На тлі подій у Північній Африці, на Близькому та Середньому Сході стався досить гострий обмін думками між двома найвищими керівниками Росії. Внутрішня, на перший погляд, проблема сусідньої країни, втім, викликала неабиякий резонанс у засобах масової інформації. Думка першої особи обговоренню не підлягала, дозволялася лише широка підтримка. І раптом такий пасаж. Прем’єр-міністр на зустрічі з трудящими в удмуртському місті Воткінську дозволив собі досить різкі, як за російськими мірками, висловлювання щодо зовнішньополітичної лінії свого безпосереднього начальника – президента. Така собі Україна недавнього періоду. Російські експерти дружно почали заявляти, що все це не більше ніж спектакль, розіграний для посилення інтриги перед остаточним вибором кандидата.
За всієї простоти такого пояснення є досить багато підстав вважати його вельми легковажним. Немає відповіді на запитання: а навіщо все це потрібно? Навряд чи зі спортивного інтересу до театральних політичних постановок.
Безпосереднім приводом для заяви Путіна стали події в Лівії. Бомбардування позицій військ Каддафі врятували опозиціонерів від воєнної поразки. Таке різке висловлювання Путіна з цього питання має багато причин. Не потрібно бути прем’єр-міністром Росії, щоб розуміти, якої геополітичної шкоди буде завдано Москві в Лівії не лише у вигляді прямих фінансових втрат, а й унаслідок витіснення з вельми перспективного в усіх аспектах регіону. Враховуючи щільну зав’язку Путіна на інтереси військово-промислового та енергетичних комплексів країни, його зрив цілком зрозумілий навіть із психологічного погляду. До цього слід додати наявні й ретельно культивовані антизахідні, особливо антиамериканські, комплекси.
Усе зазначене вище має право на існування, але не відіграє визначальної ролі. Якби тільки це, то Путін знайшов би більш обтічні формулювання. Події в Лівії стали тим сараєвським пострілом, який оголив далекоглядний розклад сил усередині російської політичної, фінансової та промислової еліти, наявний у ній розкол на два ворогуючі табори, що весь час поглиблюється.
Уже досить давно російська еліта і найвища бюрократія вирішують для себе життєво важливе питання: під чиї знамена ставати, в які ряди вливатися. Помилка і зволікання можуть бути фатальними. Якщо не з фізичного, то з політичного та фінансового погляду. До цього слід додати і статусну проблему, яка в Росії має цілком конкретне вираження в зазначених відносинах. І вибір доводиться робити в умовах цілковитої невизначеності, чого дуже не любить бюрократія. Чиновник має точно знати, як поводитися, інакше почувається вкрай незатишно. Що довше тандем відкладає визначення того, хто є who в країні або хто ним стане найближчим часом, то більше нервує високопоставлена бюрократія.
Як відомо, кадри вирішують усе. Про те, що два ведмеді в барлозі під назвою Росія довго не вживуться, стало зрозуміло давно з аналізу кадрових призначень. Якщо Путін наповнював своїми людьми корпорації та найвищі ешелони бюрократії, то Мєдвєдєв звернув увагу на суди та органи юстиції. Самостійність судів там досить примарна, але формально існує, і влада демонструє показну повагу до них. Це як британська королева: царює, але не править. Однак забувається одна дуже важлива юридична деталь: розпускає парламент не прем’єр і лідер більшості, а саме монарх. З кінця XVIII століття ніколи царствена особа не порушувала неписаної традиції і завжди виконувала рекомендації прем’єра. Але в тому й річ, що ця традиція не зафіксована на папері, і те, як поведеться монарх в особливих обставинах, ніде не визначено. Тож можливі варіанти. Так і з російською юстицією. Поки що вона слухняна, але в потрібний момент може стати найважливішим інструментом легітимізації певних рішень на користь відомої особи.
Далі була інтервенція в Грузію, коли прем’єр посів неналежне, як для свого статусу, місце. Президент був змушений постати перед країною і світом як наступний у фарватері. Тоді цю пілюлю Мєдвєдєв проковтнув, але в потрібному місці зарубку для пам’яті зробив.
Стартовим пострілом для того, щоб серйозні люди опинилися по різні боки барикад, послужила стаття президента «Росія, вперед!». Так звана прогресивна та ліберальна інтелігенція зрозуміла, хто хоче й може стати реформатором, а хто бажає і далі консервувати створену вертикаль влади, що вбиває все живе. Перше відкрите зіткнення сталося щодо відставки Лужкова. Путін і керівництво партії «Единая Россия» виступили на підтримку тодішнього московського градоначальника, в той час як президент відверто відправляв його на відпочинок. І прем’єрові з якихось міркувань довелося поступитися.
Далі – більше. Останнім прикладом загострення стала трохи дивна історія з так званими палацами Путіна. Інформаційна бомба вибухнула в потрібний час. Причому здебільшого на сторінках певних московських газет. Подія майже ніяк не висвітлювалася на телебаченні. Якби про це писала ліберальна та опозиційна «Новая газета», то особливих питань не було б. Але сенсація потрапила на шпальти багатотиражних газет, а цього без найвищого дозволу статися не могло за визначенням. Удар був таким приголомшливим, що прем’єрська сторона кілька днів уперто мовчала і лише потім видушила з себе спростування, яке нічого не пояснювало. Потім була спроба перейти в контрнаступ з приводу резиденцій президента, але він швидко захлинувся.
Фактично відбулося інформаційне оформлення розпочатої передвиборчої кампанії. Спочатку до Державної думи, потім і президентської. Ініціатива явно на боці Мєдвєдєва, і це додатковий чинник нервозності для Путіна. Потрібно було відповідати, спробувати перехопити ініціативу, що прем’єр і зробив.
Не випадково місцем для висловлювання було обрано великий оборонний завод у Воткінську. Аудиторія для антизахідних ескапад дуже вдячна. Лейтмотивом виступу Путіна було зміцнення обороноспроможності країни. Й у вельми дохідливій формі urbi et orbi місту і світу показано, хто протистоятиме підступам ворожих сил, а хто йде в них на повідку. Саме ця обставина й була основною у випаді прем’єра. Передвиборча спрямованість цілком очевидна. Подальше згладжування найгостріших кутів на прес-конференції в Словенії вже нічого не могло змінити. Навпаки, формально першість президента в зовнішньополітичних питаннях було визнано в такій формі, що всім стало зрозуміло: прем’єр не збирається залишати це поле главі держави. Передісторія неучасті Росії в голосуванні у Раді Безпеки ООН наочно показала всю глибину протистояння в московських коридорах влади. Силовики стають у бойову стійку, і Путін дав чіткий сигнал, що боротиметься і на кого він розраховує. Політичний ландшафт РФ почав стрімко змінюватися; після виступу прем’єра і різкої відповіді президента процес став незворотнім.