Перша світова та повоєнні мирні договори кардинально перекроїли кордони у Східній Європі. На руїнах трьох імперій виникли нові незалежні держави – серед них Польща та Литва, між якими відразу спалахнув запеклий територіальний конфлікт. Каменем спотикання стала належність Вільна (Вільнюса) та довколишньої області. Без цього краю нові керманичі обох сторін не могли уявити існування своїх «великих» держав. Поляки обґрунтовували претензії етнічним складом населення – за переписом, який 1916 року провела німецька окупаційна влада, в місті проживали 71 тис. поляків, 61 тис. євреїв і лише 3,7 тис. литовців. Своєю чергою, в офіційному Каунасі апелювали до історичного права, адже до поділів Речі Посполитої кінця XVIII століття Вільнюс був столицею Великого князівства Литовського.
Читайте також: Спроба порятунку
ПРИМУСОВО-ДОБРОВІЛЬНЕ ПРИЄДНАННЯ
Упродовж 1918–1920 років Вільнюський край переходив із рук у руки від німців до литовців, а згодом до більшовиків і поляків. Під час польсько-радянської війни в середині липня 1920-го до міста вдруге вступила Червона армія. За два дні до цього Росія уклала мирний договір із Литовською Республікою, за яким Віленський край опинився у складі останньої, що невдовзі й сталося.
Ще 4 липня 1920 року польський прем’єр Владислав Ґрабський офіційно визнав незалежність Литви та входження до її складу Вільна. За цих умов, аби повернути своє рідне місто, маршал Пілсудський (народжений неподалік у селі Залавас, за царських часів – Зулов) зважився на рішучий крок. За його наказом генерал Люціан Желіґовський підняв «бунт» і 8 жовтня повів на Вільно дві дивізії, укомплектовані поляками з білоруських та литовських земель. Усе мусило справляти вигляд самочинних дій невдоволених вояків місцевого походження. Наступного дня місто було захоплено, а 12 жовтня Желіґовський оголосив про створення так званої Центральної Литви – формально незалежної держави (щось на кшталт сучасної Турецької Республіки Північного Кіпру). Вона мала територію майже 14 тис. км², населення – 490 тис. осіб, із яких 71% становили поляки та білоруси-католики, а 12% – литовці.
Такий крок із боку Польщі (адже ніхто не мав сумнівів щодо причин «бунту» Желіґовського) викликав рішучий протест литовського уряду, який удруге був змушений переїхати до Каунаса. Із приводу спірної території розпочалися переговори, що проходили під егідою Ліги Націй. Та головним козирем у суперечці стали вибори до місцевого парламенту краю, де перемогли пропольськи орієнтовані депутати (литовці електоральну кампанію проігнорували). Вже 20 лютого 1921 року нові обранці одноголосно заявили про безумовне входження Віленщини по складу Польщі, а в березні сейм у Варшаві ухвалив Акт возз’єднання Віленського краю з Другою Річчю Посполитою. У відповідь Литва оголосила себе у стані війни із сусідкою.
«ХОЛОДНА ВІЙНА»
15 березня 1923 року Рада послів Антанти прийняла рішення, яким визнала східний кордон Польщі, зокрема і включення до неї Віленського краю. Зі зрозумілих причин офіційний Каунас не погодився з таким вирішенням проблеми, відмовився від установлення дипломатичних відносин і вважав себе надалі в односторонньому порядку в стані війни з Варшавою. Єдиною країною, яка не визнала анексії Віленщини, був Радянський Союз, що підтримував литовські територіальні претензії до Другої Речі Посполитої.
Читайте також: Від Великих князів до «Залізних вовків»
Упродовж усього міжвоєнного періоду між державами не було офіційних дипломатичних відносин, автомобільного, залізничного, поштово-телеграфного зв’язку. На литовських паспортах стояв напис: «Діє для виїзду в усі країни, окрім Польщі». Водночас Варшава запровадила справжню блокаду сусідньої держави, що торкалася практично всіх сфер, зокрема торгівлі, туризму й навіть спорту.
Одначе, попри вкрай складні відносини, обидві країни все ж таки в особливих випадках ішли назустріч одна одній. Так, у травні 1935 року помер маршал Пілсудський, котрий заповідав, аби останки його матері, що спочивали в литовському селі Сугінчяй (Сугінти), було перенесено до Польщі. Влада Литви тоді дозволила приїхати польським офіційним представникам для здійснення ексгумації. 1936-го на віленському цвинтарі Россі звели величний меморіал, де під чорною мармуровою плитою, як свідчить лаконічний напис, лежать «Мати і Серце сина».
«Холодна війна» між Польщею та Литвою тривала до весни 1938-го. 17 березня Варшава висунула ультиматум Каунасу (приводом стала загибель польського прикордонника), вимагаючи визнати наявний кордон (який протилежна сторона називала адміністративною лінією) і негайно встановити дипломатичні відносини. Для підсилення своїх вимог поляки розпочали часткову мобілізацію війська, а до Вільна було переведено всю бомбардувальну авіацію.
Окрім збройної демонстрації по всій країні проходили багатотисячні мітинги, учасники яких вимагали, аби уряд розпочав «похід на Ковно». Все це відбувалось у той час, коли нацистська Німеччина здійснювала анексію Австрії. Тому апеляція Литви до провідних країн світу, окрім формальних декларацій про засудження дій Польщі, не мала жодного наслідку. Тож невелика країна, яка фактично залишилася сам на сам із польською загрозою, була вимушена прийняти ультиматум. Уже через 10 днів сторони обмінялися посольствами. Згодом було відновлено також поштово-телеграфне й залізничне сполучення, торговельний обмін, консульські відносини. У травні 1939-го до Варшави здійснив свій перший офіційний візит литовський генерал Стасіс Раштікіс, який гарантував нейтралітет Литви у разі початку польсько-німецької війни.
РАДІСТЬ ІЗ ЧЕРВОНИМ ПРИСМАКОМ
1 вересня 1939 року нацистська Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня, виконуючи таємні пункти угоди Молотова – Ріббентропа, східний кордон Речі Посполитої перейшла Червона армія. Вже наступного дня було захоплено Вільно. Литва, як і обіцяла, зберігала нейтралітет. Радянський Союз, який підтримував її в боротьбі за Віленщину, вирішив передати їй цей спірний край, попросивши взамін розміщення своїх військових баз на території країни. Відповідний договір було укладено 10 жовтня 1939 року, а наприкінці місяця до колишньої великокнязівської столиці вступили частини литовської армії. Однак радість їхніх співвітчизників була недовгою. Вже влітку 1940-го в країні за підтримки радянських військ відбувся державний переворот. До керма прийшли місцеві комуністи, які проголосили її радянською соціалістичною республікою і попросилися до складу СРСР. 3 серпня 1940 року їхня заява була задоволена – Литва разом із нещодавно здобутим Вільнюсом стала частиною величезної сталінської імперії.
Читайте також: Литва заплатила важку ціну за відокремлення від Радянського Союзу