Тим, хто в бульбашці, здається, що все вже проговорено, названо й засуджено. Проте це лише комфортна ілюзія. Насправді ж, щоби виполоти бур’яни російсько-радянської свідомості навіть у другому-третьому поколінні, потрібна системна робота, й ніякі марафони її не замінять. На Суспільному щойно вийшов заключний епізод документального серіалу «Остання війна», присвяченого саме російській омані в різних її аспектах. Що таке російський фашизм, він же рашизм? Як ми позбавлялися ментальної залежності від «старшого брата» (спойлер: повільно й нерішуче)? В чому таємниця зачарованості цивілізованого світу «культурою Пушкіна і Чайковского»? Як ми самі — точніше, наші предки — долучилися до створення монстра? Усі шість фільмів мали в етері гідні рейтинги й мільйонні перегляди в мережі, а отже, тема на часі. Мирослава Барчук, журналістка з репутацією та власним голосом, веде цю непросту розмову від першої особи. Жанр «Останньої війни» — не так викривання, як роздуми, болючі, але безкомпромісні, що через те вражають іще глибше. Тиждень звернувся до авторки з пропозицією розширити ці міркування.
— Яка різниця між пропагандою (в найкращому сенсі: пропаганда під час війни — зброя), публіцистикою й просвітництвом? Те, що робиш ти, — перше, друге чи третє?
— Ти знаєш, я ніколи не думала, як означити те, що я роблю. Якщо обирати з трьох, то мені найближче визначення «публіцистика». «Просвітництво» трохи лякає, а «пропаганда» має такий токсичний шлейф, що його, певно, вже не позбутися — вочевидь, потрібна інша мова. Але зараз я пригадала прекрасну історію про те, як слово «пропаганда» підмінялося. Хотіла розповісти її в епізоді «СВО “Війна і мир”», але не змогла втиснути в фільм, то розповім хоч зараз. Отже, Хрущьов і Ейзенхауер у середині 50-х підписують відомий договір про культурний обмін між СССР і США. Наука, освітні програми, мистецтво, література — пропаганда культури у найкращому, первісному розумінні цього слова, поширення знання. І ось до США вервечкою потягнулись радянські митці, музиканти, десятки мільйонів книжок російських авторів заповнили книжкові магазини, оці всі зарубіжні російські культурні центри, православна російська церква, радянські центри дружби за кордоном, агентство ТАСС і так далі. І ось американці «на ура» приймають їхні театри, балет, ансамбль Моісєєва, аншлаги… А тут у 1959 році Хрущьов виступає на з’їзді радянських письменників і каже: «Письменники, ви наші артилеристи, ви прочищаєте шлях піхоті, прочищаєте мізки кому слід». Є розкішне відео цього виступу. Совєти не приховували, що вкладають у слово «пропаганда». І що? А нічого: наступного року в США їдуть їхні Євтушенко, Вознєсєнскій та інші «артілєрісти». Це я до того, що тепер мені складно сприймати слово «пропаганда» у відриві від таких історій. Можливо, саме воно й не винне, але відмити його складно.
— Багато з того, що розповідається в серіалі, більш-менш відомо принаймні освіченим людям, а те, що ні, легко ґуґлиться. В чому сенс нагадування — систематизація, емоція? А може, сама постановка питання, про яке не замислювалися?
— По-перше, таки не всім і не все відоме. Це нам здається, що люди, навіть освічені, пам’ятають історичні факти або навіть недавні події чи можуть скласти всі ці факти у якусь картину. По-друге, якщо зібрати нібито відомі події (як наприклад, ми зробили у «Какая разніца»), осмислено вибудувати це в одну розповідь, то це вражає. Це приголомшує навіть мене, авторку, яка не просто знає факти, а працює з ними. Коли подивилася дві змонтовані серії «Какая разніца» просто на предмет помилок, яких ми припустилися — в інформаційній сфері, з книжковим ринком, у політиці, культурі, — я подумала: боже, як же після того, що ми так налажали, нам усе ж вдалося якимось дивом зберегти державу? Тобто виходить, що якщо заглибитися, зібрати все у розповідь, динамічно і доказово представити — це працює і створює наратив, погляд на себе, оце спільне полотно, яке у нас було постійно розірване. Ну, і нарешті — постановка питання, як ти кажеш, кут зору теж важливий. У завершальному епізоді, «Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії», ми обрали абсолютно конкретну оптику: як наші київські інтелектуали стали ідеологами російської імперії, що саме в імперській спадщині належить нам і як наш внесок у розбудову імперії зіграв проти нас. Мені важливо, що це оптика не жертви, а суб’єкта. Здається, ми вперше почали таку розмову про історію на широку публіку. Це дуже правильна, доросла чи принаймні зріла позиція, з якої можна говорити про минуле, думати про нього.
— Що з того, про що ти розповідаєш, було відкриттям для тебе самої під час роботи?
— Найцікавішим було відчуття, що все дуже близько до нас. Таке, знаєш, безперервне здивування, наскільки все пов’язано, вся наша історія. Наприклад, для фінальної серії читала частину епістолярію Мазепи. Раніше його листів, окрім як до Мотрі Кочубеївни, не перечитувала, а даремно. Там — у посланнях до Меньшикова, Головіна, Голіцина — дуже добре видно цю суцільну дипломатію виживання, лояльність, але водночас вмонтовані прохання щодо Гетьманщини, застереження, вічна гра. І потім — лист до полковника Івана Скоропадського, який я у фільмі цитую, вже буквально перед Батуринською трагедією. Прохання про допомогу, оці приголомшливі слова про «ворожу нам здавна силу московську, яка Вітчизну нашу Малоросійську призводить до згуби». Сьогодні це так резонує, просто до мурах по шкірі.
Справжнім відкриттям для мене став російський «Табєль о рангах» — офіційна система чинів. Зокрема вона уніфікувала козацьку старшину, яка відповідно до Жалуваної грамоти Катерини ІІ ставала дворянством. Я ніби й раніше знала про існування таких табелів у різні часи, але в процесі роботи відкрила Катерининський «Табєль о рангах» і побачила, як козацькі чини стали називатися у російській імперії. Козацький полковник ставав надворним совєтніком, полковий обозний — колєжскім асесором, хорунжий — губєрнскім сєкрєтарьом, осавул — тітулярним совєтніком і так далі. Це прямо кров з очей, тяжко читати. Уяви, як це все впливало на ідентичність.
— А стародруки?
— Це окремий неймовірний досвід — потримати у руках стародруки XVII–XVIII століття, Литовський статут, «Синопсис» Гізеля, «Граматику» Мелетія Смотрицького. У мене було дві думки, коли я все це гортала. Перша: як добре, що все це не згоріло у 60-х, під час навмисного підпалу архівів Державної бібліотеки УРСР. І друга думка: який жах, якщо сьогодні у цей скарб влучить російська ракета! Ну тобто, знову-таки, відчуття пов’язаності всього.
— «Остання війна» — це, вочевидь, війна з Росією. Навіщо нам недомовки? Авжеж, Росія — монстр. Утворення, від початку призначене для руйнування й здатне лише на руйнування. Невже там нема нічого й нікого гідного співчуття? Чи нам це вже не цікаво?
— «Остання війна» — це алюзія на Франкові рядки: «Се ж остання війна! Се до бою Чоловіцтво зі звірством стає, Се поборює воля неволю…». Звичайно, у мене нема жодного співчуття до звірства в усіх його імперських подобах. Але я не можу сказати, що росіяни мене не обходять. Мені навпаки цікаво спостерігати за цим падінням. За цими малесенькими значечками, які їхні «іноагєнти» ставлять у своїх постах на знак буцімто протесту і вважають це виявом сміливості. За виправданнями тих, хто довів свою країну до стану концтабору, чи за дивовижною ідеєю «паспорта good Russian», який рятував би російських релокантів від відповідальності за війну. Мені також було цікаво розглядати фотографії «хороших русскіх», які після Маріуполя, Бучі, Ізюму розповідали про трагедію своєї еміграції й фотографувалися з предметами, вивезеними з Росії (сковорідками, плюшевими ведмедиками тощо), — пригадуєш, «новиє євреї Європи»? Для мене це просто література якась. Дуже пізнавально спостерігати за самовикриттям тих, від кого твоє суспільство було залежне довгі роки, заглядало їм до рота. Тому я не приховую, що все це виглядає огидно, жалюгідно — але мені цікаво це роздивлятися суто з антропологічної точки зору. Хтось скаже, що це говорить моя травма. Окей, хай буде так, все рівно дайте мені роздивитися це ганебне падіння.
— Як гадаєш, яка частка українців не готова сприймати правду — щодо нас, нашої історії, нашого сусіда, нашого минулого? А яка частка людей за кордоном? Адже твої фільми дубльовано англійською, їх можуть дивитися в будь-якій країні.
— Складно сказати. Виглядає, що після всього того, що зробила Росія, правди про історію (іншими словами — причинно-наслідкових зв’язків) не готова сприймати хіба що залізобетонно проросійська частина суспільства, для якої держава Україна ненависна (зараз це 1–2 % населення). Я можу помилятися, звісно, але були ж опитування КМІС 2023 року, які показують, що майже 70 % українців кажуть навпаки: війна змінила їхнє ставлення до української історії, тепер вони більше нею цікавляться. Наш документальний цикл «Остання війна» (а це історична документалка) по телевізору подивилися майже 9 мільйонів людей і ще 2 мільйони — на YouTube. Це свідчення якраз уваги, сприйняття історії.
— Як ти оцінюєш еволюцію наших поглядів, нашого світосприйняття впродовж останніх трьох десятиліть? Маю на увазі як тих, хто почувався «єдиним народом», так і тих, хто усвідомлював себе українцем.
— Тут я нового не відкрию. Найсуттєвіші зміни відбулися після початку війни, у 2014-му — точніше, почали відбуватися. Пригадуєш, я у 2014-му запросила тебе на своє ток-шоу «Ціна свободи», і тоді ти вперше на широку аудиторію сказав, що імпорт книжок з Росії треба заборонити взагалі? Пригадуєш, який тоді вой піднявся у відповідь на цей твій заклик? Тобто це було вже після анексії Криму, окупації частини сходу України, але для людей це було чимось неймовірним. Роман Недзельский, директор Палацу «Україна», тоді розповідав мені в етері, що гастролі Крістіни Орбакайте і Наташі Корольовой на головному концертному майданчику країни під час агресії Росії — це нормально, бо це культура, а вони «ґолубі міра». Це було не так давно, всього одинадцять років тому. Або ще таке. Я пригадую, як у 2014 році обережно запитала у якомусь своєму тексті: а на чиєму боці, на вашу думку, були б сьогодні Пушкін, Толстой, Достоєвскій, Владімір Висоцкій? Сьогодні всі знають відповідь, а тоді у коментах спалахнула грандіозна суперечка — люди вагалися.
І ще один, особистий маркер змін. Ми почали знімати свій проєкт восени 2022-го, тоді ж я записала багато інтерв’ю з українськими та західними інтелектуалами. Це були такі загальні роздуми про причини, коріння російсько-української війни, про природу російського фашизму, західну сліпоту, яка не дала побачити визрівання цього монстра, тощо. І ти уяви, що на сьогодні багато з тих записів уже не актуальні. Ми настільки інтенсивно все осмислюємо, що ті розумні думки трирічної давнини сьогодні вже стали самоочевидними і проговореними. Мене це дуже здивувало і порадувало.
— Що важливіше — перемогти Росію як державу, як військову потугу, як постійну загрозу людству чи як ментальний конструкт, спокусу, міф, якоюсь мірою «росію в собі»?
— Мені здається, що одне пов’язане з другим, тобто друге випливає з першого. Зараз наші Сили Оборони є і найпотужнішою армією світу, і найважливішим геополітичним чинником у світі, і головним руйнівником міфу про непереможність і велич Росії. З переможеною Росією впаде і ментальний конструкт. Інша правда, що «росія в собі» — це не обов’язково любов до «русского міра», а і його рецидиви. Недовіра одне до одного, наслідки колоніального виховання — наприклад, внутрішня дистанція до власної культури, комплекс вторинності й багато іншого. Ось із цим нам іще доведеться дуже багато працювати, і ми намагаємося робити це, в тому числі, нашими документальними фільмами.