Доки маркетологи та піар-менеджери намагаються заманити нас до своїх закладів, ми в гонитві за найкращим, попри все, стали цінувати свій вільний час. Після перших двох місць, де ми проводимо найбільше годин на тиждень, — дому й роботи (навчання) — ретельно шукаємо «третє місце», запоруку існування громадянського суспільства й рушій демократії. Термін «третє місце» запропонував американський соціолог Рей Ольденбурґ, який і дослідив, чому сьогодні ми йдемо на суші, завтра на новий фільм Йорґоса Лантімоса, але принаймні раз на місяць до театру.
«Третє місце»
Ще 2000 року згаданий вище науковець пояснив, яким саме критеріям має відповідати будь-який заклад, щоб відвідувачі поверталися туди знову й знову. Перший — нейтральність, тобто відкритість для всіх і кожного незалежно від політичної ситуації чи курсу долара. За цією ознакою театр — ідеальне місце, бо в напівтемній залі на однакових стільцях на час вистави абсолютно зрівнюються і зірки сцени, і театральні критики, і міністри, і ті, кому таки довелося заплатити за квиток. Другий критерій — можливість вести доброзичливу бесіду, вступати в діалог, діставати підтримку від оточення. І тут театр також не пасе задніх, хіба що режисер постановки настільки авторитарний, що, не запитавши думки глядача, змусив його проплакати піввистави. Але й тут знайдуться приголомшені й віддані прихильники мелодрам, а щодо інших, то їм треба уважніше читати анотацію перед переглядом якого-небудь дійства.
Третій із критеріїв, названих соціологом Ольденбурґом, — доступність розташування. Тому більшість театрів відкрито в центрі міста, і лише невиправні авангардисти змушують свого глядача проходити на виставу повз гаражний кооператив чи промзону. Театр завжди має своїх фанатів, тих, хто в курсі новин репертуару й уже давно стежить за життям його виконавців. Такі люди створюють особливу атмосферу в і без того видовищному закладі. До речі, за тим, як поводяться в ньому його завсідники, можна багато що розповісти й про керівництво театру, його політику та принципи.
Читайте також: Сімон Леренґ Вільмонт: «У близькому майбутньому ми побачимо вагому зміну в сприйнятті того, яким може бути документальне кіно»
Настрій «третього місця» та атмосфера в ньому мають бути грайливими й настільки невимушеними, щоб той, хто знайшов кілька годин на відвідини його, почувався мов удома, міг відновити сили, зустріти давніх друзів або знайти нових. Саме тому в театрах завжди є зручні дивани, буфети з баром і простір для неформального спілкування. А ті, хто на цьому розуміється, відкривають театральні фойє задовго до початку вистави та ліквідують увесь пафос, який так багато століть був притаманний цьому виду мистецтва. Британські театри, наприклад, часто мають у своїх приміщеннях бари, ресторани й бібліотеки, відкриті протягом усього дня. Тож глядачі так призвичаюються до театру, що більшість своїх нагальних справ вирішують у стінах цього мультизакладу.
Прогулянки на свіжому повітрі
Мабуть, ви погодитеся, що ходити до театру — це досить старомодно. Нехай навіть сучасні театральні менеджери й театральні маркетологи вигадують щосезону цілий велосипедний парк, популярним «третім місцем» театр поки що не став. За світовими дослідженнями, його відвідує приблизно 4% населення. За даними українського Держстату, 2017-го до театру завітали лише 6,2 млн разів (ми не можемо сказати, скільки саме осіб входить до цієї цифри, але абсолютно очевидно, що це ті самі люди). Утім, якби раптом театри в Україні й відвідувало понад 6 млн осіб і це становило понад 10% усього населення, такий попит навряд чи можна було б порівняти з попитом на клуби, ресторани та навіть музеї (16,4 млн відвідувань у 2017-му). Отже, театри мали прорости в усі «треті місця», яким ви віддали перевагу замість того, щоб прийти на виставу, і створили свій продукт саме там. Навіть якщо замість кафе ви ходите на прогулянки до найближчого парку.
Є такі терміни, як «театр-променад» та «імерсивний театр», коли відбувається перемішування акторів із глядачами, а реальної дійсності з перформансом. Якщо бути точнішим, то імерсивний театр має на меті занурення глядача в процес створення вистави, його безпосередню участь у ній і відповідальність за фінал. А от променад-театр ходитиме за вами в парку (чи в шопінг-молі, на вокзалі тощо) й демонструватиме безкінечні можливості людської свідомості, спонуканої перформативним мистецтвом.
Культові театральні документалісти Rimini Protokoll створюють чи не найвідоміші у світі імерсивні вистави, засновані на реальних подіях. Одна з їхніх робіт із повним залученням глядача в процес — спектакль «Situation Rooms», створений кілька років тому. На його початку ви отримуєте планшет і навушники та вирушаєте на прогулянку спеціально обладнаними кімнатами. Як побудувати маршрут і що робити в кожній із них, вам підказує відео на екрані. У навушниках ви чуєте голоси реальних людей: торговця боєприпасами, кілера або оператора ядерної кнопки. Ці голоси Rimini Protokoll записували по всьому світу, щоб, перебуваючи в кімнатах, де працюють їхні власники, ви ніби їхніми очима побачили війну, яка в сучасному світі перетворилася на індустрію.
Читайте також: Історія та спецефекти
Ще один відомий формат — Remote X («Х» — назва міста, під яке адаптують проект, наприклад Remote Berlin). Замість підготованих кімнат у такому інтерактивному атракціоні використовують локації міста, а замість акторів — голос у навушниках. Суть цієї аудіопостановки в тому, щоб показати мешканцям міста звичні їм вулиці в зовсім новому фокусі, розказати історію про них самих, якими їх бачать драматурги Rimini Protokoll. Такий проект уже завоював прихильність у 18 мегаполісах по всьому світу, і сподіваємося, найближчим часом його створять і для киян.
Аудіовиставами в Україні вже кілька років займаються кілька місцевих театральних компаній. У Києві променади створюють драматурги й режисери Дмитро Левицький та Петро Армяновський (компанія Pic Pic). Їхні «вистави» завжди камерні й сюжетні, вони пропонують глядачам пройтися вулицями міста, поглянувши на них крізь призму історій із навушників. Прямуючи київським Подолом, ви дізнаєтесь історію Менделя Бейліса, головного фігуранта гучної судової справи на початку ХХ століття. Недавно Pic Pic також презентували аудіотур «Прогулянка з батьком», у створенні якого взяли участь учасник бойових дій і діджей Ігор Тарнапольський та його дочка Уляна. У супроводі dnb-міксів Тарнапольський проводить екскурсію історичними кварталами Києва та розповідає, як змінювалося його сприйняття цих пам’яток під час прогулянок із дочкою.
Нова театральна компанія U!Zahvati також звернулася до жанру вистави-променаду. Команда вийшла на ринок із потужною піар-кампанією проекту «Час», який одразу зібрав своїх прихильників. Сюжет вистави: Київ і час у ньому; пісні виконує Сергій Бабкін; пора року — літо. Глядачів запрошують пройтися подільською набережною аж до Труханового острова, вдивитися в очі сивому Дніпру й подумати про найважливіше. Взагалі такі вічні істини, як сенс життя та любов до ближнього, U!zahvati вдаються досить промовисто. У найсвіжішій постановці «Діалоги» глядачів запрошують до зали старовинної бібліотеки імені Ярослава Мудрого, де за визначенням тихо й самотньо. Утім, саме тут ви відкриєте для себе неймовірний вигляд на вечірній центр Києва та зануритесь у діалог із самим собою, своїми мріями й цінностями.
Посиденьки в кафе
Ще в середині ХІХ століття, коли американським пабам і салунам треба було вигадати нову маркетингову пропозицію, з’явився перший мюзик-хол. Це була будівля, у якій відбувалися шоу та де разом із «простим мистецтвом» глядачеві приносили основну страву, ніж і виделку. Усе це скидалося на ресторан або клуб із невеликими круглими столиками замість глядацької зали та невеликою сценою, яку згодом щовечора займали різні колективи й виконавці: співаки, коміки, кабаре, опереткові колективи невеликі театральні трупи. Саме тоді у Франції також почали відкривати схожі заклади спеціально для представлення жанру водевіль. Парижани назвали їх вар’єте (від лат. слова varietas (суміш, різноманіття)). Найвідоміші французькі вар’єте, знані на весь світ, — це «Ша нуар», «Фолі-бержер», «Мулен Руж» та «Аполло», що стали мірилом якості в дивертисментному театрі.
У 1900-х роках перші мюзик-холи та вар’єте почали з’являтися й на території тодішньої Росії. Бум їхнього розвитку припав на епоху Срібного віку, коли в містах множилися й розквітали різноформатні артистичні кабаки, кабаре, невеликі ресторанчики й театри мініатюр. Естетика вар’єте захоплювала глядачів передусім через принципову художню еклектику, вільний настрій імпровізації, свавільний і дещо епатажний зміст. У радянські часи вар’єте вважалися другосортним форматом й особливо не фінансувалися. Утім, після відміни ідеології в мистецтві жанр перевтілився в розважальне шоу й знову набув популярності і в глядацьких залах, і на телеекранах.
Читайте також: Від меланхолії до екофемінізму
Нині в залах кафе майже не зустрінеш водевіля, втім, навіть у Києві є автентичні заклади: «Театріон» та кафе «Театр», у якому показують вистави для дітей і дорослих, пропонуючи витончене меню від шеф-кухаря. Публіка й мистецтво розділилися «за інтересами»: українське кабаре стало соціальним і критичним мистецтвом, що потребує професійної театральної сцени. Зокрема, «Дах Дотерс» і «ЦеШо» виступають у клубах і театрах, де не їдять під час концертів. У кафе лишилися менш вибагливі лицедії й комедіанти. На жаль, досі в Україні не з’явилося помітного покоління стендап-акторів, які прийшли на зміну комікам із минулого століття на Заході. Здається, саме їм вдалося зрівняти доступність та імпровізаційність вар’єте із соціально важливими темами і власною, часто нестандартною та провокаційною громадянською позицією.
Шопінг, туризм і заняття спортом
У 1980-х з’явився термін site-specific (дослівно означає «театр для конкретного місця»), і перші вистави, які відбулися поза театральними стінами, але й не в кафе, презентували британці. Спочатку site-specific називали постановки театру Britt Gof, втілення яких передбачало альтернативні майданчики: автомобільна фабрика, піщаний кар’єр, хокейний стадіон чи залізнична станція. А згодом і всі перформанси, які з’являлися деінде, аби не в залах із рівними рядами крісел із червоним оксамитом, стали називати site-specific. Так цей жанр перетворився на новомодний формат, сміливий режисерський акт, який кинув виклик (або став чудовим доповненням) театру традиційному.
Site-specific відрізняється від променаду тим, що глядачі не обов’язково прогулюються впродовж вистави й не стають її безпосередніми учасниками. Тут радше йдеться про перегляд історії в її «натуральному» просторі, хоча рівень партисипативності в таких постановках, звісно, у рази вищий, ніж у традиційних. Цікавими дослідами в жанрі site-specific є проекти американської компанії This Is Not A Theatre Company, які роблять хепенінги й перформанси в басейнах, танцювальних залах, кафе, на станціях метро тощо. Ви просто берете квиток на перформанс і таким чином подорожуєте на міському катері чи насолоджуєтеся інтерактивною грою в кафе. Ви ніколи не знаєте, про що буде наступна постановка компанії, адже театр site-specific може бути настільки різним і непередбачуваним, яким і уявити себе не міг би театр «блек боксу». Річ у тім, що site-specific працює з нашими первинними очікуваннями від простору. Тобто якщо вистава про здоровий спосіб життя в басейні вас не здивувала, то перформанс про обстріли Лівану (показаний на фестивалі CO2-Choreographer & Composers у Бейруті) в басейні готелю, який постраждав, — це вихід театру в реальний простір життя. Так, ніби ми дивилися б виставу про Небесну сотню, перебуваючи безпосередньо на вулиці Інститутській.
Читайте також: Пацієнт радше живий
Розповідаючи про вистави в басейнах, неможливо не згадати дослід режисера Андрія Мая в Херсоні. Вистава Євгена Марковського «Вбити пі…ра» була представлена таким епатажним чином, що її авторів, сьогодні відомих у театральних колах митців, запам’ятали в місті назавжди. Уявіть собі: один із найбільших херсонських готелів із сауною. Глядачі оплачують не так вхід на виставу, як дві години відпочинку в лазні. Усі в гумових капцях і з рушниками. Один красень-актор. Він оголеним пропливає в басейні, виходить із нього й повільно починає одягати на себе дорогий костюм, годинник, збирати речі, емоційно розповідати інтимні, грубі, але відверті історії. Актор збирається, закінчує монолог, вмикає фонтан і зникає. У глядача лишається ще година на відпочинок у сауні (за бажанням), і провокатор-Май називає цей формат так: «Годину ми паримо вам мозок, годину ви паритесь самі».
Якщо казати про те, що дав site-specific традиційному театру, то насамперед варто подумати про переосмислення театрального простору, вимоги до його максимальної правдивості або, навпаки, підкресленої умовності. Поруч із реальним будуаром ХІХ століття жодні декорації, що його зображують, уже не можуть встояти. Так режисери почали переносити свої вистави в простори, де сетинг працює краще від декорацій, панують справжні запахи, емоції, відчуття. Зокрема, таким прийомом скористався «Дикий театр», коли представив минулого літа виставу «Галка Моталко» в приміщенні спортивного інтернату, яким надихалася авторка згаданої п’єси Наталя Ворожбит, доки навчалася там у шкільні роки.
Вокзали, автобуси, аеропорти, шопінг-моли — для вистав згодиться все. Згадати хоча б спектакль «Льодяник» херсонського режисера Андрія Мая, прем’єра якого відбулася 2013 року на українському фестивалі доктеатру «Документ». Місцем театрального дійства тоді став ТРЦ «Більшовик», у простір якого вийшло 50 акторів. Ця вистава про те, яким є шопінг збоку. Театр стає дедалі різноманітнішим, ближчим, зрозумілішим, важливішим у житті, простішим: не потребує діамантів і великих грошей.
Приємно, що за нашу увагу так змагаються, адже вільний час безцінний.