Канон – це чи не насамперед уміння пам’ятати, спосіб упорядкувати неосяжний культурний спадок. Претензії до списку текстів для обов’язкового вивчення лунають і лунатимуть аж доти, доки добір диктуватиметься переважно особистими смаками, політичними, етичними чи ще якимись безвідносними до якості творів спонуками. Ось чому просто неуникні казуси на кшталт вилучення з програми державного тестування випускників творчості одного з найбільших наших поетів минулого століття Максима Рильського.
Читайте також: Два банти Хвильового
Канон української класики склався в середині ХІХ століття як шевченкоцентричний. А запізнілі епігони Тараса Шевченка послуговувалися романтичною стилістикою мало не до початку ХХ сторіччя. Літературні революції чи не завжди супроводжуються старанно зрежисованими скандалами, і зухвалих спроб детронізувати «самого» Тараса Шевченка в модернізмі не бракувало. Скажімо, Михайль Семенко, як і годилося правовірному футуристові, влаштовує символічне спалення «Кобзаря»; натомість безбоязний полеміст Микола Хвильовий устами героя, котрого можна вважати alter ego автора, проголошує у «Вальдшнепах», що Шевченко «кастрував нашу інтелігенцію». Модернізатори канону намагаються поруч із Тарасом Шевченком утвердити двох першорядних авторів – Григорія Сковороду та Пантелеймона Куліша. Сковорода представляє українську культуру, в якій іще не розірвалися органічні зв’язки з європейською цілістю, якої ще не споневажено до статусу домашньовжиткової. Так само здобувається на шану й західник Куліш.
Читайте також: Борець із трафаретністю
Принаймні від середини 1920-х років почалася робота над формуванням уже радянського канону, який мав би стати чи не своїм власним запереченням: не мистецтвом пам’ятати, а вмінням забувати, проціджувати й сортувати на догоду політичній злобі дня. Якраз тут і означилося, сказати б, тверде ядро канону, що його не можна знівелювати. Найбільше клопоту було з вилученням неприйнятних імен і текстів. Чи не всі українські класики підпадали під категорію «буржуазних націоналістів». Існують апокрифічні перекази про складнощі з канонізацією Шевченка. На роль націоналіста він надавався якнайкраще. Шевченкова поезія була визначальною для самої національної ідентичності українців, урешті, необхідною для «центрування», сказати б, канону класики, та, попри все це, генія терміново потрібно було «адаптувати» до політичної ситуації. Радянські критики Шевченка повчали, часом мало не поплескували зверхньо по плечу, докоряли за нерозуміння якихось очевидних для них речей, та все ж він зоставався центральною фігурою канону.
Щодо історії літератури ХХ століття, то тут не працював ані канон, ані поняття стилю. Соцреалізм мав би попросту за задумом його адептів «відмінити» модернізм. Теоретикам соцреалізму видавалося, що він утвердився чи не назавжди: принаймні за шість десятиліть не постало жодного нового стильового напряму. Радянський канон як мистецтво амнезії укладався відповідно до ідеологічних вимог. Наприклад, було вилучено п’ятьох першорядних прозаїків-модерністів – Винниченка, Хвильового, Підмогильного, Йогансена, Домонтовича.
Сьогодні радянські ієрархії вже остаточно втратили чинність; понад те, естетична вартість, можливо, нарешті стала визначальним критерієм для оцінки художнього твору. Варто було, прочитавши заборонених донедавна авторів, поставити питання «краще ніж» чи «гірше ніж», як стовпи радянського канону зайняли своє дуже скромне місце. Здається, єдиним письменником, авторитет якого тримається на позалітературних чинниках, зостається Олесь Гончар, центральна фігура канону пізньорадянського. Навряд чи людина, наділена естетичним смаком, зважиться нині сказати, що Гончар писав «краще, ніж» чільні класики ХХ століття. Прихильники його творчості говорять про роль «Собору» у вихованні національної свідомості тощо, тощо. Все це речі таки геть безвідносні до естетичної вартості твору, а відтак виведення Гончара з канону – це лише справа часу. У ХХІ столітті канон національної класики все ж звільняється від ідеологічних впливів. Літературі нарешті повертається втрачена пам’ять.
Читайте також: Сто тисяч «Тузіків»