Тиждень поспілкувався з кураторами проєкту «Український деколоніальний глосарій» та одним з його авторів — доктором філософії Мирославом Шкандрієм.
Війна все пришвидшує, загострює та оголює. Чи помітили ви, як змінилися наші уявлення про час, простір, ієрархію, знання, традиції, пам’ять, людські зв’язки? Перегляд нав’язаної Російською імперією, а потім Радянським Союзом історії, культурних наративів, поведінкових патернів відбувається тут і тепер. А локальний процес дерадянізації та дерусифікації відбувається на тлі зміцнення деколоніального дискурсу в глобальному світі.
У квітні чотири українки — мисткиня Юлія Еліас, співзасновниці ГО Ksi Prostir Іва Найденко й Надія Коваль та докторантка Вільного університету Амстердама Анастасія Омелянюк — презентували в Утрехті «Український деколоніальний глосарій». Це сайт українською та англійською мовами, який містить 20 статей деколоніальних та постколоніальних теорій, зроблених за форматом словника.
За словами Іви Найденко, цільова аудиторія Глосарія — працівники культури. Його ж унікальність полягає в тому, що наукові терміни проілюстровані українськими прикладами. Зокрема, до терміну «відзвичаювання» (спрямоване на перегляд і зміну гегемоністських моделей знань у контексті деколонізації) авторки Марини Марініченко й Валерії Карпань дібрали приклади про Харківську школу фотографії та одеський концептуалізм. А на сторінці «Колоніальність гендеру» цитуються праці Оксани Забужко й Соломії Павличко. Наприкінці кожної статті — довгий перелік посилань, готовий список лектури, щоб розібратися в цьому питанні глибше.
Незвичним для наукового підходу є спосіб, у який добирали авторів, — відкритий конкурс. На нього подалися 84 автори: як відомі дослідники (канадський літературознавець і мистецтвознавець українського походження Мирослав Шкандрій, історикиня мистецтва Світлана Бєдарєва, художниця й культурна антропологиня Лія Достлєва), так і молоді українські науковці та науковиці, багато з яких навчалися чи здобули докторський ступінь у західних університетах.
Юлія Еліас пояснює: «Ми боялися пропустити нові імена. Хотіли для себе відкрити людей, яких досі не знали, але тих, хто працює із цією темою. Дехто почав працювати з деколоніальними студіями нещодавно. Багато заявок надходило від молодих дослідників і дослідниць. Тому другою метою проєкту було формування спільноти, яка працювала б над цією темою і створювала б усередині України експертний корпус. Коли нам вдалося відібрати дослідників, ми організували семінари для обговорення стратегії проєкту з авторами, а потім із запрошеними експертами й гостями. Серед них — Мішо Антадзе, Марія Хлавайова, Ботакоз Кассимбекова і Техміна Госкар».
Одним з учасників проєкту є Мирослав Шкандрій, дослідник української літератури й мистецтва, автор книжок «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», «В обіймах імперії. Література й імперський дискурс від наполеонівської до постколоніальної доби», «Авангардне мистецтво в Україні. 1910–1930. Пам’ять, за яку варто боротися», «Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність» тощо. До вашої уваги – виклад нашої розмови.
— Україна під час війни переживає пришвидшений курс деколонізації. Нині під деколонізаційними процесами насамперед розуміють дерусифікацію і дерадянізацію. Водночас антиколоніальний дискурс значно ширший: колоніальність західноцентричних знань треба долати не менше, ніж російські впливи. Чи реально українцям швидко зрозуміти й опанувати обидва напрями?
— Постколоніальний дискурс виник у 1990-х. З новою силою вибухнув на початку ХХІ століття. Цю дискусію очолювали Африка, Азія, Південна Америка — країни так званого Глобального Півдня. Але українці, східноєвропейці також почали долучатися до дискурсу, бо він актуальний для аналізу Східної Європи й країн, які входили до складу Російської імперії.
Найперше завдання для українських науковців — опанувати цей дискурс повністю, зрозуміти, звідки він почався та які засоби використовує. Так само як і дискурс про фемінізм, гендерні студії, які поширені в усіх університетах світу. Дотепер Російська імперія не була подібно представлена.
Українці ж можуть багато що додати, адже мають історичні відносини з Росією, добре розуміють психологію росіян, російську літературу, і, зрештою, вони потерпали за часів Російської імперії, сталінізму й потерпають досі.
Це не тільки про економічне чи політичне пригноблення, а також історія психологічного підкорення. Тому українці мають перевести аналіз російського імперіалізму в ширшу деколоніальну дискусію. Але й тут є перешкоди, які треба подолати. Ідеться про те, що в деяких країнах світу панує думка, що європейські чи “білі” країни не мають права на деколоніальний дискурс. Дуже часто це пов’язано з антиєвропейськими чи антиамериканськими настроями. Це помилка, бо й «білі», європейські чи північноамериканські дослідники розкривають багато цікавих аспектів, а тому збагачують дискурси в різних кінцях світу.
Я, наприклад, кажу, що ми не можемо зрозуміти Росію без України, не можемо зрозуміти російську літературу без України. Уживання слова «російське» заплющує очі на те, що велика частина цієї культури була про Україну або створена українцями. Не можна зрозуміти ані більшовизм, ані марксизм, бо був український марксизм, український більшовизм — і вони відрізнялися.
— Чи можуть бути нашими союзниками науковці з країн, що входили до Радянського Союзу, і тих народів, які входять у нинішню Російську Федерацію та фактично є колонізованими Росією?
— Так, вони повинні бути нашими союзниками. І вже почали з’являтися дуже цікаві дослідники, які описують ситуацію в центральноазійських країнах. Російський орієнталізм не був точно такий, як західноєвропейський, але він існував.
Росія завжди мала комплекс меншовартості щодо Європи, але це не заважало їй пригноблювати, використовувати, опановувати народи Центральної Азії.
Наприкінці червня організація RUТА готує першу конференцію в Карпатах. Це спроба зібрати дослідників з країн Центральної та Східної Європи, країн Балтії, Кавказу, Центральної та Північної Азії, щоб створити організацію, яка досліджуватиме ці частини світу й не дозволятиме русистам панувати над дискурсом. Вони оголосили відкритий конкурс для учасників, туди записуються дослідники з різних країн.
У багатьох подібних організаціях, які працюють зі славістичними чи політичними студіями, завжди домінують Russian studies, а тут є спроба представників цих народів створити дискурс, зважаючи на те, що вони також є суб’єктами. Вони творили й творять історію. На них треба дивитися як на рівноправних. Це тільки один приклад з багатьох.
Я думаю, що такі ініціативи, як «Український деколоніальний глосарій», RUTA, дуже показові. Вони демонструють, що у світі багато змінюється. 3 моїх спостережень, у славістичних департаментах на Заході — у вивченні історії, політики, літератури — є намагання дивитися ширше, переглядати попередні підручники історії та відходити від російськоцентричного погляду.
— В Україні десь у 2000-х почався рух за повернення в українську культурну орбіту імен митців і науковців, присвоєних Росією. У західних наукових, музейних колах був спротив, який у перекладі на звичайну мову звучав як: «Ну, не будемо ж ми заради українців переписувати історію світового мистецтва». Змінити таке ставлення змогла лише війна. Чи відчували ви такий опір, коли писали дослідження «Авангардне мистецтво в Україні. 1918–1934»?
— Коли починав досліджувати авангард 1910–1930 років, українських митців у ньому, на Заході справді не було великого зацікавлення в цій темі. Деякі люди не звертали увагу на ідею існування українського авангарду, а далі робили те, що завжди: казали про цих людей як про росіян, як про частину російського авангарду.
Ситуація почала змінюватися 2014 року, коли музеї, куратори, науковці відчули певний спротив з українського боку, і ще більше змінилася після 2022-го. Уже сьогодні в багатьох музеях пишуть про художників чи авторів, що це українець / українка, або родом з України.
Очевидно, це змінює інтерпретацію конкретних творів і творчості митців. Навіть окремі твори перейменовані: тепер це не «Російські танцюристи», а «Українські танцюристи». Звичайно, завжди знайдеться небажання щось міняти, але це зрозуміло: люди звикли до певних книжок, усталених підходів, а зміна акцентів змушує їх переорганізувати все у своїй голові, наново все переглянути. Гадаю, що завдання українських науковців і науковиць — пояснювати, подавати нові матеріали, розказувати історію українського мистецтва, біографії художників.
Мій підхід у книжці про авангард був такий: якщо художник чи художниця заявляє, що він / вона українець чи українка або їхні твори причетні до української традиції, до українського руху, або вони беруть участь у мистецькому процесі разом з іншими українцями, тоді їх можна й треба включати до поняття український авангард. Що більше ми будемо про це казати, писати, пояснювати, то більше людей приставатимуть до нашого погляду. За останні 25 років українцям удалося утвердити на Заході думку, що вони були провідні в авангарді, що багато найяскравіших, найталановитіших постатей формувалися саме в українському культурному контексті.
— Здається, у книжці про авангардне мистецтво в Україні ви менше послуговувалися поняттями з деколоніального словника, у той час як у монографії «В обіймах імперії», що вийшла 2023 року, ви оперуєте сучасними термінами.
— Насправді ця книжка вийшла англійською мовою 2001-го, тоді її переклали українською. Відтоді минуло 23 роки. На момент першого виходу книжки Україна ще не фігурувала в цьому дискурсі, дуже мало науковців казали про Україну в цьому контексті — Марко Павлишин, Тамара Гундорова, пізніше Віталій Чернецький.
Але моя книжка, перевидана українською вдруге, дістала нове дихання й широкий резонанс під час повномасштабного вторгнення. Я побачив, що прийшов час на друге прочитання теми й знову повернувся до досліджень. Це ще одне пояснення, чому мене зацікавила робота в проєкті «Український деколоніальний глосарій».
— Над чим ви сьогодні працюєте?
2023 року я видав книжку про українську дивізію «Галичина». І тут, у канадському парламенті, одночасно вибухнув великий скандал спричинений присутністю колишнього дивізійника під час візиту Зеленського.
2024 року довелося давати багато інтерв’ю, щоб пояснювати людям: навколо цієї дивізії було і є багато міфотворчості, як і взагалі навколо української культури, української політики, історії. Процес деміфологізації дуже потрібний. Він відбувається сьогодні, i я намагаюся брати в ньому участь.
— Звернула увагу, що серед авторів і авторок Глосарія є чимало молодих науковців, які отримали або отримують сьогодні освіту в серйозних західних університетах, знайомі з найновішими теоріями деколоніального дискурсу. Цікаво було працювати з ними?
— Проєкт виник, коли багато молодих науковців і науковиць в західних університетах помітили, що українців не долучають до деколоніального дискурсу. Тоді вони почали студіювати, чому це саме так.
Є багато цікавих спостережень у цьому проєкті, які стосуються саме України. Бо поняття «Європа» розуміється інакше в Західній Європі, як в Україні та інших країнах так званого Глобального Півдня. Гадаю, Глосарій і виник як результат зустрічей молодих українських вчених із західними.
Наприклад, у нашій статті «Антиколоніальний, постколоніальний, деколоніальний» разом з Юлією Кравченко намагалися пояснити, як можна застосувати цю термінологію або деякі її аспекти до XX–XXI століття. Гадаю, що поєднання двох досвідів у цій ініціативі є важливим і цінним.
— Українські студії починають з’являтися у світових університетах. Україна теж стає об’єктом деколонізаційного дискурсу. Утім, не можна не помітити вплив російського фінансування в академічній науці й музейній сфері. Не кажучи про завербованих науковців, які за гроші російських спецслужб показували російську культуру як унікальну. Чи можете окреслити якісь тенденції, що спостерігаєте як науковець?
— На багатьох факультетах славістики й східноєвропейських студій викладали тільки російську мову, російську літературу. Усе інше було другорядне й невидиме. Це було зумовлено потужним впливом Росії та Радянського Союзу. Захід боявся їхніх досягнень: запуску першого супутника, польоту першої людини в космос тощо.
У Кембриджському університеті я, наприклад, вивчав російську літературу й французьку мову, бо навчався на факультеті сучасних мов і літератур та ніде не було можливості вивчати українську. Уже в Торонтському університеті були і курси, і професори-українці, і українознавство.
Агентура, звісно, є, і вона потужна, але не треба впадати в параною. Багато людей зі здоровим глуздом хочуть допомагати українцям. Україна сьогодні — важливий геополітичний чинник. Виникає запитання: чому досі на Заході так мало україністів і чому Україну так погано розуміють? Це вагомий аргумент і перевага для українців, які бажають здобувати й далі наукову освіту в міжнародних університетах.
Але я скажу так: російська літературу варто вивчати й розуміти, а не боятися й утікати від неї. Завжди агітую за те, що найцікавіші науковці — ті, які критикували цю культуру, які розкривали шовінізм, націоналізм, спотвореність російської культури. Завдяки йому ми починаємо розуміти, як імперське мислення спотворило психологію людей і чому сьогодні ми маємо Путіна та війну.
— Чи помітили більше перекладів української літератури й наукових книжок англійською та іншими мовами? Чи допомагає це в розмовах зі студентами чи колегами на наукових конференціях?
— Дуже багато. Виходять фільми: як документальні, так і художні. Перекладаються книжки сучасних авторів, українських письменників 1920 років. Це тільки початок. Знаю, перекладають українських істориків. Друком уже вийшов десятитомник Михайла Грушевського «Історія України-Руси», перекладаються класичні твори українських істориків, які описували українську революцію 1917 року. Одна з історичних постатей — соціал-революціонер Павло Христюк, член Центральної Ради та УНР — є автором праці «Замітки і матеріяли до історії української революції 1917–1920 рр.». Марк фон Гаґен уже написав про нього цікаві статті. Є спроби перекласти розвідки українського діяча, але на це потрібен час. Та їх треба перекладати, бо вони змінюють погляд на Радянський Союз і на революцію.
Мене цікавить не тільки політика деколонізації, а також історія українського соціалістичного руху. Фактично всі ці соціалісти, соціал-демократи, соціалісти-федералісти творили революцію 1917–1920 років. Вони героїчно боролися за Українську Державу. Ми повинні зрозуміти, що ці діячі були незаслужено забуті пізніше, коли прийшло наступне покоління, яке звинуватило їх у поразці революції. Вони, по суті, боролися за національне визволення, і тут можна пояснити, що це був емансипаційний проєкт, такий самий, як і в інших країнах світу.
На жаль, був період, коли праві кола боялися фемінізму, боялися деімперіалізації. Їм здавалося, що це якось нелояльно до західного світу. Але цей час минув, і я думаю, в українській історії є багато цікавого, що можна використати в теперішніх розмовах. В’ячеслав Липинський казав, що його зацікавила велич української історії. Іван Лисяк-Рудницький повторював, що українська історія варта того, щоб її досліджувати й захоплюватися нею.
— У воєнний час українська культура ризикує стати реактивною, працювати лише на заперечення російської культури. Як цього оминути, на вашу думку?
— Гадаю, що кожна людина, яка думає, повинна підтримувати Україну й цінності, за які борються українці. Включно з росіянами. Деякі з них шоковані тим, що сталося, і хотіли б, щоб Україна виграла цю війну. Треба шукати союзників між ними також. Бо ця боротьба є також за демократію та краще суспільство в Росії.
Важливо зрозуміти, як українці сприймають ситуацію. У західному світі точаться дискусії щодо взаємодії з російськими вченими. На мою думку, якщо людина ясно й недвозначно виступає проти Путіна, проти російського вторгнення й за те, щоб російські війська вийшли з України, то з нею можна говорити. Однак, коли позиція людини неоднозначна, їй не можна надавати можливості висловлювати свої погляди разом з українцями. Вона не повинна мати авторитету в цій дискусії.