За плечима в нього трохи більше ніж півстоліття. І він переконаний, що до героїв власних книг ще не доріс. До своєї популярності, підтвердженої тисячними накладами, скромний літератор із Мукачевого ставиться спокійно. А от присвоєне йому звання «українського Коельйо» його якщо не засмучує, то аж ніяк не тішить.
Тиждень.ua: Чому не любите, коли вас порівнюють із «бразильським феноменом»?
– Я спеціально спробував вивчити його. Коельйо знайшов ту тональність, яку прийняли в країнах посттоталітарних. Респектабельний і самодостатній європеєць його книжок не читає. Ця література розрахована на тих, кого духовно, культурно і релігійно обмежували. Це – штука, як казав Василь Стефаник, певний прийом. А в мене – духовне заглиблення на основі образів, укорінених у карпатику, живу народну етику. Цього немає в Коельйо. В нього натомість є синтетика. Те, що він створив, – це такий мудро приготований ужитковий коктейль, елегантно і довірливо влитий в приємну форму.
Читайте також: Український Коельйо: Мирослав Дочинець зумів угадати запити типового читача
Тиждень.ua: Можливо, успіх ваших насичених порадами книжок підтверджує слова соціопсихолога Олега Покальчука про те, що українці – нація інфантильних мрійників?
– Всі люди такі. Мені здається, що в час розхристаних авторитетів та розхитаних цінностей вони дедалі частіше шукають у книжках духовного скріплювання. Я ніколи не скиглю, що українці не читають. Це все дурниці. Український читач дуже проникливий, розумний. Його не можна обдурити. Бо в нашій країні справжній читач, як правило, бідний читач. Він дуже ощадливо придбаває книжки. Він купує лише те, що справді потрібно його душі та мозку. Кажете, українці – мрійники? А ви знаєте, що слово «мрія» у нашій мові з’явилось лише у ІІ половині ХІХ століття завдяки Михайлові Старицькому (вперше це слово було вжите у вірші, присвяченому Олені Пчілці. – Ред.).
Тиждень.ua: У ваших творах також можна побачити чимало слів, які, наприклад, Word не розпізнає. Звідки вони? Вигадали чи вирішили нагадати те, чого вже ніхто не пам’ятає?
– Кому, як не письменникові вигадувати? Наприклад, слова «криничар» у нас немає. Зате є в балканських слов’ян. Ще дуже часто вживаю призабуту українську лексику, що вийшла із широкого вжитку. Замінив би слово «натхнення» на «надихнення», бо хіба ж воно тхне? Мова для мене є одним із головних героїв книжок. Вона надає образам іншого забарвлення, звучання та смаку, робить їх більш переконливими.
Тиждень.ua: Ви уявляєте собі того, для кого пишете?
– Ні. Це було би мордування, якби ще й думав, як хтось сприйме те, що я пишу, чи воно його часом не образить. Я й без того пишу доволі повільно. Але роблю це для себе, виключно для себе. Коли не знаю, як писати, просто лягаю в траву – і вона починає мені нашіптувати. Я єдиний редактор, який читає твір, перш ніж він вийде друком. Як казав Іван Бунін: «Будьте вільні у творчості – і вам легше дихатиметься». Але слід усвідомлювати відповідальність: якщо ти чесний перед собою, чесний у роботі зі словом, тобі помагає Творець. Я не проповідник, як дехто каже. Я просто в якомусь сенсі людина схими. Мене цікавить передовсім історія душі, яка служить. Мої твори – це зазвичай особистий пошук, моя спроба самовдосконалення і самовідкриття. Колись мені хтось сказав: хочеш написати добру книжку, пиши про те, чого не знаєш. Це – свіжість погляду, яка робить твір неповторним. У моєму «Криничарі» йдеться, зокрема, про художників-іконописців. Я, озброївшись давнім рукописом, самотужки досліджував, як змішувати фарби, як створювати різні лаки.
Тиждень.ua: Одна з тем «Криничара» – гроші. Ви прихильник класичного романтизму. Хіба не романтики запевняють, що гроші – це не головне?
– Гроші – це енергія. Україна наразі більше потребує такого героя, як у «Криничарі», ніж рафінованого гуру з «Вічника». Криничар змінює дійсність, людей, адже Бог поклав на нього печать, що до нього гроші йдуть. Вони люблять бути у людей, які вміють дати їм повітря, вміють дати себе розкрити. І всі герої, всі наукові відкриття, мистецтво, хоч би що там було, все це якоюсь мірою запліднене грошима. Гроші – символ. В національній ідеї має бути потужна економічна складова. Якщо у нас учитель отримуватиме пристойну зарплату, то й знання рідної мови вдихатиме у своїх учнів. Любити Україну грошима – це буде найкращий аргумент поборників національної ідеї. Так, гроші не головне, але дуже часто вони йдуть попереду головного.
Тиждень.ua: Наскільки ваші персонажі реальні?
– Документальні хроніки нецікаві. Мені постійно здається, що люди хочуть від мене почути: «Так! Я все написав, як було!» Ніби хочуть правди факту.
Я був журналістом, але вирвав із себе газетярство, як бур’ян. Це тривалий процес. І болючий. Але це мені зробило неабияку послугу. Журналіст описує, констатує. Письменник зображає і зосереджується на запитаннях, як і чому. Або взагалі не відповідає і не запитує. Йому не обов’язково давати прямих відповідей. Можна говорити притчами, як Ісус. І кожен сприйматиме це залежно від того, яка в нього підготовка душі. Ти нічого не накидаєш читачеві, даєш йому свободу вибору. Художній образ впливає на душу, а це – дуже інтимні речі. Хтось сказав, що хороша книжка – це коли не так ти її читаєш, як вона тебе. Людям не потрібна істина, вони її бояться. Тільки-но ми наближаємося до таємниці, Бог міняє ключ від замка.
Тиждень.ua: Але не кожному читачеві потрібна ця свобода. Що взагалі необхідно українцям? Нова революція?
– Революція не характерна для українців. Вони учасники тихого протесту. Ми протестуємо століттями. Це постійна опозиція до режиму, до влади, тому що вона ніколи не була нашою – українською. Ми завжди загублені й розгублені, пристосовуємось до якихось лідерів та їхнього ладу. Історія працювала не на нас. Свою незалежність ми здобули надто легко. Коли повітря чисте, ти на те не зважаєш. Так само і зі свободою.
Тиждень.ua: Яку роль нині відіграє церква?
– Після розпаду СРСР Україна побудувала дуже багато церков. Церкви є, а Бога там мало.
Тиждень.ua: Герої ваших творів чимало мудрості здобули на чужині. Ви полюбляєте подорожувати?
– Не надто. Подорожі розчаровують. Мене розчарував Париж, Відень, Будапешт, Єрусалим. Моя уява чекала від них більше. Моя творчість – це не література вітру, а дому. В мене така філософія життя: там, де ти народився, ти потрібен найбільше. Хоч би куди ти пішов, принесеш із собою лише те, що маєш.
Біографічна нота:
Мирослав Дочинець
Письменник, журналіст. Народився 3 вересня 1959 року в місті Хусті в сім’ї вчителів. 1982 року закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка і розпочав професійну діяльність у газеті «Молодь Закарпаття». У 1990-му заснував газету «Новини Мукачева», в 1998-му – видавництво «Карпатська вежа». Книжки автора: «Гірчичне зерно» (1989), «Оскал собаки» (1991), «Мукачево і мукачівці» (1994), «Мункачі з Мукачева» (1995), «Роса на фігових листках» (1995), «Він і вона» (1996), «Дами і Адами» (2002), «Гра в ляльки» (2003), «Куфрик з фіглями» (2003), «Хліб і шоколад» (2009), «Многії літа. Благії літа» (2010), «Вічник. Сповідь на перевалі духу» (2011), «Руки і душа» (2011), «Криничар» (2012), «Курси крою і життя» (2012).