Звичний передріздвяний дощ, сіре небо та яскраві парасольки… Парижани поспішають у справах, але до музею “Palais de Tokio », що в двох кроках від Ейфелевої вежі, забігають охоче. Українська експозиція — на мінус першому поверсі. Проте відвідувачі регулярно зазирають до зали номер 37. Хтось, — стабільна проукраїнська аудиторія, — навідується “підтримати своїх”, інші потрапляють навмання, як, наприклад, П”єр, студент правничого факультету Сорбонни.
“А це не можна було не конфіскувати!” – виголошує з екрану комісар «ДНР» Баранов, – який пояснює, чому приміщення в Донецьку, в якому кілька років працювала “Ізоляція”, було конфісковано на користь імпровізованих пенітенціарних закладів.
П”єр, прочитавши субтитри, робить круглі очі. “Але ж колекції творів авторам повернули?” – питає в організаторів. Яке там… “Обіцяли все віддати, але керівник групи експропріаторів на прізвисько Монгол не виконав обіцяного”, – розповіла Тижню Любов Михайлова, засновник платформи “Ізоляція”. Тоді, в червні цього року, активістам пояснили, нібито приміщення колишнього заводу, від якого успадкувала свою назву культурницька ініціатива, будуть використовувати під розміщення гуманітарної допомоги з Росії. “Насправді будівля стала в”язницею, а її підвал — тим місцем, де людей вбивають та піддають тортурам”, – пояснив Тижню Михайло Глубокий, активіст “Ізоляції”.
Провідним елементом експозиції є картярський будинок, авторства Сергія Захарова. Карти – шаржі на керівників «ЛНР» та «ДНР», джокер — російський президент Путін, якого поставили в самому низу піраміди. “Це означає: висмикни Путіна, й будинок у мить розвалиться”, – уточнила речник платформи Олеся Болот. Сам художник не так давно звільнився з полону «ДНР». “За ним цілеспрямовано стежили, його вирахували, – розповіла Олеся. – А чому відпустили? Ніхто достеменно й не зрозумів. Зараз Сергій у Києві, на жаль, приїхати на вернісаж не зміг. Весь час малює, має багато нових проектів”.
У експозицінйому залі розставлені підсвітлені куби з інтерв”ю ровесників незалежності України. “Цих молодих людей розпитали про мрії на майбутнє двічі — рік тому та після захоплення Донецька терористами. Хтось з них пішов у добровольці, на українському боці, хтось — поїхав, але ніхто з них у найгіршому сні не уявляв, наскільки зміниться наше щоденне життя за цей рік,” – зауважив Михайло Глубокий.
Навіть українцям, які завітали на виставку, важко уявляти життя людей, які в один день мусили покинути власні квартири, речі, друзів, рідних, щоб не потрапити до підвалу того приміщення, куди зовсім недавно щодня ходили на роботу. Французам, які не дуже стежать за подіями на українському Сході, цей контест ще менш зрозумілий. Міркування, що, як не зупинити Путіна, він прийде до Києва, до Вільнюса, до Праги, до Парижа, публіка сприймає радше як художнє перебільшення. І не тільки на виставці.
Чи може мистецтво, в умовах війни, долучитися до комунікаційного процесу, аби роз”яснити світу гіркі, страшні, неприємні реалії ? Привернути увагу до того, що люди воліють не помічати, не чути, не знати, доки біда не увірветься у двері? “Ми не ставимо завдання розв”язати конфлікт з використанням мистецтва тут і зараз, у короткотерміновому періоді, – роз”яснює Любов Михайлова. – Це — довгострокова перспектива й копітка робота. Інформаційна виставка в Парижі — це перенос дискусії про культуру і конфлікт до іншого контексту, за межі країни, де владі зручно не визнавати війну, до того середовища, яке вважає, що захоплення культурної інституції терористами — це найочевидніший маркер того, що відбувається сьогодні в Україні”.
Більшість учасників платформи нині живе та працює у Києві. З прогнозами на майбутнє хлопці й дівчата не поспішають, але практично всі сподіваються, що Донбас буде звільнено, і вони зможуть колись повернутися додому. Коли? Ніхто не знає, але надія, кажуть, помирає останньою.