У 2019 рік учасники президентських та парламентських виборів увійдуть із невисокими показниками суспільної підтримки. Вже сьогодні, як свідчить соціологія, довіра до найпопулярніших партій не дотягує навіть до 20%, а всі більш-менш помітні політичні діячі мають від’ємний рейтинг. Тож передвиборча боротьба точитиметься буквально за кожен голос, а передусім голоси тих, хто ще не визначився зі своїми симпатіями. Є за що поборотися: серед опитаних Київським міжнародним інститутом соціології у грудні 2017-го не визначилося з вибором майже 40%. Саме ця частка електорату може покликати до життя нову конфігурацію української влади. Питання в тому, чи знайдуть учасники перегонів спосіб розворушити та залучити на свій бік цей сегмент суспільства: враховуючи обставини, їм доведеться виявляти неабияку креативність, однак без жодних гарантій позитивного результату.
Певно, найскладнішим є становище нинішньої влади. Саме на неї суспільство покладає відповідальність за все, що відбувається в Україні, а також за несправдження власних очікувань, акумульованих у часи Майдану й старанно розігрітих передвиборчим популізмом 2014 року. Наскільки великою є провина керівництва держави в теперішніх негараздах — питання дискусійне, але на виборах має значення тільки суспільна думка, а вона цілком однозначна. За даними Фонду «Демократичні ініціативи», 74% українців вважають, що події в Україні розвиваються в неправильному напрямку. Рейтинг довіри до президента становить мінус 62%, до уряду — мінус 65%, а особисто до прем’єр-міністра — мінус 56%. За партії, що входять до умовно існуючої правлячої коаліції (Блок Петра Порошенка і «Народний фронт»), сукупно готові голосувати менш як 8% громадян.
Читайте також: Золота акція виборів. Принципова невизначеність
Водночас влада має стратегічну перевагу — можливість реально впливати на життя країни, демонструючи позитивні результати. Але таких на її рахунку негусто. Серед небагатьох виконаних обіцянок найпереконливішими є Угода про асоціацію з ЄС та безвізовий режим. Також собі в заслугу влада може поставити декомунізацію, результати якої вельми очевидні. Але перебільшувати вплив цих історичних досягнень на електорат не варто: як свідчать результати дослідження Фонду «Демократичні ініціативи», основні тривоги та очікування українців пов’язані зовсім не з просуванням євроінтеграції чи ідеологічними зрушеннями. Найбільше вони переймаються війною на Донбасі (75%), зростанням цін (50%), високим рівнем корупції (47%) та необхідністю підвищення соціальних стандартів (42%).
Чи встигне влада задовольнити основні запити суспільства до виборів? Очевидно, що економічного дива не станеться ні нинішнього, ні наступного року. Єдине, що може за цей час зробити уряд, то це вкотре підняти соцстандарти, не виключено, навіть ціною пришвидшення інфляції. Судячи з усього, ставку буде зроблено саме на «соціальну» карту. Після торішнього підвищення влада знов анонсує зростання мінімальної зарплати до 4100 грн. З такими заявами вже виступили Петро Порошенко та віце-прем’єр-міністр Павло Розенко. А 2019-го в Міністерстві соціальної політики обіцяють підвищити пенсії на 20%. Цілком імовірно, що це допоможе завоювати симпатії соціально вразливих категорій населення, але на чий рахунок будуть записані ті «бонуси» — велике питання. У пресі вже досить давно циркулюють чутки про напруження в стосунках між президентом і прем’єр-міністром буцімто через політичні амбіції останнього та зближення з «Народним фронтом». Якщо конфлікт визріє, Володимира Гройсмана можуть відправити у відставку, щоб позбутися негативу, пов’язаного з економічними негараздами.
Показати переконливий результат за рештою пунктів владі навряд чи вдасться. У п’ятірці суспільних пріоритетів антикорупційна та пенсійна реформи, реформа охорони здоров’я та правоохоронних органів, а також люстрація чиновників. Реформи, які широко анонсували у 2014-му, буксують. Сьогодні, за даними Фонду «Демократичні ініціативи», у їхній успішності переконано лише 5% населення, зате 41% упевнений, що в цьому напрямі не зроблено нічого, а 35% оцінюють прогрес не більш як у 10%. Причому президента, уряд та учасників парламентської коаліції зараховують до п’ятірки головних «гальм» поряд з олігархами, бюрократією та правоохоронними органами. Радикально змінити суспільну думку не вийде, навіть якщо влада здійснить серію показових звільнень, арештів та судів над корупціонерами. Прецедентів безкарності за останні роки накопичилося надто багато, щоб перекрити їх передвиборчим перформансом. Те саме стосується й решти реформ: навіть реальне пришвидшення процесу напередодні виборів кардинально не вплине на негативний імідж влади. Ситуація на Донбасі також залишатиметься її слабким місцем, оскільки про можливість припинення війни у 2019-му ніщо не свідчить. Розбудова українського війська — єдиний аргумент, здатний частково перекрити негатив за цим пунктом.
Читайте також: Вибори-2019: Гра навколо престолу
У підсумку до президентських та парламентських перегонів теперішня влада йде хоча й не з порожніми руками, але й без засобів, які могли б кардинально змінити електоральну ситуацію на її користь. Тому в найближчий рік окрім розігрування «соціальної» карти президент та учасники коаліції (якщо до виборів вони остаточно не стануть суперниками) намагатимуться перекрити негативні інформприводи демонстрацією успіхів та досягнень. А крім того, мобілізувати проти своїх супротивників пасивну частину електорату. Очевидно, що головною мішенню для критики буде Юлія Тимошенко: нагадування про її колишню «дружбу» з Путіним промайнуло навіть під час новорічного звернення президента. Однак, враховуючи ідеологічну близькість суперників (якщо в цьому випадку взагалі доцільно говорити про наявність якоїсь ідеології), досягти значного мобілізаційного ефекту не вдасться. Як свідчить історія, найбільше українці мобілізуються тоді, коли йдеться про зіткнення протилежних політичних парадигм, як це було під час протистояння з Віктором Януковичем і Партією регіонів.
Що стосується опозиції, то сьогодні вона розділена на три табори. До табору умовних націонал-демократів можна зарахувати «Батьківщину» Юлії Тимошенко, «Самопоміч» Андрія Садового та низку позапарламентських сил. Умовних проросійських реваншистів представляють Опозиційний блок на чолі з Юрієм Бойком і партія «За життя» Вадима Рабіновича. Ну а націоналістичній «Свободі» Олега Тягнибока доведеться ділити електорат із популістською Радикальною партією Ляшка. Загалом за такого суспільного невдоволення владою опозиція мала б почуватися досить упевнено. Однак її рейтинги також доволі низькі, а можливостей їх підвищити не так вже й багато. Головна проблема опозиції полягає в тому, що її незмінні лідери більшою чи меншою мірою належать до категорії збитих льотчиків. Жоден із них не здатен заінтригувати виборця, бо за кожним тягнеться шлейф невдач, сумнівних вчинків і скандалів.
Читайте також: Якщо завтра вибори
До того ж усі вони різною мірою були чи є інкорпорованими до системи влади, а отже, частково відповідальні за стан справ в Україні. Тому 2019-го опозиція, принаймні її «патріотична» частина, посилено декоруватиме партійні списки новими обличчями. З’являться вони й у почті претендентів на президентське крісло, які намагатимуться в такий спосіб компенсувати власну токсичність. Утім, кого саме залучатимуть, поки що незрозуміло. Якщо у 2014-му партійні бонзи йшли до парламенту під прикриттям комбатів і сотників, то тепер суспільство реагує на камуфляж набагато спокійніше. Можливо, цього разу ставку буде зроблено на громадсько активних зірок шоу-бізнесу та антикорупційних активістів. Що ж до змістовної частини, то єдиною надією 
умовних націонал-демократів залишаються нарощування медіа-активності та критика влади в надії на те, що виборці сповідують принцип «хай гірше, але інше».
Набагато важче доведеться націоналістам, які сьогодні ризикують повернутися до статусу «позасистемної» (читай позапарламентської) опозиції. Шансів на президентське крісло в представників цього середовища немає, а от зберегти та навіть наростити свою присутність у Верховній Раді вони неодмінно спробують. Мова передусім про «Свободу», яка сьогодні має підтримку на рівні 3%, однак, пам’ятаючи несподіваний успіх партії на парламентських виборах 2010-го, записувати її в аутсайдери зарано. Коли йдеться про показники в межах статистичної похибки, дроблення електорального поля неприпустиме. Тому в березні 2017-го «Свобода», «Національний корпус» і «Правий сектор» задекларували свою єдність, підписавши «Національний маніфест». Чи залишиться ця домовленість у силі до 2019-го, невідомо, але поки що стратегія видається цілком раціональною. Щоправда, зусилля свободівців можуть помножити на нуль ляшківці, які експлуатують схожу риторику й здатні перехопити критичну частку голосів.
Читайте також: Краще пізно, ніж ніколи. На кого робити ставку Порошенкові
До того ж, як показує досвід усіх минулих виборів, ідеологічно ангажованого електорату в Україні дуже мало. Проблема ще й у тому, що останніми роками націоналістичний дискурс перестав бути ексклюзивом праворадикалів, перетворившись великою мірою на політичний мейнстрим. Декомунізація, відновлення історичної пам’яті, антиросійський спротив, тобто все те, що колись було фішкою праворадикалів, тепер робиться на загальнодержавному рівні під керівництвом влади. Тому зараз націоналістам доведеться підшукати собі інший формат взаємодії з майбутніми виборцями, причому такий, щоб вирізнятися з-поміж конкурентів. Вочевидь, головною їхньою темою у 2019-му буде звільнення Донбасу, щодо якого вони займатимуть позицію «войовничих патріотів», критикуючи мінські угоди та «договорняки» теперішньої влади. Враховуючи, що базовий електорат праворадикалів зосереджений переважно в західних регіонах, це може спрацювати, адже готовність до компромісів у питанні Донбасу чимдалі від лінії фронту знижується. Крім того, вони зможуть зайняти нішу вуличної опозиції, привертаючи увагу суспільства ефектними масовими акціями, до яких мають і схильність, і хист. Але загалом їхнє політичне майбутнє лишається під питанням.
На відміну від умовно «патріотичних» політичних сил, які боротимуться за електорат переважно Центральної та Західної України, їхні ідеологічні опоненти гратимуть на Південному Сході. З одного боку, це поле суттєво урізане після анексії Криму та окупації частини Донбасу, що унеможливлює перспективи реваншу та обмежує можливості зростання. А з другого — націонал-демократи й націоналісти традиційно нехтують «неперспективними» регіонами й не зазіхатимуть на ядерний електорат реваншистів. Щоправда, ідилію псує внутрішня конкуренція між Опозиційним блоком і Вадимом Рабіновичем із його віртуальною партією «За життя», у якій впевнено перемагає останній. За даними Фонду «Демократичні ініціативи», на Півдні, Сході та Донбасі Бойко набирає відповідно 7,7%, 12,7% і 3,6%, натомість Рабінович — 12%, 16,8% і 17,9%. У партійному розрізі співвідношення сил у цих регіонах також на користь останнього.
Читайте також: Тривала гра
Якщо Опоблок там готові підтримати відповідно 7%, 13,4% і 9,6%, то «За життя» — 10,9%, 22% і 18,1%. І це при тому, що своїми успіхами Рабінович завдячує виключно лихоманковій медіа-активності, тоді як екс-регіонали спираються на місцевих політико-бізнесових «авторитетів» і мають напрацьований роками політичний капітал. Враховуючи, що саме на Південному Сході найбільше тих, хто не хоче брати участь у жодних виборах або ще не визначився із симпатіями, проросійські сили можуть спробувати згуртувати та активізувати свій електорат, радикалізувавши риторику. Тож окрім соціального популізму до порядку денного, цілком імовірно, повернуться такі мобілізуючі теми, як «загроза» НАТО, українського націоналізму, статус російської мови тощо. Крім того, проросійські сили спробують стати виразником настроїв населення, яке втомилося від воєнної загрози й прагне якнайшвидшого розв’язання ситуації на Донбасі через «діалог» і «нормалізацію відносин» із Росією.
Таким чином, претендентів на голоси виборців, які ще не визначилися, буде чимало: почуватися впевнено лише завдяки наявним симпатикам зараз не може ніхто. Причому шансів зірвати електоральний джек-пот мало й у влади, й в опозиції. І річ тут не в браку ресурсів чи винахідливості. Така передвиборча ситуація є не тільки наслідком прорахунків окремих діячів, а й симптомом головної хвороби української політики — відсутності ротації еліт. За даними Фонду «Демократичні ініціативи», нових облич прагне майже 67% українців, але задовольнити цей запит політикум не здатен. А тому завойовувати довіру та навіть просто увагу суспільства стає дедалі складніше. І якщо в найближчі роки не почнеться процес оновлення еліти, наслідки можуть виявитися несподівано важкими.