Перший місяць нового року для світової культури безперечно був місяцем домінування політичного. «Дамо відсіч нормалізації Трампізму» – заявляли представники «серйозного мистецтва». «Забудьте про сукні, головне – політика» – посміхалися з червоної доріжки представники мистецтва «масового». Протягом двох останніх тижнів не було у світі серйозного ЗМІ, яке не очолило б свою рубрику «Культура» матеріалом зі словом Trump у заголовку. Деталі, приклади та аналогії – у свіжому культурному дайджесті.
Ностальгія за бойкотуванням
Жіночий марш, що пройшов 21 січня у містах США та інших країн світу й об’єднав мільйони противників 45-го президента США Дональда Трампа, посів належне місце у медіа-просторі та набув логічного резонансу через кількість учасників та упізнаваність персон-спікерів (більшість людей візуалізують акцію завдяки youtube-роликам запальних виступів Скарлетт Йоганссон, Мадонни тощо). Значно менший розголос мала не менш, щоправда, цікава акція, яка відбулася добою раніше, у день інавгурації нового президента, і стосувалася доволі закритого, чи то пак елітарного сегменту культури – галерей, музеїв, виставкових просторів.
Ще на початку січня близько сотні митців та критиків звернулося до громадськості й колег із закликом долучитися до акції «J20» (від анг. January the 20th), більш відомої в англомовних ЗМІ як Art strike – «мистецький страйк». Було створено відповідну сторінку та хештег у соцмережі, розповсюджено «маніфест», що закликав музеї, галереї, театри, концертні зали та навіть художні навчальні заклади та студії закрити свої двері на один день, 20 січня. Серед підписантів звернення – всесвітньо відома американська фотографиня Сінді Шерман, не менш титулований архітектор та скульптор Річард Серра, скандальна художниця та активістка Таня Бругера тощо.
Читайте також: Один у полі не воїн. В чому хибність риторики Трампа
«Наш заклик – не просто мистецький. Ми долучаємося до вимог цілої нації: починаючи з 20 січня й надалі справи вже не можуть йти як раніше, у жодній зі сфер. Для нас мистецький страйк – це одна із тактик ведення бою проти нормалізації Трампізму – отруйного коктейлю зі зверхності білої людини, сексизму, ксенофобії, мілітаризму та олігархічного порядку, – йдеться у зверненні митців. – Це не протест проти мистецтва, театру або будь-якої іншої форми культурної діяльності. Це запрошення до оновлення цієї діяльності, перетворення цього простору на той, де може народитися протестна форма мислення, бачення, відчуття та дії».
Сучасний арт-страйк має яскраву історичну аналогію, пов’язану з діяльністю у 1969-1970 роках так званої коаліції працівників мистецтва (Art Workers Coalition, AWC). Cаме їхню активність чи не з певною ностальгією згадують критики та аналітики, що сьогодні намагаються відповісти на питання про доцільність та ефективність мистецького протесту. Тоді, в жовтні 1969 року, AWC оприлюднила свій «Мораторій на мистецтво до завершення війни у В’єтнамі», на підтримку котрого на один день зачинили свої двері нью-йоркські Музей сучасного мистецтва, Музей Уітні, Єврейський музей та багато приватних арт-галерей. Не відповіли на заклик активістів лише Музей мистецтва Метрополітен та Музей Гуггенхайма (згодом, під тиском AWC, Метрополітен погодився відтермінувати відкриття однієї з виставок, що була запланована на день акції). У 1970 році на знак протестів проти вбивства поліцейськими студентів-мітингувальників у кількох американських містах представники AWC організували бойкотування американського павільйону на Венеційській бієнале.
Майже півстоліття потому американські музеї не поспішають підтримувати політизовані ініціативи: максимум змін, який дозволили собі більшість із них у день інавгурації, це оголошення вільного відвідування своїх експозицій або ж запровадження на цей день формату «платите стільки, скільки вважаєте за потрібне».
Єдиний музей, що зачинився саме на знак підтримки акції J20, – це Музей мистецтва Квінс у Нью-Йорку: замість звичного робочого дня там займалися виготовленням друкованої продукції до Жіночого маршу. Ще один музей – вашингтонський – також закрився, але зробив це безвідносно до акції (про вихідний день було оголошено ще у грудні).
Читайте також: Make Parasol Great Again!
Втім, J20 доволі бурхливо обговорювали у вузьких колах арт-критиків. Ті, хто підтримував заклик митців, апелював до ностальгії за 1960-ми. Противники відбивали закид: хочете сподіватися, ніби 1960-ті знову повернулися? Та ще надія!.
Одне з найголосніших висловлювань на тему арт-страйку належить критикові Джонатану Джонсу — його колонку в The Guardian обговорювали й поширювали в найактивніше. Вердикт Джонса такий: «Я захоплююся деякими з митців (які ініціювали акцію, – Ред.), проте хіба музеї змінять бодай щось, зачинивши свої двері? Хіба студенти дійсно по саме нікуди перелякають американський середній клас, якщо відмінять заняття в художніх школах? Такі заяви смакують радше не як серйозна політика – це схоже на мілкувату радикальну риторику заможних та забезпечених членів культурної еліти».
На думку критика, протест «лише допомагає учасникам бути кращої думки про себе». «Давайте визнаємо, – закликає він, – що мистецтво та серйозна культура абсолютно маргінальні по відношенню до життя Америки, і перемога Трампа це довела. Закриття музеїв жодним чином не вплине на тих, хто підтримав його. З усією повагою: вплине на них, хіба якщо страйкуватимуть реаліті-шоу на ТБ».
Політика понад усе, і це надовго
Що ж, реаліті-шоу поки не страйкують, але масова, «зіркова» картинка змінилася доволі суттєво. Особливо яскраво ці зміни можна було спостерігати на прикладі заяв, які прозвучали 29 січня під час церемонії вручення премії Гільдії кіноакторів (Screen Actor Guild Awards) – однієї за найпрестижніших після «Оскара» у світі кіноіндустрії.
Як відомо, 27 січня Дональд Трамп підписав свій резонансний міграційний указ. Через два дні на церемонії вручення SAG Awards зіркові актори зробили міграційну політику нового президента першою з тем своїх промов. Відкриваючи шоу, актор Ештон Кутчер із дрижанням у голосі звернувся «до усіх тих людей, які залишаються в аеропортах і які належать до моєї Америки» (за оцінками The New York Times, у перший день виконання міграційного указу в аеропортах США було затримано близько 200 людей).
Акторка Емма Стоун, чию роботу в мюзиклі «Ла Ла Ленд» Гільдія відзначила нагородою за найкращу жіночу роль, також свої перші слова присвятила політиці. Приймаючи статуетку, вона сказала: «Ми живемо у складні часи для світу й нашої країни, відбуваються непрощенні та дуже страшні речі, необхідно діяти». Один за одним актори приводять із собою на сцену політику, ставлять її перед камерами та не дозволяють їй залишити кадр.
Гучні зіркові заяви у Вашингтоні та Голівуді дали зрозуміти, що віднині й протягом певного часу політика буде невід’ємною складовою частиною культурних подій, шоу, нагород, фестивалів тощо, а представники творчих професій будуть визначати себе і свою позицію через власне ставлення до Трампа, міграційної політики, расової нерівності, фемінізму тощо, говорити про це в інтерв’ю, присвячувати цьому пости в Інстаграм. Найточніший прогноз стосовно 89-ї церемонії вручення «Оскару», яка відбудеться 26 лютого, – церемонія буде політизованою.
Читайте також: Жіночий марш. Гарячі вихідні у Вашингтоні
Можна говорити про те, що тенденція ця базується на щирості спікерів, котрі її сформували, а можна доводити, що тенденція є штучно сконструйованим форматом та зручним способом для публічних осіб проявити себе. Як би там не було, окрім тенденції є реальність, і реальність цю важко назвати двозначною. Через мігрантский указ іранський режисер Асгар Фархаді, лауреат «Оскару»-2012, можливо, не матиме змоги відвідати церемонію 2017 року із власним фільмом «Комівояжер», який висунуто на «Оскар» як найкращий фільм іноземною мовою. Зірка «Комівояжеру», іранська акторка Таране Алідості, вже заявила про бойкотування церемонії.