Закінчив університет за спеціальністю «програмування», але став психологом, займався психотерапією та почав втілювати проєкти з елементами соціального зцілення через плейбек-театр «Сусіди». Вирішив усі цивільні справи, віддав керівництво і присвятив себе відновленню ментального здоров’я бійців. Це невеличкий спойлер про життя дніпровського діяча Романа Кандибура.
І здається, що зараз таких історій сотні. Але нашому війську досі не вистачає кваліфікованих хранителів ментального здоров’я, бо війна — це стрес, і «нагрібає» кожного по-своєму.
На службі у 117-й бригаді Роман використовує не тільки знання класичної психотерапії, але весь арсенал режисера, перформера, музиканта і майстра. Створив кишеньковий «Дахотримач» — але про це пізніше, — активно веде соціальні мережі, де розповідає про самодопомогу в кризових умовах. Крім роботи за протоколами Міноборони, втілив практику чаювань і барабанні кола, додавши трохи містики й мистецтва.
Пам’ятаю Романа у нашому місті як кучерявого Кандибура, у якого волосся постійно змінювало колір: зелений і рожевий запам’ятались найкраще. Якщо гості міста бачили людей у дивному одязі, які йшли співаючи чи пританцьовуючи, тримали великий куб або барабани, а попереду бадьоро крокував хлопець із кольоровим волоссям, це означало лиш одне — плейбек-театр «Сусіди» влаштовував вуличний перформанс у Дніпрі.
Нині Роман Кандибур — т.в.об офіцера групи контролю бойового стресу в 117-й БТРО.
«Нас у групі контролю бойового стресу зараз 3 осіб. На всю бригаду і на всі додані батальйони до бригади зараз працює лише троє військових психологів», — каже Роман.
— Розкажи про свій шлях — як потрапив у сферу культури та мистецтва, що пов’язує тебе з психологією?
— За першою освітою мав би стати айтівцем, але оскільки тоді цей напрям не був мейнстримом, єдиний варіант заробітку передбачав валити з країни, а я цього не хотів і не любив оці всі коди. А от психологія мене вабила ще з єврейських таборів для дітей та молоді. В основі неформальної освіти для єврейської молоді — гештальт-терапія, кола підтримки й багато спілкування. Мені це було надзвичайно цікаво ще з 11 років, коли я вперше поїхав на такий захід. І завдяки освіті в айті теж був організатором молодіжних програм для молоді. Потім здобув освіту психолога і пішов цим шляхом.
Зміна парадигми відбулася, коли навчався в Міжрегіональному інституті гештальт-терапії та мистецтва. Там моїм учителем був Вадим Гречка, засновник закладу. Після закінчення працював психотерапевтом, але паралельно досліджував різні сфери роботи з людською душею. Вивчав казкотерапію та арттерапію, а потім на моєму шляху трапились плейбек-театр і Стас Шапошніков, з яким ми почали робити фестивалі.
— Розкажи, що таке плейбек-театр та соціальне зцілення, як вони впливають на стан людей.
— Ми створювали спільноти, де люди підтримували одне одного. Соціальне зцілення не нівелює психотерапію — безумовно, вона допомагає, — але ми працювали над створенням своєрідної групи однодумців. Адже люди звикли жити у взаємодії, а сучасна урбаністика забрала таку можливість. Раніше людина жила в селі, виходячи з дому, знала, як звуть сусідів, дружніх і не дуже собак, у кого як справи. Ми звикли до родинних стосунків.
Соціальний плейбек-театр заснований на тому, що людина розповідає свою історію, а актори відтворюють її на сцені. Але цю історію чують всі й думають: «О, я почув її, і в мене майже так само, це ніби про мене». Завдяки відтворенню ми підіймаємо глибинніші рівні — поєднання раціонального та емоційного. Тобто мозок сприймає раціо, а душа відчуває образи, спів, музику, міфологію. Такий досвід створює глибинний контакт між глядачами.
Для мене очевидно, що плейбек став цікавим і ефективним в Україні. Починаючи з Революції Гідності я усвідомив, що якими б крутими не були українці, у нас завжди є традиційний вид спорту — «срач», де хтось один завжди перемагає, але програє нація.
Адже Україна — це люди фронтиру. Фронтир — це уособлення самодостатності й індивідуальності, коли для людини важлива лише своя думка, а на іншу, вибачте, наплювати. Але не тоді, коли у тебе під боком ненормальний сусід. Мені насправді боліло, що об’єднуватися нам важкувато. Лише коли існує загроза всій нації, ми здатні до утворення феноменального для світу явища — зібратися мільйонним натовпом, дати відсіч, але через короткий час знову розісратися, навіть на підґрунті попередньої єдності.
Український історик Олександр Алфьоров пояснює це тим, що ми жили у степах, де після битви всі учасники розбігалися по своїх домівках. У європейців було інакше — вони захоплювали міста і залишалися жити в них. А нам не треба було інституалізувати свою перемогу. Так було і після Помаранчевої революції, і після Революції Гідності. І хоча сталося багато незаперечних змін, нація виросла і зміцніла, — але після піку подій усі розбігаються. Така єдність і згуртованість налякала ерефію, яка відчула, що ми все більше віддаляємося від їхнього вектору примітивного розвитку, де особистості не існує.
— Ти говориш про позитивні зміни у нації. А які позитивні історії зцілення можеш пригадати у своїй практиці плейбек-театру?
— Одна з причин, чому я мобілізувався пізніше, — це наявність у моєму житті двох спільнот. Я був головою правління Української Школи Плейбек-Театру, 500 осіб по всій країні. Культура нашого театру вибудована так, що всі орієнтувалися на мою роботу і менеджмент. Друга спільнота — проєкт для вчителів «Митці згоди», де ми створили спільноту для працівників державних шкіл, що дуже виснажилися й вигоріли, але мають виховувати майбутнє України. Ми почали навчати вчителів різним арттехнікам, барабанному колу та плейбек-театру. Вийшло створити вчительську спільноту, яка продовжує роботу з підтримки та взаємодії між собою. До прикладу, вчителька з Енергодара під час окупації таємно збирала вчителів своєї школи і використовувала наші техніки. Вони грали, малювали, ліпили й займалися корисними артпрактиками. Кожен раз у новому місці.
Також на початку 2022-го ми створили спільноту переселенців — понад 500 людей — і назвали її «Контактую». Допомагали людям знаходити житло, друзів, нові контакти та можливості. Для них життя триває навіть без звичних стін та рідних міст. У спільноті ми раз на місяць робили перформанс плейбек-театру, освітні лекції, екскурсії та курси з профорієнтації. А паралельно організували психотерапевтичну групу і групу для мам з дітьми.
До повномасштабки проводили творчі вихідні для ветеранів АТО/ООС та їхніх родин, за містом на природі, з барабанами та іншими розвагами.
Насправді ми просто даємо поштовх, а далі люди самі запалюються і самостійно починають збиратися разом і щось створювати. У цьому і полягає ідея соціального мистецтва: ти приходиш кілька разів і ніби павутинкою зв’язуєш людей одне з одним.
Я пішов у Сили оборони тільки після того, як налагодив роботу цієї системи в проєктах, які тепер можуть функціонувати без моєї фізичної присутності. Радію, що поки тут тримаю дах військовим, наші спільноти там тримають свій дах і дах інших українців.
— Як відбувся твій перехід у військо?
— Мої думки про армію почались ще у 2014-му…Ми багато їздили з місцевими волонтерами на Схід, влаштовували концерти й барабанні кола. Це були Юлія Курочкіна (режисерка, журналістка, ведуча, що зараз теж у війську) та Дмитро Поворотний (військовий капелан, служить в ЗСУ), чудова команда завзятих посіпак — так вони себе називали.
З початком вторгнення мене розривала дилема: треба ставати на захист, а з іншого боку — купа людей, які чекають від мене рішень. Наприкінці 2023-го я почав розсилати резюме в різні силові підрозділи на посаду психолога. Звісно, розумів, що у війську не вистачає піхоти, але також дослідив, що бракує і хороших психологів. Це велика проблема, через яку з бійцями відбувається багато неправильних речей, і їх можна було попередити…
Я не брав участі у спеціальній підготовці як військовий психолог, адже в Україні не так багато подібних навчань, а література з цієї теми базується на досвіді інших війн і країн. Якщо для Європи та США психологічна культура — на рівні «мати свого дантиста», то у нас досі є масова недовіра. Деякі люди ставляться до психологів як до відьом, не розуміючи професії. Багато сприймають роботу на кшталт астролог-священник-таролог-психолог.
Отже, настав день, коли майже всі бригади, куди я слав резюме, почали мене набирати й запрошувати в ППП (психологічна підтримка персоналу, це здебільшого паперова робота). І тільки в 117-й бригаді знайшлися знайомі, які розповіли про групу контролю бойового стресу, туди я і потрапив.
— Розкажи про роботу військового психолога — які напрямки вона охоплює та що дійсно допомагає бійцям?
— Займаюся тим, що зараз статутною мовою називається «психоедукація». Розповідаємо бійцям про механізми роботи психіки в бойових умовах. Наприклад, що таке бойова психологічна травма, що відбувається з думками та емоціями в умовах бойового стресу, які його прояви. Після пояснень бійці починають краще розуміти, що ті реакції, які з ними відбуваються, закладені в них природою, генами чи еволюцією. Тобто, якщо у нього тунельний зір, вибірковий слух або бойова дефекація, це не значить, що він боягуз, але сигналізує, що організм готується до бою, щоб було легше орієнтуватися чи краще почуватися фізично.
Такі елементарні знання з психології в нашій культурі важливі, щоб краще в собі розбиратися і ставитися до себе та близьких із розумінням.
Якщо це люди тільки після БЗВП, то їм треба обов’язково дати базові знання про те, що з ними може відбутися на бойових завданнях і що з цим робити. Для таких бійців ми проводимо тренінги та майстер-класи, розповідаємо про стрес, розлади сну і як дати собі раду при цьому. Також розповідаємо про змінені стани, коли військові їдуть у відпустку в цивільне життя. Наприклад, реакція на гучні звуки, мотоцикли чи гонщиків, які суттєво впливають на поведінку людини — страх, крик, паніка, агресія. Друга частина — практична, коли ми навчаємо різним технікам, м’язовій релаксації, дихальним вправам.
— Про які дієві практичні вправи йдеться?
— У війську діє протокол «Я поруч», створений бойовими психологами на основі ізраїльського протоколу «Яалом» і американського протоколу «iCOVER». Цей протокол — про те, що робити, якщо твого побратима «переклинило» поруч під час бойових дій, і він у ступорі чи паніці.
Є шість конкретних кроків: перевірити, чи є поранення; встановити контакт; зробити позитивне підкріплення, щоб побратим зрозумів, що ти не ворог; відновити пам’ять, ставлячи запитання про факти з життя; відновити лінію часу — адже людина втрачає зв’язок з реальністю; відновити контроль і дати людині просте завдання, наприклад, заряджати магазин.
Ми пояснюємо, що в такому стані давати ляпаса людині не можна, бо це може викликати абсолютно негативну реакцію і навіть агресію у відповідь. Навіть у цивільному житті давати ляпаса людині в стані істерики не бажано.
Дихальні практики спрямовані також на баланс психологічної рівноваги: просте дихання по квадрату. Зараз бійці починають активно використовувати цю практику, бо вона дійсно заспокоює — це практика Mindfullnes (практика усвідомленості), яку впровадили в американській армії. Часом психотропні засоби не дають такого впливу на людину, як вона. Усвідомлений солдат, який контролює себе і може бути ефективнішим в умовах невизначеності — хороше надбання. Спочатку таку практику опанували американці, а через деякий час і британці. У нас уже також є сертифіковані тренери, які навчають бійців. Є один секрет успіху цих технік — системність, повторення, як в спорті… Мозок — як м’язи, а накачати м’язи для рельєфу і сили за один день неможливо. Завжди кажу бійцям, що п’ятихвилинна дихальна вправа на день може принести чимало користі.
Наша гіпотеза така — ми вчимо всіх, а 10–15 % скористаються цим, і коли побачать позитивний результат, то підтягнуть інших. Вони стають амбасадорами наших практик із самовідновлення. Це напрямок психоедукації.
Для кращого засвоєння цих технік, ми розробили кишеньковий психологічний посібник військового і назвали його «Дахотримач». Ми створили його разом із Миколою Швагером, начальником групи контролю бойового стресу 117-ї бригади (на момент інтерв’ю, зараз вже ні — Ред.). Там простою мовою, з ілюстраціями викладені прості поради бійцям. У виданні нам допомагали наші цивільні спільноти. Видаємо його вже втретє. Всього роздали 1500 примірників. Робимо презентації, я записую відеоролики з порадами. У такий спосіб підвищуємо обізнаність війська у військовій психології.
Додатковий напрямок — психологічне відновлення. Ми проводимо чайні церемонії, барабанне коло, я граю на диджеріду, роздаємо наші шейкери й різні шумові інструменти. Коли приїжджаємо до бійців, спочатку проводимо лекцію, далі — чайна церемонія, а потім починаємо грати експромтом разом, і на завершення — аудіовібраційний масаж.
— Цікаво чи є подібна робота з відновлення з особовим складом в інших підрозділах? І як узагалі бійці ставляться до вас — довіряють?
— Звісно, я не єдиний. Знаю, що хтось грав на хангу, хтось на бандурі. У кожній бригаді такого немає, на жаль. Також ми робимо плейбек-вистави. Щоправда, я в одному тілі — актор, режисер, ведучий, і музикант… Є така тема — моноплейбек, де глядачі розповідають свої історії, але відтворює їх одна людина.
Перша вистава пройшла доволі потужно, бо ми приїхали у підрозділ, де загинуло двоє побратимів, які були його серцем. І весь перформанс був пов’язаний з темою проживання втрати та станом горювання, під час якого хлопці плакали й багато розповідали про полеглих друзів. Вони намагалися віднайти сенси, заради яких варто жити далі після такої втрати. Ми дали військовим таку можливість і створили простір для проживання, адже в армії нема місця і часу на це. Десь пом’янути, випити й далі йти — це може бути. Але якісного проживання немає, людину далі гризтиме це почуття. Були перформанси, присвячені темі «зради», в яких бійці проговорювали свої думки про те, що цивільні їх кинули й нікому в країні не цікава війна. І виходив мікс психології, терапії, мистецтва і культури.
Також я працюю індивідуально з пораненими й тими, хто на відновленні, вдома чи на реабілітації в інших країнах.
Звісно, є певна стигматизація ролі психолога. Дехто в Україні досі плутає психолога, психотерапевта та психіатра. Щоб нам як психологами довіряли, ми багато їздимо до хлопців і завдяки нашим практикам встановлюємо контакт.
— Розкажи про реальні результати роботи з людьми, які ти бачив.
— Є історія про бійця після контузії, який заїкався і не міг нормально ходити, а після роботи зі мною відновився як бойова одиниця і вже виконує свою роботу. Був також боєць, який пройшов і Бахмут, і Серебрянський ліс, і ще багато важких боїв, а на Курщині у нього загинув побратим-командир, і він закляк — відбулася бойова психологічна травма, хоча до цього він не переживав подібного. Таке може статися з будь-ким, незалежно від бойового досвіду. Він дякував за навчання за протоколом «Я поруч» і бачив його в дії, бо хлопці витягували його з важкого стану саме за цим протоколом. А далі ми разом проживали його горе, бо він почувався винним у смерті побратима.
Бувають моменти, коли я безсилий — це робота з людьми алко- або наркозалежними, навіть коли вони усвідомлюють свою проблему. Бо лікування таких людей — це система, а тут інколи буває лиш одна-дві зустрічі по 20 хвилин десь на зупинці для розв’язання важкого питання.
Звісно, важко дається знецінення нашої роботи. Спочатку ми бачимо недовіру. І це нормально, враховуючи стигматизацію образу лікаря в галузі ментального здоров’я в Україні. Це наслідки совкових часів. Коли військові кажуть, що ми даремно приїхали й витрачаємо їхній час. Ми ж теж люди, і нам це болить. Але, знаючи цю тенденцію, ми розробляємо програму так, щоб знецінювали не все відразу, а щось одне (сміється — Ред.). Наприклад, хай краще говорять, що чайна церемонія — це гімно, а от лекція і барабани — класно.
— Чи є якісь важкі твої особисті історії й що або хто тримає твій дах на місці?
— Звісно. Я — не робот. Є втрати побратимів, з якими разом вчилися, їли, спали пліч-о-пліч, розмовляли та щось планували. Є моє власне відчуття провини, що я, як не крути — у тиловій службі, а не на передовій. Одні пішли стріляти та захищати, а я тут «дахотримачі» друкую. Але потім згадую, чому й для кого прийшов сюди, кому вже допоміг і наскільки це дійсно важливо — тримати дах тим, хто тримає на плечах усю країну. Хтось же має слухати й підтримувати?
Мої особисті дахотримачі — це усвідомлення життя моєї спільноти, театру, близьких за духом людей, наша школа плейбек-театру, моя дружина і діти.
Щоб бути життєстійким треба мати п’ять компонентів — сім’я, соціальне оточення, вміння керувати емоціями, фізичне здоров’я і дух або релігія.
Тут я став релігійнішим, читаю Тору і «Тегілім», де знаходжу багато відповідей про наше життя. Більшим вірянином я став через війну, бо в ній багато болю й крові. Не можна обманювати людей, розповідаючи про життєстійкість, якщо у тебе її немає. Тож, по суті, я можу наводити як приклад себе, коли ми з бійцями спілкуємося про те, як налагодити своє життя за межами війни та як це допомагає виживати під час бойових дій.
А ще я тут почав бігати, про що дуже мріяв, а це додаткове джерело дофаміну і витривалість. Тут я зробив багато відкриттів у царині того, що фізична форма дуже важлива, а раніше я не приділяв уваги цьому аспекту.
Немає такого поняття, як «ненароджений для війни». Коли ти живеш поруч із країною ідіотів, які організовуть геноцид кожні 100 років, то неможливо просто сидіти і чекати, що до тебе постукають у двері. Колись я був пацифістом, але в 2014-му змінив свої погляди…Тому, якщо ми хочемо миру, треба бути готовими до війни. Це наша непохитна й очевидна реальність, а вивчаючи історію, я зрозумів, що якщо її не знати, вона боляче «б’є по руках».
— Які зміни як психолог ти хотів би втілити в армії?
— Напевне, хотілося б змінити те, що досі за статутом психологом може бути тільки офіцер. Адже я знаю багатьох людей з психологічною освітою, які не є офіцерами й тому не можуть працювати. І це неправильно.
Також у навчальних центрах мало занять із психології. Багато речей, які я розповідаю постфактум бійцям про їхній стан, стають відкриттям і вони визнають, що це корисно і зберегло б їм той самий дах раніше.
Крім того, варто на державному рівні втілювати програми та контролювати стан бійців, брати за приклад досвід інших армій, де має бути ротація щомісяця під час бойових дій, щоб люди могли відновитися і відпочити. А у нас просто виводять з більш гарячої в менш гарячу точку, але рівень стресу не знижується. Я розумію, що це наслідок важкої мобілізації та що є велика нестача людей у війську. Це як у цивільних відчувається хронічний фоновий стрес, але є змога кудись піти й щось поробити для перемикання, а у військових це постійний стрес, який вони не можуть «вимкнути», просто поспавши.
— Можливо, у тебе є якась своя формула щодо збереження сил та енергії всім українцям під час війни?
— Я не вірю в обіцяну швидку перемогу, але знаю, що триматиму тут дахи, доки це потрібно і йде війна. Щодо порад, то все просто, якщо зробити їх звичками. Треба піклуватися про своє тіло — це спорт і підтримка свого здоров’я (силові вправи, йога, біг). Дуже важливо розвивати стосунки у соціумі, бути причетним до спільнот, це покращує життєстійкість у кризовий час. Також дуже корисні техніки самоусвідомлення й дихальні вправи. Важливо залишатися оптимістом, бо є таке твердження, що оптимізм позитивно впливає на тривалість людського життя. Навіть у найважчих умовах треба питати себе: «Що я можу зробити, щоб стало краще мені або близьким?» — і навчитися інколи, навіть під примусом, бачити навколо себе красу, наприклад, дерев, неба, людей або знаходити те, що надихає — музику, картини, мрії…
Треба мати чи знайти свою ідею-мету, заради якої треба жити — це віра, родина, добро, любов, Бог… власна справа після війни, врешті-решт.
Моя ідея як військового психолога і людини наразі — бути на війні й допомагати військовим стільки, скільки потрібно. А ще я вірю, що в України є велике майбутнє, і хочу та можу інвестувати в нього свої знання і вміння.