для роботи з творами, ціна яких сягала мільйонів.
Пам’ятаю, як я навчав нашого майстра — золоті руки Сергія Пінчука і його асистентів, як поводитися з полотнами, і це треба було робити дуже уважно в бездоганно білих рукавичках. Усе вдалося. Виставку відкрили в присутності посла Стівена Пайфера й прем’єр-міністра Віктора Ющенка. Промову на відкритті я виголосив мовою, якою Воргол розмовляв із матір’ю, — лемківською. Виставка була чудова, то був великий успіх, мабуть, один з найблискучіших в історії ЦСМ. Сьогодні та подія не існує в пам’яті Google, а отже, її мов і не було. Отак справдилося пророцтво Воргола, що «кожен буде знаменитий на 15 хвилин».
Читайте також: Щоб ти жив за цікавих часів!
Шкода, що ми самі теж не пам’ятаємо, як 2000 року боролися за те, щоб американці додали Київ до маршруту виставки видатного американського русина Андрія Варголи. Ніхто вже не хоче пам’ятати, як Сергій Пінчук зі своїми помічниками заносили в білих рукавчиках твір за твором до зовсім непристосованої для такої екстравагантності галереї Центру сучасного мистецтва. Ми досягли свого, та коли сьогодні написати в Google «Воргол у Києві», передусім дізнаєшся, що рік тому «в Києві відкриється виставка особистого фотографа Енді Воргола».
Митець-суперзірка і досі в дорозі до Києва, принаймні для пошукової системи Google. Воргол не потребує нашого заступництва за нього, пам’ять про нього жива, а велика ретроспективна виставка в нью-йоркському Музеї Вітні тільки підтверджує це. І все-таки добре, що 2000-го ми не дали експонувати виставку «митця-суперзірки» в Музеї Леніна. Ми символічно полегшили голові адміністрації Москалю декомунізацію сьогодні «Жовтневої площі в с. Минай, що на околиці Ужгорода», а водночас ушанування пам’яті нашого Енді Воргола, бо Воргол «видатним митцем був!!!».