Попри традиційний слововжиток, як-от у словосполученні «давайте помислимо», потрібно сказати, що нарочите схиляння когось до мислення чи жадання мислити з власної охоти або знічев’я — просто нездійснимі. В цьому сенсі, мислення не має початку, бо в нього можна тільки потрапити, бути в ньому.
Думка не механістична чи автоматична діяльність й далеко не довільна. Вона не вхоплюється простим напруженням інтелектуальних прагнень. Філософи нерідко наполягають, що думка народжується з певного потрясіння. Часто-густо вона — подив з приводу того, приміром, як неможливе стає можливим, починаючи хоча б з нашого власного життя. «Чому існую саме я?» — ось чи не найголовніше питання мислення.
Відтак, мислення впору назвати другим (неприродним) народженням, а також вибором самого себе. В акт думки включені ми самі. Тоді в мисленні не соромно помилятися, бо тим самим ми випробовуємо себе й можемо спробувати виправитись. Взагалі, наше життя уможливлюється як жива форма думки, тільки коли воно нагадує автопоезис. Адже існують і«мертві думки» як приклади неавтентичного життя. Почасти доводиться спостерігати як за думки приймається така собі«каналізація» занижених станів душі: заздрість, роздуті претензії, воління за будь-щосамоствердитися тощо.
Мислення не приходить через просте пригадування про сокровенне. Радше навпаки: в самому мисленні раптом ми можемо пригадати ті речі, що допіру вважалися хоч і невід’ємними від нас, але не сповна оціненими й актуалізованими.
Читайте також: Ресентимент: синдром прихованої помсти
З цим пов’язана ще одна вагома деталь: думку часто буває годі виразити чітко й виразно. Так, Сократ називав себе філософом, котрий нічого не знає, бо вступаючи в діалог, сподівався налучити на думку. А Платон говорив про те, що бесіда є всього лише проблиском вираження думки.
Ось чому мислення — не привілей і розвага, а праця й випробування. Декарт не міг віддаватися міркуванням більш, аніж чотири години на добу, а Вітґенштайн якось переконався, що формалізація мислення — це пекло.
Та це не означає, що не потрібно наважуватися на думання. Можливо тому МерабМамардашвілі закликав не відмовлятися від шансу мислити взагалі, а невпинно обертатися навколо неможливих речей. Думання годі вхопити чи зафіксувати в простому накопиченні знання. Потрібно відштовхнутися від (не)знання й наважитися, як наполягавКант, користуватися власним розумом. Або, за висловом Декарта: щоб розпізнати чим є мислення і сумнів — треба самому мислити й сумніватися.Ми продовжуємо ніяковіти, коли думка постає перед нами як стан, у якому ми перебуваємо і можемо фіксувати умови цього стану попри природну його неможливість.
Та не менш вагомою лишається йкритична спроможність мислення.Утім, критика не означає недовіри чи переслідування, а окреслює середовище мислення. Так, серед можливих хистів розуму пробуджується поклик до створення нових «конструкцій», на основі яких відбувається переосмислення попередніх понять. Неабияку роль відіграє можливість розуму критично ставитись передовсім до самого себе.
Критика в нас досить часто розуміється як критицизм, тобто спростування позиції опонента. Така критика нагадує помсту, адже проводить жорстку лінію демаркації між собою й тим, на що вона спрямована, вважаючи це щось чужим. Їй годі витримати цю інакшість. Тому вона намагається її нівелювати. Натомість у критиці варто було б побачити здійснення свободи розуму в реалізації його власних потенцій і шанс ставатидієвішим. Відтак, критика означає не тільки перегляд звичок, вірувань, міфів, фантомів, передсудів, а ще й їх розуміння.
Читайте також: Ніцше і Самотність
Колись Кант зробив предметом філософування практику критичного осмислення й визначення меж самого розуму. Він обрисував цим вихід зі стану неповноліття — позицію людини, яка почасти побоюється подолати означену ситуацію, й закликав до мужності користуватися своїм розумом.Бо втрачаючи критичні зусилля, розум поволі прогаює спроможність усвідомлювати підстави й рубежі власного досвіду, позбувається шансу помітити можливості того або іншого, позбуваючись інтенцій виходу за межі пізнаваного.
Отже, критичне мислення не ходить уторованими шляхами. Бо це справа, радше, штучного інтелекту. Критичне мислення — не шлях повчання, а постійне навчання через запитування. Тоді критика, не будучи анітрохи знаряддям панування, сприймає мислення вдячно як дар, а неосмисленість — за невдячність зарозумілості.
Normal
0
false
false
false
RU
X-NONE
X-NONE
/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Обычная таблица”;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:””;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:8.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:107%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:”Calibri”,”sans-serif”;
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-fareast-font-family:”Times New Roman”;
mso-fareast-theme-font:minor-fareast;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}