Тиждень обговорив із Михайлом Забродським, командувачем Десантно-штурмових військ, якого обрано до Верховної Ради за списком «Європейської солідарності», доцільність проведення військового параду на День Незалежності, актуальні питання забезпечення армії, збереження геополітичного вектора країни та специфіку війни на Донбасі
Чи потрібен парад до Дня Незалежності?
— У країні, де точиться війна, парад потрібен. Я задоволений тим, що громадська думка щодо проведення урочистостей знайшла відгук у президента й відповідні заходи таки будуть проведені.
Серед аргументів «проти» називалися фінансові витрати й те, що сам парад і підготовка до нього — додаткове навантаження на військових, які сьогодні й без того виконують багато завдань, то чи не краще їм просто дати кілька додаткових вихідних?
— Зважаючи на мій понад 30-річний досвід служби в армії, маю сказати, що за бажання в країні можна знайти і ресурси, і особовий склад для участі в параді. Це не становитиме великої проблеми.
Ваші колеги з «Європейської солідарності» висувають вас на голову Комітету з питань національної безпеки і оборони. Якими будуть ваші перші ініціативи, якщо ви очолите цей орган, чи просто будете в його складі?
— Ми йдемо в парламент не за кріслами й не за посадами. У нас є ціла низка ініціатив, які потребують внесення (подекуди повторного) на розгляд Верховної Ради. Є бачення, чим міг би зайнятися комітет у найближчі два-три роки. Серед пріоритетів я назвав би нову редакцію закону про Службу безпеки України, який передбачає скасування контролю над економічною діяльністю, зміни в системі контррозвідувальної діяльності, наявність громадського контролю над діяльністю СБУ.
Наступний крок — закон про розвідку, адже треба скоординувати діяльність усіх відповідних складових різних силових структур: переглянути їхні повноваження, розподілити обов’язки й відповідальність. Ще одна наша ініціатива — запровадження нової системи сержантських звань, наближеної до стандартів НАТО. Важливо також унести зміни до Митного кодексу, щоб звільнити від мита товари оборонного призначення. У такий спосіб ми вирішуємо питання надходження до нас оборонних технологій, комплектуючих, сучасних систем зв’язку, розвідки тощо — усього того, що нині складно або неможливо виробляти в Україні.
Позиція пропрезидентської партії, як і самого президента, щодо НАТО доволі непевна. Що робитимете в разі, якщо влада саботуватиме процес євроатлантичної інтеграції?
— Позиція парламентської більшості має бути суголосною з громадянською позицією суспільства. Ми знаємо, що курс на ЄС підтримують близько 70% наших громадян, курс на НАТО — понад 50%. Ніхто не має права ігнорувати волю народу. Крім того, європейська та євроатлантична інтеграція сьогодні закріплені в Конституції. Важливо забезпечувати подальше інформування населення щодо переваг членства у Альянсі та Європейському Союзі
Читайте також: Міст у прірву
Чи відчуваєте ви, що в армії і загалом у силових структурах намітився певний регрес? Свідчення цього — судові позови, які блокують речове та харчове забезпечення військ.
— Я казав би не про регрес, а про певні спроби перешкоджання тим позитивним процесам, які відбуваються в силових структурах. Узяти хоча б сферу харчування: через відповідне судове рішення значна кількість військових частин не може перейти на нову систему. Те саме й із речовим забезпеченням. Якщо ця тенденція триватиме, то ми можемо знову опинитися в ситуації 2014 року, коли бракувало буквально всього.
Однією з найбільших проблем наших військ є хронічне недоукомплектування підрозділів. Навряд чи питання в зарплаті, яку регулярно підвищують. Ваш однопартієць і також ветеран Олексій Петров каже, що для мотивації людей потрібно змінювати статути. Згодні з такою думкою?
— Так, брак кадрів — велика проблема абсолютно для всіх родів військ. Вирішувати її треба комплексно, самим збільшенням грошового забезпечення питання не зняти. Останні 10–15 років, відколи в нас стали розбудовувати контрактну армію, усі зміни відбувалися з дуже істотним запізненням. Простий приклад – уряд підвищив зарплату військовим з 1 січня, але де факто солдати й офіцери починають отримувати збільшене грошове забезпечення не раніше ніж через два-три місяці, а за цей час змінилися ціни і ситуація на ринку праці.
Я скажу річ, відому в колі професіоналів, але про яку не говорять на широкий загал. Коли є організаційна структура, умовно кажучи, кістяк, то наростити м’язи значно легше. Військова частина може бути укомплектованою на 50% і менше, але завдяки оперативному резерву чи, якщо треба, мобілізації її можна розгорнути до повного штату. Ми починаємо забувати один із гірких уроків 2014-го: важко створювати підрозділи буквально з нуля, коли вони в мирний час існували лише на папері. Потрібні були люди на всі ключові посади: від командира до кухаря. Тому сьогодні в разі необхідності поповнювати військові організми, які вже існують, буде значно легше, ніж створювати з початку.
Серед офіцерів старої школи статут завжди вважався святинею, і на будь-які зауваження щодо його недосконалості звучала фраза: «Цей документ написаний кров’ю!». Але хіба не може такий документ застаріти?
— Безперечно, статут, як і будь-який інший керівний документ, може застаріти. Прислів’я про те, що він написаний кров’ю, має стосунок лише до двох статутів: бойового (хоча й там станом на сьогодні є низка суперечливих моментів) та гарнізонної і вартової служби. В останньому багато положень про порядок застосування зброї, вивірені юридично моменти, прописані чіткі вказівки для того, щоб максимально уникати неправомірного застосування зброї або нещасних випадків.
Читайте також: Діалог Макрона і Путіна: крок вперед і два назад
Там є набір дуже простих правил, яким не один десяток, не одна сотня років, і ці положення наявні в статутах практично всіх країн. Але, попри все, документ, звісно, повинен мати зв’язок із реальністю і відповідати поточному стану справ. Мені, наприклад, завжди здавалося дивним, як в одній книзі може на першій сторінці писатися про захист Батьківщини, а вже на п’ятнадцятій про те, скільки унітазів має бути в розрахунку на кількість осіб, що проживають в казармі. І ці вимоги чинні в армії дотепер. Але вже сьогодні розпочата і ведеться робота над проектами нових керівних документів стосовно повсякденної діяльності військ.
Недавно я спілкувався з одним офіцером, заступником командира батальйону, то він у числі найбільших армійських проблем, які демотивують продовжувати контракт, назвав бюрократію радянського штибу й умови проживання в пунктах постійної дислокації. Ви теж вважаєте названі проблеми вагомими?
— Система діловодства, попри деяку її автоматизованість, містить у собі чимало відбитків попередніх епох. Кадровий облік, направлення у відрядження — усе це надто забюрократизовано. Але дуже важко уявити, щоб звичайні контрактники мали до цього стосунок, то зазвичай проблеми офіцерів — від командира роти й вище. Простий кулеметник пише два-три рапорти на рік, тому я не стверджував би, що саме бюрократія демотивує контрактників. Вона може хіба що опосередковано впливати.
Що стосується умов приживання в пунктах постійної дислокації, то нині розгорнута програма будівництва гуртожитків, вона реалізовується. Чи буде її продовжено на наступний рік, поки що сказати важко. Звичайно, гуртожитки не знімають повністю питання житлового забезпечення контрактників. Це тимчасове рішення, та й то не для всіх. Для військовослужбовця, який хоче створити чи вже має сім’ю, ліжко в чотири-п’ятимісній кімнаті, звісно ж, не вихід. Але маємо принаймні тимчасові рішення для певної категорії військовослужбовців. Ну й гарнізон від гарнізону відрізняється: різні ціни на житло, різна пропозиція, різні умови…
У Раді попереднього скликання людей у камуфляжі було більше, ніж тепер. Як пояснити цей факт?
— Умови, у яких відбувалися парламентські вибори 2014‑го та 2019-го, різні. Склад Ради — це своєрідне відображення суспільства й того, у якому стані воно перебуває. На мою думку, п’ять років тому окремі депутатські мандати отримали люди, які навіть спекулювали на своїй належності до певної силової структури чи добровольчого руху. Це теж певною мірою позначилося на волевиявленні під час недавніх виборів. А ще, гадаю, стався перехід від кількості до якості: нехай силовики матимуть невелике представництво в парламенті, зате достатньо фахове. Взагалі сумніваюся, що в новій Раді хтось ходитиме на засідання в однострої.
Утома суспільства від війни — це реальний настрій чи пропагандистське кліше?
— Є такий закон людської психіки: коли кілька років поспіль із дня на день повідомляти про обстріли, убитих і поранених, то з часом ця інформація стає звичайною й сприймається як черговий прогноз погоди. Така втома є, і це закономірно. Якщо ми кажемо про ширший вимір, то так, це більше скидається на пропагандистське кліше. Почнімо з того, що з моменту закінчення мобілізацій війна безпосередньо стосується відносно невеликої частини наших громадян.
Є ще один поширений мем, що ми, мовляв, програли інформаційну війну. У вас є таке відчуття?
— У ситуації 2014-го — так, ми програли інформаційну війну Росії. Про це свідчать події в Криму та на Донбасі. Ми інформаційно втратили частину населення, яке, можливо, дивиться десятки різних, але не наших телеканалів. Утім, за останні п’ять років ми багато чого навчилися. Нинішня ситуація мені не здається програшною. Наслідки інформаційної війни не слід шукати суто в інформаційному полі. Парадоксально, але факт.
Від інформаційної кампанії залежить те, візьме людина в руки зброю чи ні, що вона писатиме й поширюватиме в соцмережах. Врешті-решт, чи піде вона на вибори й за кого проголосує. Головне завдання інформаційно-психологічних операцій — змусити людину керуватися інстинктами, відключивши досвід, освіту, розум, логіку. За допомогою таких операцій дуже легко маніпулювати суспільством, і в нас у цьому сенсі вже є певний імунітет.
Чи справедливе судження, що кожен генерал мислить категоріями попередньої війни?
— Маю дещо заперечити. Не генерали мислять категоріями попередньої війни, а військова освіта. Вона, на жаль, певною мірою застигла на рівні виключно тлумачення наявних керівних документів. Як пишуться такі документи? Провели операцію або завершився воєнний конфлікт — проаналізували його, порадилися (а може, і забули порадитись) і відпрацювали керівний документ. Потім за ним навчається кілька поколінь майбутніх офіцерів. За сумлінне вивчення цього й отримують оцінки і відзнаки, але коли приходять у війська чи, боронь Боже, на війну, то бачать зовсім іншу картину. Усі це розуміють, але далі грають в усталену гру. Цю, м’яко кажучи, неконструктивну спадщину несе, на жаль, і сьогодні наша система підготовки військових фахівців.
Читайте також: «Просто» не припиняється
У радянських військових училищах готували до глобальної війни. Там свій масштаб, оперативний і стратегічний простір, ніхто поштучно танки чи артилерійські системи не рахував. Позиційна війна вважалася якимось анахронізмом, пережитком Першої світової. Збройні конфлікти останніх років існування СРСР показали, як змінюється характер війни. На жаль, військова освіта не оцінила належним чином цей досвід. Війна істотно змінилася. До весни 2014-го ми лише знали або чули про безпілотники, а тепер вони є в кожному батальйоні. Ми знали, що існує цифровий радіозв’язок, сучасні засоби радіоелектронної боротьби, але зустріли війну з радянськими радіостанціями зразка 1970—1980-х років. Тепер знаємо, що таке перехід від маневреної війни до позиційної, знаємо, що таке бойові дії з вкрай обмеженим використанням військової авіації. Наші уявлення до конфлікту, на його початку й тепер принципово різні. Ми маємо цінний досвід, на якому слід вчити майбутніх офіцерів.
Ви свого часу служили в миротворчому контингенті на території колишньої Югославії. Чим, на вашу думку, для України може бути корисний балканський досвід?
— Якщо казати про хорватську операцію «Буря», то так, це один із можливих варіантів виходу із ситуації. Вирішення питання силовим методом теоретично може бути швидким та ефективним. Однак військова наука нас вчить, що будь-який вплив має бути комплексним і відбуватися не лише у воєнному, а й у політичному, економічному й інформаційному вимірах. Якщо бодай одна зі складових не спрацює, усі решта не дадуть бажаного результату. Якщо ви запрягли чотирьох коней, то, коли один із них заслабне, троє інших, хоч які вони сильні, для того щоб рухатись вперед, мусять ще й його тягти.
Балканський досвід — це ще й передача в Міжнародний суд військових лідерів усіх сторін конфлікту. Ми вже маємо доволі небезпечні прецеденти: справа Віталія Марківа, справа Сергія Колмогорова. Чи спостерігаєте ви тенденцію до упередженого переслідування наших бійців?
— Такі прецеденти — привід для дуже серйозного занепокоєння. Окрім названих вами прикладів є й інші. Згадаймо період початку війни. Під час мобілізації в будь-якій країні трапляються випадки дезертирства. Ми не виняток. Людина втекла з поля бою, через півроку її знайшли й присудили 512 грн штрафу. Аргументація адвокатів вражаюча: людина дезертирувала, бо була загроза її життю! А прикордонник, який застосував зброю на блокпосту по машині, що не зупинилася, у вкрай неоднозначних обставинах — отримує реальний термін ув’язнення.
За наявності політичного тиску на суди на лаві підсудних можуть опинитися тисячі військових, які просто виконували свій обов’язок у зоні АТО-ООС…
— Політичні режими, за «політичної волі» яких на лаві підсудних опиняються тисячі й десятки тисяч невинних людей, зазвичай дуже погано закінчують.
За яких умов ви готові скласти депутатський мандат і повернутися до війська?
— У Конституції прописані всі умови, за яких депутат складає мандат. А з армії я нікуди не йду, а лише відряджений до органів законодавчої влади для виконання певних обов’язків.
==================
Михайло Забродський народився 1973 року в Дніпропетровську. 1994-го закінчив Військово-космічну академію імені Можайского в Санкт-Петербурзі, в 2006 – Коледж Командування та Генерального штабу ЗС США. 2017-го — Національний університет оборони України імені Черняховського. Службу в ЗСУ розпочав у 95-й аеромобільній бригаді, у якій пройшов шлях від командира взводу до командира бригади. 2009-го командував українським миротворчим контингентом у Косово. Під його командуванням 95-та бригада влітку 2014 року здійснила двотижневий рейд у тилу ворога. Від 2015-го Михайло Забродський — командувач Десантно-штурмових військ. 2017–2018-го командував силами АТО. Генерал-лейтенант, Герой України. На дострокових парламентських виборах обраний народним депутатом за списком «Європейської солідарності».