27 травня в музеї Національного університету «Києво-Могилянська академія» презентували книжку Наталії Яковенко «Милість і кара: Богородичні чудотворні ікони в Україні XVII‒XVIII століть». Книжка, написана ще до ковіду, нещодавно вийшла друком у співпраці «Критики» та видавництва Українського католицького університету.
Авторка долучилася до презентації віртуально: записала аудіовітання учасникам і поміркувала про напрями, які залишаються особливо перспективними і ще чекають на дослідників. Серед заслуг Наталії Миколаївни Яковенко — створення наукового середовища й виховання кількох поколінь істориків ранньомодерної доби. Тож делікатне наставництво втілилось і в новій книжці: в дороговказах для тих, хто продовжить студії соціорелігійної культури України XVII‒XVIII століть. Це стосується і збору матеріалів (додатком до книжки є каталог із півтори тисячі Богородичних ікон), і методологічних рекомендацій (зокрема, звернення уваги на Балканський регіон, що суттєво доповнить уявлення про Україну в колі середземноморського ареалу та дасть змогу не обмежуватися розвінчуванням російських міфів).
Читайте також: Поза тінню Росії: як Україна переосмислює спадщину Русі
Книжка «Милість і кара» ставить низку фундаментальних запитань. Зокрема, чи вплинули взаємні міжконфесійні поборювання ранньомодерних полемістів на світовідчуття простих вірян? Як культи чудотворних ікон реагували на зміни політичних кордонів? Як віряни різних конфесій звертали свої молитви до тих самих ікон? Чим є чудо для ранньомодерної людини — абстрактною категорією чи частиною повсякденного досвіду? Які чудотворні образи творили мапу українського священного та як відбувалося накопичення сакральної пам’яті в «намолених» місцях? Чи були релігійні культи чинником соціального дисциплінування чи навпаки, формою спротиву?
Учасники заходу ділилися враженнями від книжки «Милість і кара» та окреслювали її місце в доробку Наталії Яковенко. До розмови долучилися директор Центру релігійної культури імені Ігоря Скочиляса Іван Альмес, дослідниця мілітаризації святих Лілія Бережна, дослідниця системи цінностей в українській культурі XVII століття Лариса Довга, дослідник Києво-Братської ікони Богородиці Ярослав Затилюк, дослідник практик релігійності духовенства і мирян Максим Яременко.
Милість і кара: Богородичні чудотворні ікони в Україні XVII‒XVIII століть. Наталя Яковенко. Львів: Видавництво УКУ 2026, 632 с.
Серед іншого, обговорювали методологічні засади вивчення соціально-релігійної культури. Чи доцільний поділ на еклезіальний підхід, що намагається зрозуміти релігійні практики в баченні вірян, і культурно-антропологічний підхід (чи то пак «методологічний атеїзм»), що розглядає чудо радше як соціальне, аніж сакральне явище? І чи можливий третій шлях — з повагою до практик вірян і водночас із використанням понятійного апарату, без екзальтації й апологетики?
Читайте також: Архангел Михаїл в історії та культурі: виставка
Під час дискусії було згадано і проблему термінології, якою заведено говорити про релігійні практики повсякденного спілкування з Богом. Скажімо, чи коректним є термін «низова побожність», якщо в XVII–XVIII століттях до чудотворних ікон звертали свої молитви й представники політичної та інтелектуальної еліти Гетьманщини? Усвідомлення цього спонукає переосмислити усталені конфесійні та соціальні межі ранньомодерного суспільства, яке не вкладається в редуковані схеми.
Насамкінець йшлося про велику інтелектуальну спроможність, необхідну для того, щоб поставити цікаві дослідницькі питання до корпусу текстів (у цьому випадку — збірників чуд), які самі собою мало що промовляють. Якщо додати до цього знання мов, ретельність роботи з джерелами і широту ерудиції, вийде непересічне гуманітарне дослідження, яким є книжка «Милість і кара: Богородичні чудотворні ікони в Україні XVII‒XVIII століть» Наталії Яковенко, як і попередні її праці, як-то «У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського» (2016), «Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVII — початку XVIII століття» (2012), «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст.» (2002) чи «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна» (1993). Усе це робить Наталію Яковенко однією з ключових постатей української історичної науки.
Читайте також: Найдинамічніша галузь історії України: конференція про ранньомодерну війну і церкву
