Тиждень поговорив з керівником з розвитку центру підготовки операторів БПЛА «Крук» Микитою Гавриленком про важливість дронів, роль України у військовій історії людства й наслідки масового роззброєння.
— Часто доводиться чути, що бойові дрони були єдиною збройною перевагою українців у перший рік війни. Наскільки це правда?
— Насамперед хочу пояснити нашим читачам, що світ дронів дуже великий. Це величезні сімейства безпілотних систем, що впроваджуються із середини минулого століття.
Ми повинні розуміти, що на початок повномасштабної війни дрони були на озброєнні обидвох армій. Є різні типи дронів: за дальністю польоту, ступеня, що вони можуть виконувати й на собі переносити. Мається на увазі, які бомби. Так от, якщо подивитися на всі ці критерії, я б сказав, що навпаки: у росіян одразу була перевага.
Що було в українців? Ми почали використовувати в колосальних масштабах найпростіші дрони. Так звані дрони першого класу — маленькі мавіки. Чому так сталося? Бо дуже багато цивільних людей прийшли тоді до армії просто з дому. Ніхто не був народжений для війни чи готовий до неї. Ми йшли захищати країну з тим, що мали. Тож люди принесли в армію те, що в них було.
Умовно кажучи, 500–600 років тому козаки йшли до війська з вилами й ціпами проти озброєної лицарської армії та з тих вил і ціпів робили зброю. Так ціпи, які були мирним знаряддям праці, яким спочатку молотили пшеницю, стали молотити «крилатих гусарів».
Так само люди почали використовувати дрони, що в них були вдома, для бойових дій: корегування роботи артилерійських або мінометних систем. Якщо говорити про ті, менші дрони, ми тут дійсно отримали перевагу. Чому? Жодна армія світу, крім нас, цього не використовувала. Ми ж до них вдалися не від доброго життя: у нас не було нічого іншого. Але на тактичному й стратегічному рівні у росіян була тоді певна перевага. Згодом ситуація змінилася. І ми, і росіяни почали масово використовувати FPV, мавіки, дрони ударного типу. Ситуація на фронті з дронами у нас нині динамічна й міняється з кожним днем. Але я б не назвав її критичною для України.
— Але не варто, мабуть, недооцінювати й ворога. Ми — менша країна, не обтяжена агресивно-мілітарною традицією, мабуть, десь є й наші проколи, наші помилки?
— Насправді дрони в нас виготовляються масово. Їх тестують, ставлять на озброєння…
Але ми нині лише шукаємо свій шлях, а росіяни давно поставили справу на потік. Ми в принципі не займалися нашим власним виробництвом. Заводи, які мали гарну оптику, наприклад київський «Арсенал», цього не робили. Дрони — складний технологічний процес, який залучає як інженерні знання, так і десятки плат і оптичних систем.
Фото: Роман Малко
Чи здатна Україна закрити ці потреби? Питання риторичне. Двадцять років тому ми мали завод, який робив плати. Але подивімося, що відбувається тепер на території «Квазар Мікро». Він не робить чіпи та мікросхеми, бо знищений. Або подивімося, що відбувається на заводі «Арсенал», де ми виготовляли власні ракети, що літали на відстань понад 200 кілометрів. Нагадаю, що всі ці ракети були порізані на брухт у часи Януковича, з 2010 до 2012 року. Нині замість заводу там фудкорт і будують нові житлові квартали.
Замість зберегти й розвивати наше виробництво, ми споруджували будівельні комплекси, не займалися армією, не займалися своїм ВПК, отже, і маємо всі ці задавнені проблеми.
— Центр «Крук» з’явився одним з перших подібних навчальних установ, у березні 2022 року. Розкажіть трохи його історію.
— Розуміння прийшло відразу, з перших днів повномасштабного наступу. Тоді з’явилися всі ці мавіки, якими треба було навчитись керувати. Там дуже багато нюансів і з керуванням, і з безпекою оператора, який мусить правильно заховатися від дій ворожого РЕБу.
Перші базові навчання з ініціативи засновника центру офіцера ЗСУ Віктора Тарана відбулись у Львові, а вже із середини квітня на базі 5-го сектору оборони Києва був створений центр підготовки операторів БПЛА «Крук». Офіційна дата відкриття — 6 квітня 2022 року. Він працює в складі комплексного навчального центру для добровольців «ДГВ», що діє на базі ДФТГ «Легіон “О”» (Добровільне формування територіальних громад), його очолює Геннадій Сінцов.
Понад місяць добровольці навчаються тактичної медицини, стрілкової та мінно-вибухової справ (з макетами), топографії тощо. Це один напрям.
Інший — підготовка операторів керування дронами. Центр «Крук» навчає управляти всіма видами дронів: мультикоптерами, FPV та дронами типу «крило». Якщо навчання на перших двох типах триває два тижні, то на «крило» курсанти вчаться місяць. Це охоплює теоретичні й практичні вправи, включно з роботою із симуляторами. Загалом за час існування ми навчили понад п’ять тисяч операторів.
Сьогодні наш центр єдиний, хто має визнання Державного управління авіацією та видає сертифікати державного зразка. Коли наші випускники мобілізуються, цей документ дає підставу ТЦК на свій розсуд присвоїти їм військово-облікову спеціальність — «оператор БПЛА».
— Якою є пропорція ваших випускників: військових до цивільних?
— У перший рік існування вона становила приблизно 30 на 70 на користь військових, минулого року впала десь до 10 на 90, і з початком весни пропорція знов виросла до 30 на 70. Ми пов’язуємо це з мобілізацією. Загалом кожен місяць ми готуємо 250 осіб, військовиків навчаємо безплатно завдяки партнерству з агрохолдингом «Кернел» у межах проєкту «На висоті». Військовики — наш пріоритет, і ми вдячні компанії «Кернел», яка в цей непростий час допомагає ЗСУ.
— Наскільки нинішнє українське законодавство адаптоване до розвитку виробництва бойових дронів?
— Законодавство завмерло з повномасштабним вторгненням. Сподіваюся, після перемоги ситуація зміниться. Поки що вся наша технологічна лінійка з виробництва дронів складається переважно з китайських компонентів. Ніякого технологічного прориву нема. Ми закриваємо невеликі тактичні завдання, а стратегічні не можемо розв’язати. Бо якщо дрон летить на 3,5 кілометра і важить 1,5 кілограма, це не дає високого рівня ураження. Щоб уразити одну ціль, треба витратити в середньому 5–7 дронів FPV! Тобто, щоб виграти війну, самих дронів замало. Потрібні також артилерійські снаряди, авіація…
— Чи справедливо казати, що Україна нині відіграє роль такої собі випробувальної лабораторії в умовах найбільш технологічної війни в історії людства? Якщо так, з якими перспективами для України та світу?
— Із цим я повністю погоджуюся, бо війна нині відбувається в п’яти вимірах: земля, вода, повітря, космос і кіберпростір. У космосі росіяни глушать наші супутники, у кіберпросторі спостерігаємо численні спецоперації з обох сторін. Ми бачимо наземні безпілотні апарати, морські дрони…
Дійсно, народжується війна нового типу, з’являється принципово нове озброєння. Ба більше, оте нове озброєння адаптується, переробляється під потреби різних армій світу. Чимало виробників ледь не за честь вважають постачати нам свої зразки, які ми можемо протестувати.
Наприклад, цими днями пройшла інформація, що Франція планує передати нам пакет боєприпасів Opportunity Strike Kinetics Aircraft Ruggedized. Що таке сотня боєприпасів на цілу лінію фронту? З одного боку, це ні про що, але з іншого — це дасть змогу подивитися, як працює ця зброя. Після обкатки в Україні всі почали масово замовляти французькі гаубиці Cesar. Що це означає? Що вони себе дуже добре зарекомендували. Військовики дуже хвалять Скальпи. До речі, кажуть, що одна з причин, чому німці не хочуть давати свої ракети, полягає в тому, що вони не впевнені, чи вони долетять на заявлену відстань.
Варто також згадати, що, коли сто років тому Україна стікала кров’ю та просила зброї в Антанти, Антанта озброювала армію Денікіна. Так от, я дуже радий, що за сто років ситуація змінилася й нам залюбки дають сучасну зброю.
— До речі, наскільки кількість зброї, яку Україна нині отримує від союзників, відповідає потребам фронту? Бодай орієнтовно?
— Нам передають стільки, скільки можуть. Я вдячний за кожну кулю й кожний снаряд. Але ми повинні розуміти одну просту річ: за останні 30 років країни ліберальної демократії почали масово себе роззброювати. Ті ж американці на третину зменшили флот, німці майже знищили свій парк танків. Наразі кількість зброї не відповідає рівню потреб. Очевидно, що ми хочемо більше. Очевидно, що світ опам’ятався й почав відроджувати свій ВПК. Багато країн дякують українцям за те, що ми виграємо для них час. І час, і шанс. Так, вони нам дають техніку, зброю, гроші, але ми платимо кров’ю. Ніяка кількість снарядів не співмірна з утраченим людським життям. Проте я в жодному разі не знецінюю допомогу! Важливо бачити, у якому стані є світ.
— Марія Берлінська в інтерв’ю Тижню просувала ідею створення «інженерної ставки» : зібрати найкращих інженерів країни й працювати на випередження, на кілька кроків уперед. Чи підтримуєте ви цей задум?
— Є різні ініціативи. Я більше вірю у відносно невеликі пілотні проєкти. Чи потрібна ще одна ставка? Я не знаю… Боюся, щойно з’явиться така ставка, відразу з’явиться й регламент інженерної ставки, державні інструкції з роботи в інженерній ставці, і все може швидко забюрократизуватися. Я більше вірю в гнучкі приватні ініціативи.
Ми проходимо той етап війни, де кожен мусить шукати й розуміти своє місце: або в ЗСУ, або для ЗСУ. І в цій ситуації треба готуватися всім. Справа не лише в мобілізації.
Ті ж дрони багато в чому змінюють наше життя. Кожен мусить набути три базові уміння: тактична медицина, керування дронами й елементарне виживання.
Ми опинились і житимемо в принципово новому полі. Мирний, наївний світ закінчився. Він уже не монополярний, не біполярний, це буде світ, де формуються від семи до десяти центрів впливу. Треба готуватися до тривалих протистоянь.
— Ви хочете сказати, що ця війна в певному сенсі була неминучою?
— Так, звичайно. Залишалося питання: коли, де і як. Великі, а згодом світові війни відбуваються кожні 40–50 років. Щоразу, коли закінчувалися великі війни, підписувалися мирні угоди, що мусили б тривати довго. Наприклад, Вічний мир 1648 року або договір 1815-го після падіння Наполеона… Усіх цих угод вистачало на кілька десятків років. Наступна велика війна була завжди виключно питанням часу.
— Тоді, можливо, мають слушність ті дослідники, які вважають, що Друга світова не закінчилась, бо Росія (тоді СРСР) не дістала покарання в іпостасі одного з агресорів? Або, мабуть, не помиляються й ті, хто вважає, що Друга світова — лише продовження Першої, між якими був не мир, а перемир’я на недовгі 20 років?
— Тоді треба казати про останні десять-п’ятнадцять тисяч років: у світі триває війна між двома цивілізаціями за панування над світом. В основі однієї з них — вільна торгівля, демократія, здатність домовлятися (морські цивілізації або «таласократія»). В основі другої — сухопутна могутність на основі деспотизму й тиранії (телурократи). Ця теорія була добре прописана на початку ХХ століття у Великій Британії, згадаймо «Географічну вісь історії» Маккіндера. Якщо дуже спрощено, він вважав, що війна між цими цивілізаціями за контроль над світом триває постійно. І їхня головна мета — установити контроль над світовим островом — гартлендом. А для цього потенційному переможцю треба контролювати Східну Європу та дві ключові країни — Україну та Польщу. «Хто контролює Східну Європу, той керує гартлендом. Хто контролює гартленд, той керує світовим островом. Хто контролює світовий острів, той керує світом». Тому так, у певному сенсі це вічна війна, війна світоглядів. Але це тема іншої дискусії.
