«Я й досі працюю на цьому сільгосппідприємстві, — каже пані Тетяна. — А мій перший рік у новому місті був роком надій і сподівань. Я пристосовувалася до нових обставин життя, але морально це було непросто». Саме в ті важкі часи Тетяна, розмірковуючи з однодумцями над тим, що й насамперед чому сталося на Донбасі, дійшла висновку, що однією з причин був обмежений світогляд місцевих мешканців. Тому у 2015 році вона приєдналася до ініціативи «Мандруємо Україною», метою якої було показати підліткам із сільської місцевості Донеччини інші регіони країни та дати можливість побачити світ, відмінний від того, у якому вони виросли. «Зараз пригадую це як успішний досвід: я знайшла фінансування і партнерів та організувала одну групу. Тоді мене вразило, що з 18 осіб, яким ми запропонували взяти участь у подорожі, більшість узагалі ніколи не виїжджали за межі Донецької області, а дехто вперше їхав потягом», — згадує Тетяна. Вона впевнена: важливо показувати інший світ саме підліткам із обмеженими для мобільності можливостями.
Організація молодіжних подорожей спонукала Тетяну до знайомства з багатьма небайдужими людьми: «Так і почалася моя громадська активність. Коли змінюєш себе, то змінюється й оточення: я хочу жити у громаді небайдужих і згуртованих людей!». Завдяки цій діяльності Тетяна знайшла друзів, однодумців і багато знайомих на новому місці. Як вона сама каже: наростила свій соціальний капітал із нуля до максимуму. «Соціальний капітал — це також один із показників згуртованої громади. Що активніша людина, то ширше коло її спілкування. До того ж вона безпечніше почувається у своєму населеному пункті», — каже Тетяна.
Читайте також: Міський простір добра
Свої слова жінка підкріплює прикладом. У вересні 2020 року активісти придбали для своєї громадської організації «Твори Добропілля» приміщення, щоб улаштовувати там зустрічі та провадити іншу діяльність. Кошти на це жертвували різні люди, і збір, до речі, триває досі. «Так ось, мама й сестра моєї подруги Марини навіть слухати не хотіли про якісь благодійні внески, — розповідає Тетяна. — Проте погодилися допомогти з організацією велоквесту, хоча спочатку й без ентузіазму. А потім вони так перейнялися цим процесом, що вже самі взялися пропонувати, як краще все організувати». У підсумку, каже Тетяна, одна з жінок долучилася до резиденції художників, яку організували німецькі й українські митці разом із доборопільськими активістами. А наступного дня родина передала певну суму для придбання приміщення, бо повірила в те, що роблять активісти, відчувши на собі, як це — бути залученим, робити свій внесок, спілкуватися з цікавими людьми й самореалізуватись.
Тетяна має доньку-підлітка. Цей вік її, як маму, цікавить його вразливістю, а також можливістю якось вплинути на майбутнє своєї дитини. «Мені важливо перебувати з донькою, бо невдовзі в неї почнеться власне життя, окреме від батьків, — міркує Тетяна. — Тому більшість проєктів, у яких я брала участь, були пов’язані саме з підлітками. Мені йшлося про те, щоб донька могла брати в них активну участь, часто на рівних зі мною». Іншим фактором, який вплинув на рішення розбудовувати платформу діалогу для молодих мешканців Добропілля, був інтерес до дієвих інструментів згуртування громади. Наприклад, перший у житті Тетяни тренінг на цю тему у 2015 році організувала Програма розвитку ООН в Україні. Коли Тетяна зрозуміла важливість цих процесів і для всієї громади, і для конкретних підлітків, то вирішила рухатися саме в цьому напрямі. Вона навчалася організації та фасилітації діалогу в Інституті миру та порозуміння, а зараз закінчує базовий курс медіації в Центрі права та посередництва. А з 2017 року ще й практикує миротворчу діяльність у громаді.
Читайте також: З окопу в іграшковий цех
Згодом Тетяні спала на думку ідея створити майданчик для організації взаємодії поліції та молоді. «Безпека неможлива без згуртованості, а вона, натомість — без взаємодії та довіри. А вони постають через організований діалоговий процес у громаді. Тобто для мене діалог дорівнює безпеці і згуртованості», — пояснює Тетяна зв’язок своєї діяльності та взаємодії з правоохоронними органами. Наприкінці 2019 року вона навчалася модерації груп взаємодопомоги за методом бразильця Адальберто Баретто (Інтегративна Терапія Спільнот, ІТС). Такий різновид соціального діалогу став для Тетяни відкриттям, а також нагодою працювати з людьми в безпековому просторі. «Першій групі підлітків сподобався такий формат спілкування, і це стало поштовхом для запуску нового проєкту з поліцією, щоб налагодити допомогу в їхній роботі з неповнолітніми, — розповідає активістка. — До концепції проєкту ми додали подорожі й багато спільних заходів місцевих мешканців разом із поліцією, зокрема з сільської місцевості. Це були і велоквести, і живі бібліотеки, і відзначення свят, і неформальне спілкування. У нас сформувалася більш-менш стала група підлітків, яка збиралася щосуботи, і ми разом навчалися, розмовляли, ділилися проблемами й надавали одне одному підтримку, а також розважалися. Ці діти не мали у своєму оточенні надійних друзів, а також досвіду ненасильницького спілкування. Але вже за певний час спілкування більшість хлопців і дівчат знайшли друзів та здобули позитивний досвід».
Читайте також: Шлях до Карлівки й назад
Тетяна зізнається, що іноді діти ділилися такими проблемами, про які не могли розповісти ні батькам, ані друзям. Тоді вона особливо раділа, що в них є можливість не залишатися наодинці зі своїм болем, а отримати прийняття й підтримку. Інші учасники розповідали про свій досвід, як вони справлялися зі схожою ситуацією у власному житті, і підліток міг запозичити для себе те, що йому було близьким. Спеціалісти запевняють, що це дуже важливо для психологічного здоров’я. Тетяна розповідає, що проєкт «Простір довіри» профінансовано Програмою ООН із розвитку і розбудови миру. У рамках проєкту було відремонтовано й облаштовано «зелену кімнату» для нетравматичного опитування неповнолітніх. «Беззаперечно, дуже важливо дотриматися прав дитини, навіть якщо вона стала правопорушником. А якщо дитина є жертвою чи свідком правопорушення, то ще важливіше не завдати їй іще більшої травми самим фактом приходу до відділку, — наголошує Тетяна. — Кімната затишна і зручна, вона спонукає до довірливої бесіди».
Тетяна каже, що відкриттям для неї стало розуміння, що без особистої зацікавленості кожного неможливо досягти безпеки силами лише поліції. «Я хотіла би й далі співпрацювати з поліцією в дослідженнях потреб громади й роботи з підлітками. І, звісно, розвивати наш простір», — ділиться Тетяна Войтюк. У майбутньому вона планує продовжити миротворчу діяльність як посередниця не тільки в Добропіллі, тому нині жінка багато навчається й уже практикує.