Ювілеї видатних театральних педагогів святкують так само щемливо, як і інших учителів. Різниця лише в тому, що теплі спогади звучать у колі популярних медійних облич, упізнаваних артистів. На початку травня відомі за виставами, серіалами та фільмами українські актори різних поколінь згадували визначного актора й неперевершеного вчителя — Миколу Миколайовича Рушковського, якому виповнилося 100 років. Згадували його вимогливість та опіку, життєві поради, що спонукали ухвалювати самостійні рішення, особливе бачення потенціалу майбутнього артиста, оскільки він міг узяти на курс абітурієнта-переростка, а головне — вміння навчити фаху — акторської техніки, зрозуміти природу акторства. Не забувається і фантастичний організаторський ентузіазм Рушковського, завдяки якому в Україні виникли нові театри: Молодіжний у Чернігові та Київський театр на Печерську.
Непересічним педагогом Микола Рушковський, можливо, став ще й тому, що добре знав, хто такий антипедагог. Серед його пам’ятних ролей у Київському театрі імені Лесі Українки такий трапився в п’єсі «Кафедра» української авторки Валерії Врублевської. Тут Микола Миколайович зіграв роль цинічного кар’єрника, майстра інтриг і підтасовок, завкафедри Бризгалова, який не переймався ні навчанням, ні наукою, а лише самоствердженням, здобуттям звань і нагород. Педагогом з особливим хистом в Інституті імені Івана Карпенка-Карого, як звикли називати свою альмаматер викладачі та студенти, Рушковський був, звісно, не єдиним. Домашня атмосфера, особистісний підхід та фахова вимогливість були колись тут нормою, бо закладалися від моменту заснування Музично-драматичної школи Миколи Лисенка, яка вже як інститут на ювілей драматурга 1945 року дістала ім’я Карпенка-Карого. І серед перших та найшанованіших викладачів драматичних класів школи Лисенка була старша донька Михайла Старицького — Марія Михайлівна Старицька, 160 років від народження якої минає в травні 2025 року.
Якщо переповідати історію життя Марії Михайлівни, то вона поділяється на дві частини: до 1904 року (часу утворення школи) і після. У першій — її зростання в артистичній родині відомого письменника, юнацька закоханість у старшого на двадцять п’ять років харизматичного артиста Марка Кропивницького та настійливе бажання знайти свій шлях. Вона була серед тих, хто прагнув здобути вищу освіту в часи, коли дівчат до університетів не зараховували, тож училася на Вищих жіночих курсах спочатку в Санкт-Петербурзі, а потім у Києві. Але найбільше вона хотіла стати справжньою артисткою, тому й залишила рідне місто та поїхала по фахову освіту до батькового знайомого — драматурга і театрального педагога Олексія Федотова.
Однак акторська кар’єра Марії Михайлівни не склалася зовсім. Дебютувавши в керованій батьком трупі, вона вже після навчання у Федотова спробувала себе на петербурзькій сцені. За умовами контракту, підписаному з трупою, що грала на околиці міста, Старицька мала виступати в п’єсах усіх жанрів: оперетах, водевілях, драмах; мала співати, танцювати, розповідати щось зі сцени, до того ж інколи двічі на день. І все це за зовсім невелику платню. Така виснажлива робота без будь-яких творчих перспектив змусила її повернутися в Україну, де вона певний час виступала в колективі Миколи Садовського. Але коли 1898 року Микола Карпович об’єднався з братами Тобілевичами, місця в новій трупі Марії Старицькій не знайшлося. Її специфічна зовнішність — висока й огрядна — як-не-як обмежувала сценічні можливості під час вибору ролей.
Залишившись поза професійною сценою, Марія Старицька взялася організовувати любительські спектаклі, режисувала їх, готувала акторів-аматорів. Цей вимушений відхід від омріяного акторства зрештою перетворив її на виняткову театральну педагогиню — фактично першу фахову виховательку українських артистів. У 1906 році вона набрала свій дебютний український драматичний клас у Музично-драматичній школі Миколи Лисенка. Очевидно, що претендентів на навчання в ньому Марія Михайлівна відбирала прискіпливо, бо принаймні три учні стали легендами української сцени. Ставний актор героїчного амплуа, Борис Романицький був багаторічним керівником Театру імені Марії Заньковецької та режисером-постановником чималої кількості вистав. А кожна з двох красунь, Наталя Дорошенко і Ніна Горленко, зіграли свої особливі ролі: 1918 року Наталя стала першою виконавицею Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки, а Ніна була блискучою артисткою київського театру Миколи Садовського й пізніше харківської сцени.
Викладачі Музично драматичної школи Лисенка, Марія Старицька друга в першому ряду, 1916
На початку ХХ століття вихованці драматичного відділення, яким до 1917 року керувала Марія Старицька, становили основну артистичних сил української сцени. Але це було б неможливо, якби не її педагогічна проникливість та організаційна винахідливість. Вона запрошувала до викладання теоретичних курсів з історії драми, античного мистецтва, зарубіжної літератури та психології поважних університетських професорів, дбала, щоб студенти зналися на образотворчому мистецтві, тож Дмитро Антонович викладав історію стилів і костюму. Марія Михайлівна невпинно опікувалася практичними дисциплінами: хореографія, музикування, вокал, грим — і водночас удосконалювала та розширювала їхній діапазон, тож і запросила викладати курс мімодрами художника Миколу Бурачека, а потім експериментатора Володимира Сладкопєвцева.
Загалом практична організація учнівських спектаклів, які представляли публіці від пізньої осені аж до весняних іспитів із залученням учнів усіх класів, була винятковою заслугою Марії Михайлівни. Вона домовлялася про їхні покази в різних приміщеннях Києва: Лук’янівському народному домі, у залі Комерційного зібрання, у Театрі Крамського на Хрещатику, писала поважним театральним метрам, щоб вони долучилися до складу комісії, — словом, дбала про визнання і статусність школи.
Будівля Музично драматичної школи Лисенка
Визначною прикметою діяльності Марії Старицької є добір репертуару для спектаклів школи Миколи Лисенка. Крім відомих текстів, тут ставили ексклюзивні для української сцени твори. Наприклад, 1908 року зіграли українською «Нору» Генріка Ібсена, 1909-го — представили «Блакитну троянду» Лесі Українки, а 1912-го — «Їх четверо» Ґабрієлі Запольської. Цю, започатковану в школі Лисенка, підготовку українських артистів до ролей модерного репертуару можна сприймати як програму, орієнтовану на естетичні та стилістичні зміни на українській сцені загалом. Що важливо, до роботи над ним Марія Михайлівна запрошувала своїх друзів — фахових режисерів, а головне — знавців модерністського театру — Григорія Гаєвського та Григорія Матковського.
У співпраці з останнім Марія Старицька 1914 року здійснила одну з найважливіших для себе режисерських робіт — «Камінний господар» Лесі Українки. Ця вистава Театру Миколи Садовського викликала чимало дискусій та запитань, приміром для чого на сцені справжній фонтан із водою, шум якої не дає розчути слова, або чому дон Жуан і Командор подібні в завершальних сценах один до одного, а донна Анна не тендітна й змарніла, а пихата й величава. Словом, ця театральна робота не тільки була незвичною, а й ламала стереотипи й слідом за Лесею Українкою своєрідно трактувала таємниці легендарного звабника.
Відданість Марії Михайлівні учням, школі, театральній педагогіці, яка під впливом експериментальних течій сто років тому зазнавала кардинальних змін, була абсолютною. Вона залишалася тут працювати майже до останніх років життя, хоча школа була вже зовсім іншою — не приватною, а державною, та ще й залежною від ідеологічних настанов. Якийсь час, до початку репресій проти української інтелігенції, до Марії Старицької зберігався пієтет. Вона дістала звання заслуженої артистки й професорки, а 28 березня 1927 року в Київській опері урочисто відсвяткувала 40-річний ювілей своєї творчості. Марію Михайлівну вітали корифеї — брати Тобілевичі Садовський і Саксаганський, колишні учні, серед яких Олексій Ватуля та Марія Склярова, відомі оперні співаки Михайло Донець і Марія Литвиненко-Вольгемут. Вочевидь, це була своєрідна офіційна крапка її життя. Але ж театральні вчителі не зникають, часу від часу вони реінкарнуються у своїх учнях, тому не йдуть у вічність, а залишаються в ній.