31 травня Миколі Рачку виповнилося б тридцять років. Мабуть, він теж був би на Книжковому Арсеналі – може, вже встигнув би видати книжку і втілити ще кілька планів зі свого списку.
Але йому назавжди двадцять сім – Коля загинув 19 липня 2022 року під Покровськом на Донеччині. І його фото разом з іншими полеглими героями було цьогоріч у павільйоні «Фронтмени» на Книжковій країні під написом «Тебе тут бракує».
У вівторок у просторі PEN відбувся вечір пам’яті Колі, з теплими спогадами його рідних, друзів, викладачів (Коля вчився на філології в Києво-Могилянській академії, де ми з ним і познайомились). Згадували про те, що на парах, коли відмічали відвідуваність, усі казали після свого прізвища «Є», а Коля казав «Присутній». Роздавав одногрупникам цукерки «Рачки» на свято Миколая.
У нього був свій шлях – елегантний, як його ідеально підібрані сорочки, костюми, взуття. Прямий, як його постава. З власною траєкторією – недарма він так любив автомобілі, що писав про їхні літературні образи курсову і дві дипломні, які читаються захопливо, як роман, а потім українізував автомобільну журналістику.
Ми вчилися разом шість років на філології, і Коля сам був як літературний герой. Так, він працював над своїм образом, то серйозно, то жартома. Але це не (лише) про зовнішнє сприйняття, а передусім – про велику, величезну внутрішню роботу над собою.
Я добре пам’ятаю, як після випуску трапилась одна пропозиція роботи, і я написала Колі. Він уточнив, чи оплата офіційна. Частково. Він відмовився. Не тому, що думав про стаж і пенсію, ви ж розумієте – а тому, що для Колі Конституція України була законом, а не фікцією. І категоричними моральними імперативами неможливо ґендлювати.
Тому він пішов на строкову службу у 2018–2019 роках. 24 лютого 2022 року вже був у військоматі. А 19 липня зупиняв прорив «вагнерівців» ціною власного життя.
Старша сестра Антоніна разом із батьками втілили кілька Коліних мрій: видали книжку з його нотатками зі строкової служби і відкрили книгарню «Герої» у рідній Вінниці.
Усі, хто відвідують книгарню «Герої» у Вінниці, захоплені цим взірцем культури пам’яті, сповненої гідності і пошани, світлої-світлої пам’яті про Колю і про всіх Героїв.
Усі, хто читають «Записки строковика», кажуть, що чують голос Колі – живий, іронічний, красивий, порядний, обурений несправедливістю, пригнічений неможливістю вплинути, але спроможний бачити і примножувати красу попри все. Про запах свіжовипраної білизни, «так не схожий на армійський». Про навички володіння зброєю, яку «не дай Боже доведеться використати за призначенням».
«Я вислухаю всі ті історії, що ти чомусь називаєш їх попереднім життям. Я не зроблю із тебе справжнього чоловіка, як вони чомусь переконують, і Людину з тебе я не зроблю. Я лиш перевірю, чи встиг ти нею стати», – писав Коля про строкову службу.
Про «війну, яку ми програЄ́мо не на фронті», як сказала сестра Антоніна Люлька.
Відвідайте «Героїв», як будете у Вінниці. І пам’ятайте своїх.