Важко слухати німецького міністра Штайнмайєра без співчутливої усмішки. “Я не задоволений тим, як саме між собою спілкуються російський та український міністри закордонних справ під час переговорів”, – поскаржився він французькому телеканалу TV5 Monde. Не щастить! Аби залишатись в політиці, потрібен результат. Хоча б ілюзорний. А як декларованому пацифістові, який майже довів до скону німецьку збройну індустрію, бути ефективним на переговорах про неоголошену війну, де щодня стріляють, вбивають, і де агресор не бажає відмовлятися від своїх загарбницьких намірів? Політику з близького кола колишнього канцлера Герхарда Шредера, нині працевлаштованого в “Газрпомі”, одне й залишається: повністю перекладати відповідальність на інших учасників переговорного процесу, які, – от же впертюхи! – не поспішають втілювати схеми Штайнмайєра в життя.
Справедливості заради варто визнати, що й новий французький міністр закордонних справ Жан-Марк Ейро також не демонструє переконливого реалізму. “Ми висловили побажання, щоб закон про вибори на Донбасі був ухвалений до квітня, а самі вибори щоб відбулися не пізніше липня,” – заявив він журналістам по завершенні з переговорів 3 березня. Побажання, звичайно, можуть бути різними. Одне з можливих — негайне виведення російських військ, зброї та найманців з української землі, припустимо, до квітня, а відновлення контролю над кордоном — нехай було б до липня. Чому б ні? Кожен має право не лише на мрію, але й на її публічне озвучення.
Втім, українська сторона на переговорах у Парижі була в побажаннях значно предметнішою. Як пояснив журналістам міністр закордонних справ Павло Клімкін, українська делегація представила дуже чітку схему роботи Спеціальної моніторингової місії, на запровадженні якої наполягає Київ. «Це організація ряду баз Спеціальної моніторингової місії, можливість проведення інспекцій, можливість встановлення відповідного технологічного обладнання, за допомогою якого можна контролювати кордон і найбільш критичні ділянки і вдень і вночі», – зазначив очільник українського зовнішньополітичного відомства, додавши, що є можливість, щоб інспектори спеціальної моніторингової місії були присутні на пропускних пунктах з українського боку.
Читайте також: Утрачений імідж
Київ також не здійснив поступок у питанні пріоритетів відповідно до мінських домовленостей, і зокрема, – виборів на окупованих територіях. “Спочатку — безпека, потім — все решта, – узагальнив у розмові з Тижнем один з учасників української делегації. – Поки не буде відновлено безпеку, не може бути мови про жодні вибори. Йдеться не лише про припинення вогню та виведення важкої зброї. Мова — про відновлення повного контролю над територією, повний доступ інспекторів ОБСЄ до усіх районів Донбасу.” Українська сторона спробувала підняти на переговорах потребу встановлення спеціальних зон безпеки. Зокрема, в Дебальцево, в районі зруйнованого Донецького аеропорту… Але Лавров на відсіч відмовився навіть говорити про це.
За інформацією з дипломатичних джерел, переговори йшли важко, росіяни грубо тиснули та, в своєму стилі, цинічно брехали, ніби “російської армії на Донбасі немає.” Західні партнери, французи та німці, за прикладом Понтія Пілата з усіх сил старалися залишатися “поза боєм”, “над ситуацією”, про що свідчать численні коментарі обидвох міністрів, а також преси. “Попри всі зусилля західних міністрів, Київ та Москва не побажали взяти на себе конкретні зобов’язання”, – розчаровано проконстатувало агентство France Press, а за ним — всі ті медіа, що в той або інший спосіб використали його повідомлення. “Ми нічого не підписали й не погодилися на жодну дату, яку нам намагалися накинути”, – підтвердили Тижню джерела в українському МЗС. У поганій грі, на яку давно перетворилися переговори за нормандським форматом, набуте вміння казати “ні” варто вважати якщо не маленькою перемогою, то принаймні відмовою від політики зігнутої спини: надмірна поступливість вже коштувала Україні надто дорого.
Французька преса, коментуючи переговори від 3 березня, подає цитати Еро та Штайнмайєра, де відповідальність за ситуацію на Сході України пропорційно розподілено між Києвом та Москвою. “Ми намагаємося залишатися нейтральними посередниками, – пояснили Тижню у французькому МЗСі. – Це необхідно, щоб зберегти можливість спілкуватися з усіма учасниками конфлікту”.
Читайте також: Межа гнучкості
Власне, про “з усіма”. Одним з найгірших для України наслідків других Мінських домовленостей залишається той факт, що Київ зобов’язався за фактом, опосередковано через Росію, також враховувати позицію керівників самопроголошених «ЛНР» та «ДНР». Це не дуже любить визнавати західна дипломатія, але ж вийшло так, що документ дорівняв людей, які збройно захопили владу, до легітимно обраних політиків. Вийшло недемократично, бо в рамках однієї держави не може співіснувати диктаторська система та демократична, якою б недосконалою не була сьогодні українська демократія та як би не вартувала критики за незреалізовані реформи влада в Києві. А якщо до такої конфігурації йде, Захід, уважний на словах до демократичного стандарту, не мусив би заохочувати алогічну ситуацію. Навпаки навіть, якщо в ідеалі. Але в реальності…
У проекції на громадську думку поступка дозволила західному політичному класу ставити Київ та Москву на один рівень. “Треба вимагати, щоб обидві сторони негайно вивели важку зброю з зони конфлікту”, – заявляє Жан-Марк Айро телеканалу TV5. «Треба домагатися, щоб обидві сторони негайно випустили всіх нелегально затриманих полонених”, – повідомив тому ж каналу німецький міністр Франк-Вальтер Штайнмайєр. Так, ніби мова — не про війну, де є агресор та його жертва, що має право на самозахист.
Читайте також: Французькі друзі Путіна
Зсунуті акценти міцно фіксують мінські угоди в глухому куті. Кожен з учасників переговорів може виграти хіба що час. Знати б лише, на кого він працює? Якби Київ скористався часом, передбаченим на нездійсненні домовленості, щоб провести якісні реформи, підтягти до вищого рівня економіку, підчистити від корупції політику, ситуація працювала б на нас. Але застиглий час може спрацювати й на Москву, зокрема, й привчивши західну громадську думку до хибного бачення, ніби в конфлікті України та Росії “обоє рябоє”.
Те, що західна дипломатія зациклилася сьогодні на законі про вибори на Донбасі, який чомусь названо “найважливішим показником реформ” – недобрий знак. Він демонструє, що формальне у світовій політиці бере гору над суттю, що правдиві причини війни намагаються підминти технологіями, які насамперед відповідають інтересам внутрішніх політичних європейських кухонь. Московський експансіонізм, брак політичної волі на Заході та відсутність обіцяних реформ в Україні вкупі формують той глухий кут, з якого не виведуть не лише мінські, але й будь-які інші домовленості. Для нового формату не сформувався контекст. Час, наче ржа, роз”їсть все те, що не знайде ресурсу тривати. Зовсім не факт, що час сьогодні працює на Україну, навіть якщо в Парижі вдалося уникнути нових невигідних поступок.