Documenta була започаткована в кризовий період для німецького суспільства. Можна сказати, що вона була реакцією на виклик, що поставила перед німецьким суспільством поразка проекту Просвітництва. Тобто її мета полягала у віднайденні якогось нового проекту, нових шляхів, нового ґрунту для об’єднання суспільства. В цьому, як на мене, якраз і полягає роль мистецтва. Звичайно, не можна сказати, що мистецтво впливає на суспільство безпосередньо, ні. Але якимось непрямим чином воно може здійснювати свій вплив. І от якраз такі травматичні ситуації, конфлікти та нерозуміння є тим, з чим мистецтво може працювати, пропонуючи нові способи бачення чи запрошуючи до пошуку. Ну і крім того, останнім часом бачимо тенденцію, коли мистецькі твори стають більшою мірою дизайнерськими об’єктами. Так от Documenta виконує в цій ситуацій функцію протиотрути, адже її завданням є передусім наштовхувати на роздуми.
Україна як культурний регіон мені відома давно, але досі я не мав нагоди ступити на цю землю. Я знаю імена й глибоко шаную творчість таких українських майстрів, як Олександра Екстер, Казимир Малевич, Борис Михайлов. Взагалі я дуже стримано поводжуся з іменами, тому не хочу називати відомих мені молодих митців. Можу випадково образити інших. До того ж, у Києві у мене було обмаль вільного часу. І я спілкувався переважно з учасниками майстеркласу.
Побачити більше, імовірно, доведеться іншим разом. Гадаю, це не останній мій візит в Україну, хоча сьогодні я не можу сказати, коли саме повернуся сюди знову.
.jpg)
ФОТО: REUTERS
Я маю палкі почуття до Східної Європи. І намагаюся відвідати регіони, де не склалося побувати, коли я готував Documenta-ХІІ. Звісно, таких країв чимало, і майже звідусіль я отримую запрошення, хоча приймаю далеко не всі. На офіційний лист фонду «Ейдос» вирішив відповісти, бо мені запропонували зустріч у форматі майстер-класу. Саме такий тип спілкування мені особливо цікавий: я не люблю проводити презентації. Я людина, яка з насолодою працює і виробляє творчий продукт.
Під час майстер-класу я відчув сильну енергію, котру випромінюють молоді українські митці, й побачив велику проблему – дефіцит відповідних інституцій, які були б спроможні їм допомогти. Наразі можна тільки сподіватися, що коли-небудь українське мистецтво стане середовищем, яке на достойному рівні будуть фінансувати держава або приватні установи. Я не маю на увазі «метеликів» на один день як, наприклад, центр Джорджа Сороса.
Потрібні місця, куди меценати вкладатимуть гроші на тривалий термін – мінімум на 10-15 років. Потрібні зацікавлені особи, які налагодять міжнародний культурний обмін. Зараз в Україні я не бачу ні таких грошей, ні таких людей, і це прикро. Але спостереження за побутуванням мистецтва в таких складних умовах особисто для мене є дуже корисним досвідом.
Що робити українським художникам, щоб їх помітили на європейській арт-сцені? Не хочу вказувати творчим людям, як саме вони повинні чинити. Мистецтво було б дуже нудним, якби в ньому існували точні рецепти. Але можусказати, що креативні одиниці, які цікавлять мене, не є ізольованими від усього світу індивідуальностями. Вони завжди знайдуть певні зв’язки й спільні риси з будь-яким культурним оточенням. Це й робить їхню позицію дуже вагомою.
Мистецтву треба виходити в публічний простір – лише тоді воно може зацікавити собою глядача та має шанс вписатися в міжнародний контекст. Але зазвичай це відбувається за однієї умови: коли всі сторони в процесі спілкування тямлять, про що йдеться. Тому нині українським митцям варто чітко визначитися з тими поняттями, якими вони оперують. Інакше їх і далі ніхто не розумітиме.
Про рятівну силу художності та вплив мистецтва на суспільство я наслухався під час київського майстер класу. За всієї моєї пошани до мистецтва, не впевнений, що воно спро- можне когось врятувати чи змінити світ. Якщо вам так хочеться всесвітніх метаморфоз, треба використовувати інші засоби.
Намагайтеся якомога швидше позбавитися роздумів про ефективність. Це поганий орієнтир. Ефективність неможливо ні зафіксувати, ні вирахувати. Апарата, що робить такі виміри, немає, принаймні, мені він не відомий. Від мистецтва можна взяти щось для себе, чогось навчитися, й то навряд чи в прямий спосіб. Українські художники чимало розмірковують про зміну глядацької свідомості. Це ще один романтичний забобон: єдина мета таких зустрічей – спілкування митця та його візаві. Все інше відбудеться (або не відбудеться) незалежно від нашої волі та уяви.
Треба знайомитися з простором міста й свої проекти вписувати в його межі. Не варто боятися невдачі або реакції міської влади. Треба робити свою справу, але усвідомлювати, що така реакція можлива: мистецькі ініціативи в публічному обширі обо в’язково впливатимуть на певний полі тичний досвід. Бажано вчасно потурбуватися про фото та відео, створити медіальну копію проекту, з якою ви й будете працювати в майбутньому. Актуальний художник повинен бути і точним, і гнучким водночас. Принаймні, вперто вчитися цього.
Щоб зацікавити кураторів Documenta, треба бути просто хорошими митцями. Ні, я не хочу сказати, що у вас таких немає. Я маю на увазі, що в цьому питанні національність ні до чого. Має значення лише професійний рівень. Вважаю, що художники можуть до певного часу використовувати свої локальні при в’язки, локальні почуття, але врешті-решт їм доведеться звертатися до універсальних категорій. Це неймовірно важко, тому прориви й трапляються так рідко. Бажано також бути «вбудованим» у систему зв’язків і комунікацій. Так би мовити, стати помітним спільноті. Це дає великі шанси, але й вимагає від художника чимало.
Ті, хто добре почуваються на вечірках, переважно погані митці. Бо майстер не має часу на тусовки. Досить часто художники намагаються вирішити проблему публічності, перекладаючи її на кураторів. Та й це не вихід: не можна стати цікавим іншим, якщо ти ховаєшся за чиюсь спину. Але я не думаю, що така ситуація трагічна. Мистецька система ефективна сама собою. Інформація майже миттєво потрапляє до зацікавлених осіб. Інновацій як таких зазвичай дуже мало, і звістка про щось принципово нове обов’язково знайде потрібного адресата.
Моя обізнаність щодо українських культурних стереотипів вельми обмежена. Що впало в очі під час роботи в групах– ваші люди один одного підтримують. Коли говорити більш формально й професійно, мушу сказати про намагання української молоді знову стверджувати модерність у мистецтві. Дивує відсутність бажання – принаймні, в тих проектах, презентацію яких я бачив, – залишити цей стиль радянській добі. Й у такий спосіб попрощатися з нею.
.jpg)
ФОТО: REUTERS
[663][664]
ДОВІДКА
Все почалося з Пікассо
Documenta – одна з найбільших міжнародних виставок сучасного мистецтва, проходить що п’ять років у німецькому місті Кассель. Починаючи з першої експозиції 1955 року, що об’єднала найзначиміші мистецькі постаті того періоду, таких як Пікассо, Кандинський, Де Кіріко та ін., Documenta і далі зберігає свій статус однієї з найвпливовіших подій мистецького світу. Водночас, специфікою більш пізніх експозицій є також широта огляду, – присутність там авторів з усіх континентів та увага до локальних особливостей світу мистецтва. Тоді як кількість авторів, представлених там щоразу змінюється, залежно від підходу нового арт-директора, кількість відвідувачів усе зростає. Так останню Documenta відвідало 750 тисяч глядачів. Разом з тим, за своєї «масовості», Documenta залишається однією з найбільш інтелектуальних виставок сучасного мистецтва.
ДОСЬЄ
Свобода Бюргеля
Роджер М. Бюргель – відомий німецький куратор, арт-критик і теоретик мистецтва, був арт-директором та автором концеп-ції виставки Documenta-XII, що відбулася в 2007 році.
Напередодні відкриття 2007 року міжнародного художнього форуму Docu menta- XII у німецькому Касселі, ЗМІ наче сказилися: всі, як один, писали про наближення нової мистецької ери. Глобальні зміни на величезній території європейсько гоcontemporary art по в’язували з ім’ям нового куратора й арт-директора, знаного мистецтвознавця, критика, лектора, письменника й науковця. Задовго до того, як його запросили очолити черговий форум, Бюрґель почав вивчати історію створення цієї міжнародної виставки й навіть написав про неї книгу, яка швидко здобула популярність у фахових колах.
Міняти кураторів, наче рукавички, і надавати їм повну свободу дій – у давніх традиціях найвпливовішої арт-імпрези Старого світу. Свобода Бюрґеля втілилася в рішучій відмові експонувати роботи славетних сучасників: перевагу він віддав об’єктам, створеним у різні часи маловідомими або геть не відомими майстрами. Також новий опікун не використовував звичні текстові коментарі, які розтлумачують глядачеві, що й до чого. «Documenta – найважливіший форум Європи, який впливає на формування мистецтва в усьому світі, – пояснював він свою «погану поведінку», – не можна сприймати його як еквівалент економічних досягнень у мистецтві або хіт- парад витворів та імен. Пора зосередитися на естетичному досвіді».
Після відкриття Documenta-XII ті самі ЗМІ, які нещодавно складали Бюрґелю мадригали, назвали форум «провальним і найгіршим за всю іс торію існування виставки». Натомість її куратор залишився надзвичайно задоволеним: «Documenta працює, як своєрідний народний університет. Вона дає змогу розширити провінційний погляд західної людини завдяки ознайомленню її з іншим мистецтвом. Саме мистецтво виставки полягає не в тому, щоб чогось навчити і щось продемонструвати, а в тому, щоб заохотити людей до співучасті, викликати бажання отримати більше інформації. Тому навіть зіткнення з власним нерозумінням може бути продуктивним, оскільки вказує на власні межі й стимулює до пошуків».
Очікувана революція відбулася, та цього ніхто, крім кураторів Documenta, здається, не помітив. Подейкують, що прихильники «хіт-парадів» наразі збираються брати участь виключно у Венеціанській бієнале. Там на святе – табель про ранги – поки що ніхто не зазіхав. Що ж до Роджера Бюрґеля, то він і далі працює на благо улюбленого форуму, вперто по в’язуючи з ним, не більше й не менше, сенс існування мистецтва: «Documenta була створена для того, щоб відшукати нові проекти, нові шляхи, новий ґрунт для об’єднання суспільства. Як на мене, саме в цьому і полягає головна роль мистецтва».