Михайло Старицький. За лаштунками театральної справи

«Огрядна, мальовнича, характерно-українська постать Михайла Петровича Старицького… Вже своїм зовнішнім виглядом – типовим українським обличчям з довгими вусами, в сивій шапці, в синій чумарці з сивою смушевою оторочкою – се була жива реклама українця для того часу, коли все українське штучно заховувано або само воно соромливо ховалося. Де б не появилася та характерна українська постать, на літературних або громадських зборах, чи просто навіть на вулиці, зараз звертала на себе увагу – і чулося звідусюди – «Старицький, Старицький» (Спогади Олександра Лотоцького).

Михайло Старицький – поет, прозаїк, перекладач, громадський діяч, один з фундаторів українського професійного театру.  Він автор понад 30 драматичних творів, збірки поезій, близько 200 перекладів (до того ж саме він першим повністю переклав українською мовою трагедію Вільяма Шекспіра «Гамлет»), перших в українській літературі історико-пригодницьких романів. З молодих років і до своїх останніх днів був активним учасником українських громадських організацій – напівлегальної Київської громади й таємної Загальноукраїнської безпартійної організації. Був і видавцем – упорядковував  та видавав перший на Наддніпрянщині український альманах «Рада», мріяв друкувати й власну газету.

І, головне, Старицький – один з творців українського професійного театру. Шляхетний  романтик і джентльмен, який горів кожною своєю справою. Хоч за кожний вдалий проєкт отримував ярлики «неблагонадійного», жандармський нагляд, знущання в російській пресі, а інколи – й зради з боку близьких людей. Та незважаючи на все ні злоба, ні лицемірство, ні обмова не знаходили місця в його душі. Писати про унікальну постать письменника можна багато, про його звитяжну працю, про самовіддане служіння українській ідеї. Втім цього разу хотілося б більше розказати про те, яким же було життя драматурга за лаштунками.

Народився Михайло Старицький у селі Кліщинці Полтавської губернії (нині – Черкащина), у ранньому віці залишився круглим сиротою, на п’ятому році життя помер батько, а на тринадцятому втратив матір. Відтоді опікунами Михайла стали його найближчі родичі по материнській лінії – родина Лисенків. Зростав він зі своїм кузеном, майбутнім композитором Миколою Лисенком, з яким вони надзвичайно близько потоваришували з наймолодших років. Згодом разом навчалися в Харківському університеті, а потім перевелися до Київського університету Святого Володимира. Навчання Старицькому довелося перервати – спочатку через хворобу, а потім – з особистих причин. Адже родини Лисенків і Старицьких вкотре поріднилися.

Одне кохання на все життя

З особистим життям Михайла Старицького пов’язаний один з найпопулярніших міфів про драматурга. Дедалі більше шириться історія про те, що в молоді роки письменник закохався у селянку Степаниду. Та вона відмовила, а Михайло з розпачу захворів, а потім, знову ж таки з відчаю, одружився з кузиною Софією Лисенко. А Степаниді присвятив одну з найліричніших поезій – «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…»). Історія романтична, та історичними джерелами не підтверджується. То як же було насправді?

Пізньої осені 1862 року Михайло Старицький, тоді студент Київського університету, поїхав до свого маєтку на Полтавщині, щоб вирішити питання з одержаним від родичів спадком. Будучи пристрасним мисливцем, він не зміг відмовити собі у задоволенні піти на полювання. Підстрелив качку, птаха впала в болото і Старицький поліз у холодну воду витягати трофей. Наслідком такого вчинку стало запалення легенів з усіма можливими ускладненнями. Під час важкої і тривалої хвороби поруч із ним, крім тітки, Ольги Єреміївни, була юна кузина Софія. Завдяки пильному догляду Старицький одужав, а скоро потому попросив у батьків руки кузини. Родина була здивована такою пропозицією – Софії  лише 14-й рік. Кохання було настільки палким, що наречені відмовились чекати її повноліття. Довелося отримувати спеціальний дозвіл у архімандрита та підправити метричну виписку нареченої – зробити дівчину трохи старшою, 16-літньою.

Життя пари було надзвичайно щасливим і гармонійним. Софія повністю поділяла захоплення чоловіка літературою і театром, охоче потоваришувала з родинами його друзів. Про  подружжя в перший рік шлюбу Старицьких писала у спогадах їхня близька подруга, педагогиня та громадська діячка Софія Русова: «….І ось одного дня… до нас прийшли Старицькі: він високий, величний з чорними вусами, вона маленька жвава щебетушечка. Вони тільки що побралися. Мені було 12 літ, а їй ще не було 15; вона побачила мої ляльки та й з дитячою зацікавленістю кинулася до них (а я вже соромилася, що ніяк не можу їх закинути!) – і ми почали разом гратися. Софія Віталіївна, шепелявлячи як справжня дитинка, з веселим сміхом оповідала, як вони одурили попа, що не хотів їх вінчати, бо «не виходили года».

Шлюб був освяченим народженням п’яти дітей, майже всі згодом продовжували батьківську справу у мистецькій та громадських сферах. Старша донька, Марія Старицька – відома акторка, режисерка, театральна педагогиня, організаторка театральної справи, друга – Людмила Старицька, за чоловіком – Черняхівська, письменниця, мемуаристка, громадська діячка, одна з лідерів Української революції, третя – Оксана, по чоловікові – Стешенко, дитяча письменниця та громадська діячка, син Юрій Старицький – відомий у Києві юрист, громадський діяч, у 1917 – 1919 роках очолював Біженецький департамент при Міністерстві внутрішніх справ. Але не обійшлося в родині й без смутку, адже п’ята донька драматурга, Ольга померла у дитячому віці від хвороби. На жаль, Михайло Старицький тоді був на гастролях з власною трупою і не встиг попрощатися з дівчинкою.

А кому і коли присвятив Старицький «Виклик»? Цього ми точно не знаємо, бо вірш не має посвяти. Автограф поезії датується 1870 роком – часами, коли Старицький вже кілька років перебував у щасливому шлюбі та був батьком двох доньок. І знову ж таки, як зафіксували джерела, 1870-ті та початок 1880-х в родині письменника були найщасливішими роками.

Повсякденне життя родини Старицьких

Людмила Старицька-Черняхівська у спогадах про батька не раз відзначала, що всім були хороші батьки, добрі, веселі, уважні, але була у них і одна вада – «не трималися дому». Виїзди до театру, візити до друзів, постійні гості вдома, громадські зібрання. І все так часто, і так багато, що навіть  викликало дитячі ревнощі. А дні, коли родина залишалася вдома сама, були найщасливіші. Михайло Старицький читав дітям та дружині вголос (він до того ж мав неабиякий талант декламатора), часто це були твори Данієля Дефо, Вальтера Скотта, Жуля Верна, любив оповідати історії з дитинства та юності. Разом з дружиною сідали грати за піаніно, під їхній акомпанемент або акапельно всією родиною співали романси та народні пісні.

Від 1860 до початку 1880-х років теплі місяці року родина Старицьких проводила у власному маєтку. Людмила Старицька-Черняхівська згодом оповідала про ті щасливі для неї дні:

«З ранньої весни до пізньої осені ми жили в селі на Поділлі (Кардашівка Вінницького, потім Карпівка Могилівського повіту)… До нас на літо з’їздилася мало не вся Стара Громада і в Києві сміялися і казали, що мама замовляє на літо 98 матраців. Тато любив вчити нас стріляти. Сам робив нам і луки, і стріли, малював мету, одмірював кроки, ми ставали в ряд, сам пускав стрілу, а ми за ним. Приймали в цій забаві участь і гості. Учив нас тато стріляти з «двостволки». Мушу признатись, що великої потіхи я з того не мала, але перемагала себе, щоб не сміялись. Потім тато купив нам штуцера і справа пішла чудово.

Ми приймали участь і у полюванні. Полювання в нас не переводилося, а часом робили і великі облави на вовків. Звичайно самі мисливці їхали окремо з собаками, а жіноцтво їхало з сміхом в екіпажах, – найвеселіше було, коли запрягали  в великий «драбиняк», високо намощений. Уряджували в лісі пікнік. Які то веселі бували пікніки, коли мисливці вже верталися до коша зі своєю здобиччю, всі сідали колом біля розстеленого великого рядна, осторонь варилася в казанку традиційна каша, а на рядні чого-то не стояло і в мисках, і в пляшках. Мисливці оповідали про свої мисливські пригоди і звичайно, згідно традиції, брехали хто скільки міг. Тато був душею товариства. Після закуски починалися співи, одразу хор. Микола Віталійович Лисенко ніколи не полював, але завжди де б не зібралися люди на веселе погуляння, то він організовував експромтом хор і розлягалися по всім лісі лункі пісні…».

Осінньо-зимовий сезон Старицькі проводили у Києві, орендуючи квартиру в одному з районів міста. Власного помешкання тут родина ніколи не мала, за винятком короткого часу, коли проживали на Куренівці (тоді це була околиця). Старицький, хоч і не мав бізнесової жилки, але якось вирішив спробувати себе у підприємницькій справі – придбав сухарний завод. Бізнесова стратегія полягала у виробленні сухарів та продажу їх для військового забезпечення російсько-турецької війни. Справа виявилася невигідною – адже війна невдовзі закінчилася. При заводі був будинок зі ставком, де оселилися господарі. Власне там і трапилася історія, коли надмірна гостинність Старицьких мало не призвела до трагічних наслідків.

1878 року в Києві учасник радикально-терористичної революційної організації Григорій Попко  смертельно поранив жандармського офіцера, барона  Густава фон Гейкінга. Вбивця втік з місця злочину, але нібито загубив там носову хустинку. То була звичайна хустинка, невеликого розміру з вишитими літерами «Л. С.» та вибитим червоним номером «40». Почалося розслідування, власника носовичка шукали у жіночих та чоловічих пансіонах, інституті шляхетних дівчат та Кадетському корпусі. І знайшли – належав він вихованці пансіону Криницької, Людмилі Старицькій. Жандарми зобов’язали і начальницю пансіону і кастеляншу  про це нікому не повідомляти. Отже носовичок привів жандармів до оселі драматурга. Коли вони «завітали» з обшуком Михайла Старицького та його дружини вдома не було, з дітьми, Марією та Людмилою, залишилися няньки і покоївка Мотрона Штундер.

«Коли це враз – мов дощ врізав, несподівано затупотіли коні і на двір влетіла ціла батава кінноти, блискучої, пишної – вмить оточили вони ввесь наш будинок. Нас з сестрою це дуже зацікавило, та ту-ж хвилину розчинилися двері і в хату вбігла Мотрона, бліда, пополотніла. Вже з одного погляду на неї ми зрозуміли, що сталося щось страшне. <…> До кімнати увійшло двоє військових, один старший, опасистий, другий молодий, «стрункий». Обоє виглядали дуже ласкаво і привітно. Вони перш за все спитали у Мотрони, хто є вдома і довідавшись, що господарі поїхали до міста, але незабаром мають повернутися, наказали Мотроні, щоб вона йшла виконувати свої обов’язки, і що вони зачекають тут. Мотрона було хтіла забрати нас з собою, але старший спинив нас, – Ні, сказав він Мотроні, ти іди собі, а мы поболтаем с детьми». Розмова велась звичайно по-російські. Мотрона кинула на нас пильний погляд, але мусіла коритися і вийшла з хати. Ми залишилися з жандармами самі – мені було 8 років, сестрі 11. Старший почав з нами балакати, рухи його були такі м’які, голос такий солодкий, слова такі ласкаві, що неприємне почуття від Мотрониного переляку і її пильного погляду якось зникло. Він почав розпитувати в нас, хто в нас буває, чи приходять студенти, чи ходять вони по заводі, про що говорять і таке інше. Несподівано для мене сестра моя різко завважила їм: «Ви не маєте права допитувати нас без тата й мами». Старший відповів, що вони зовсім не допитують, а просто хочуть поспілкуватися і поцікавився, хто з них Людмила».

Здивована різкою поведінкою сестри, Людмила озвалася. Жандарм посадив дівчинку на коліна, а молодший витягнув з портфеля носову хустинку і поцікавився чи їй вона належить. Людмила впізнала свою річ. Вдома у Старицьких, як і завжди, збиралося чимало гостей, зокрема студентів, що часто залишалися ночувати, адже сполучення з Києвом на той час не було – потрібно було йти пішки або їхати кіньми. До того ж на заводі працювало чимало людей, хто міг «позичити» хустинку, аби вона потрапила на місце злочину. Скоро додому повернувся Михайло Старицький з дружиною, позаду прибулих господарів тісним колом зімкнулася кіннота. Почався обшук, оглянули папери Михайла Старицького, а потім почали трусити гардероб. В одному з сюртуків Старицького знайшли за підкладкою лист від доньки попечителя учбового округа Антоновича, у якому та писала про свої революційні переконання і мрії про повалення влади. І просила Старицького, відомого громадського діяча долучити її до свого кола. Михайло Петрович на листа ніяк не зреагував, адже ніколи не належав до радикальних політичних течій, а віддавав сили громадській діяльності, спрямованій на пробудження національної ідентичності та становлення української державної ідеї. Та якби не знайшли цього листа, то справа б закінчилася трагічно для родини. Старицького кілька разів викликали на допити, а потім порадили залишити терміново Київ. Історію з листом та участю в ній Старицького почали згортати завдяки старанням попечителя Антоновича, що намагався врятувати доньку.

Михайло Петрович з дружиною залишили дітей з бабунею та дідусем і майже на два роки виїхали з міста, за однією версією – вони перебували за кордоном, за іншою, достовірнішою – подружжя знаходилося у власному маєтку. І звичайно ні про яку громадську діяльність й мови бути не могло.

За іронією долі, вбитий полковник Гейкінг був близьким знайомим Михайла Старицького, заприязнилися вони ще за часів навчання у Полтавській гімназії. І саме він неодноразово попереджав драматурга про те, що в управління надходять агентурні данні про нелегальні зібрання в оселі Старицьких й просив бути обережнішим.

Театр: найбільша пристрасть

Подружжя Старицьких захоплювалося театром, притому Михайло любив не лише бувати, а й організовувати та грати у постановках. У 1864 році разом з Миколою Лисенком вони почали працювати над своєю першою оперою «Гаркуша». На різдвяні свята була готова половина першої дії й автори її охоче демонстрували друзям та родичам. Публіка сприймала твір з оваціями і раз за разом запрошувала виконувати його ще. Михайло Старицький виконував Гаркушу, Софія – сотничиху, Микола Лисенко акомпанував та співав решту партій і хор. Це виконання стало своєрідною традицією – навіть в похилому віці Лисенко і Старицький в сімейному колі зі сміхом і захватом любили удвох зіграти твір. На жаль, «Гаркуша» так і залишилась незакінченою, натомість поклала початок творчому тандему композитора Лисенка та лібретиста Старицького, творців перших українських опер.

Справжнім успіхом, що надихнув їх на подальші здобутки була постановка музичної комедії «Різдвяна ніч» (музика М. Лисенка, лібрето – М. Старицького), здійснена силами аматорського театрального гуртка 1874 року на сцені міського театру. Старицький долучився до роботи і як режисер. Відтоді дедалі більше замислювався над створенням власної трупи. Через заборони з боку імперської влади реалізувати задумане було вкрай складно. Та щойно утиски трохи послабшали, у Києві організувався драматичний комітет, до якого входили Микола Лисенко, Михайло Старицький, Ольга Косач. Головною метою діячів була організація українського професійного театру.

У 1881 році на гастролі до Києва приїхала українська трупа  Григорія Ашкаренка під керівництвом Марка Кропивницького. Вона мала невеликий склад артистів, крім самого антрепренера,  Кропивницького і Миколи  Садовського грали в ній переважно аматори. Не мала трупа ні хору, ні оркестру, ні власних декорацій. Проте успіх спектаклі мали колосальний. Наступного року театр повернувся до Києва у ширшому складі, серед якого засяяла Марія Заньковецька. Молода артистка зачаровувала своїм надзвичайним талантом. Зала була щодня повнісінька, але матеріальне становище трупи залишало бажати кращого. Багато хто безоплатно допомагав митцям – студенти і курсисти співали в хорі, Лисенко – диригував, інші позичали костюми та реквізит. Очевидним було одне – незважаючи на видатні артистичні таланти без належного фінансового забезпечення та організації вона так і залишиться провінційною. Хтось із заможних громадян мав взяти опіку над нею.

Зробив це Михайло Старицький. У 1883 році Михайло Старицький продав власний маєток на Поділлі та сухарний завод, будинок і всі кошти – 60 тисяч вклав у створення власного театру, основою якого стала трупа Ашкаренка.

Коли Михайло Старицький взявся за антрепренерську діяльність, одним з головних своїх завдань він вважав вивести український театр на рівень імператорських. Був набраний власний хор (35 осіб), оркестр, пошито гардероб до побутових та історичних п’єс, зібрано бібліотеку та нотозбірню, виготовлено декорації, реквізит, поповнено артистичний склад, підписано угоди на оренду престижних сцен. Бюджет трупи справді вражав. Завдяки архівним матеріалам дізнаємося про основні витрати на 1883 – 1884 театральний сезон. Заробітні плати на місяць: актор та режисер Марко Кропивницький отримував 800 карбованців, Іван Карпенко-Карий (тоді актор трупи) – 400, Микола Садовський – 400, Марія Заньковецька – 500 карбованців. До прикладу, Панас Саксаганський, що того ж року приєднався до театру Старицького, на військовій службі в офіцерському чині отримував платню у 100 карбованців, а Михайло Петрович одразу запропонував йому 200. Всього витрати на чоловічий акторський склад сягали 3675 карбованців, на жіночий – 2705. Утримання хору коштувало Старицькому  1160 карбованців, оркестру – 1930, адміністратора, контролерів, капельдинерів – 365, перукаря, костюмера і його помічника – 175. Отже на місяць – 10 010 карбованців.

Оренда театру на місяць коштувала 500 карбованців, вечерові витрати – близько 2800, опалення і ремонт театру – 200, були й непередбачувані витрати – до 300 карбованців. Разом на місяць витрачали – 14 300. За місяць давали 25 спектаклів, тож кожний спектакль коштував драматургу, за його підрахунками, 572 карбованців. Ба більше, наприклад Марко Кропивницький одержував, крім платні у 800 карбованців, ще й 5 % від чистого прибутку. Для порівняння з платнею акторів в інших театрах, то 1879 року Северин Паньківський був прийнятий до трупи Кропивницького й отримував 45 карбованців. Акторка Ліницька (примадонна) вже пізніше у трупі Карпенка-Карого і Саксаганського мала 240 карбованців. Прибутки трупи не були космічними, незважаючи на великий успіх і популярність у глядачів.  За підрахунками Старицького, в Одесі на 60 вистав лише 18 дали тисячу і більше карбованців. Як правило заробляли від 600 до 800 карбованців на день, щоправда були дні коли збір падав до 300 та навіть 200 карбованців. Як правило, провальними були саме російські постановки, які вимагали ставити поруч з українськими спектаклями, втім зборів вони не давали. Далі Старицького-антрепренера чекали ще більші випробування: розкол трупи 1885 року, заборона гастролювати на території Київського, Волинського і Подільського генерал-губернаторства, довге очікування на дозвіл і часто заборона ставити нові п’єсі,  величезні борги… Це позначалося і на способі життя письменника.

«Михайло Петрович був вельми обтяжений працею: і театральним господарством, і режисерством, і писанням нових п’єс, і клопотами в офіційних установах у справах театру, і підтримуванням приязних відносин з театральними критиками та журналістами – тим-то з ним рідко коли можна було бачитися, а ще рідше розмовляти. <…>

Михайло Петрович займав одну, правда велику, кімнату в готельчику середнього сорту, де мешкали й усі артисти його трупи, обідав та вечеряв найчастіше в тому-таки готелі (приносили йому страви до нього в кімнату), але не в призначених на обід годинах, а тоді, коли була вільна хвилина. Завжди їв він похапцем, часто перестояну страву. Артисти мешкали так само по готелях, лягали й уставали, коли доведеться, здебільшого дуже пізно. Вільного від гри та репетицій часу разу раз забігали посидіти одні до одних, переважно без усякого діла, часто цілими гуртками. У найгостинніших з них у кімнатах було завжди повно чужих людей. Найчастіше осуджували відсутніх товаришів та товаришок, часом сварилися з приводу того, що одним публіка плеще дужче, а іншим менше. Здебільшого скоро мирилися. Але були випадки й запеклої ворожнечі, переважно між видатнішими артистами чи артистками, а все за ті нещасні лаври. Михайла Петровича у ті сварки не втягали, і він жив окремим життям, мало й зрідка буваючи серед артистів. Та не мав він на те й часу. В мене було таке враження, що артисти ставилися до нього з деякою пошаною, осуджували його рідко, а обмежувалися здебільшого жартами про властиву йому неуважність і росіяність, розповідаючи про нього різні анекдоти». (Спогади Володимира Леонтовича).

Сучасники неодноразово відзначали безкорисність і поблажливість Старицького, які часто не знали меж. Намагаючись підтримувати дисципліну, він завів дошку, на яку намагався записувати провини акторів – але справа далі запису нікуди не йшла, і про них забували. Не відраховував він платню, коли актори хворіли. Був випадок, коли виконавиця невеликих характерних ролей хворіла кілька місяців і не виходила на сцену –  платню протягом всього часу їй повністю виплачували. І таких випадків було чимало. А бували і комічні. Якось Старицькому потрібно було їхати до генерал-губернатора, прийом починався о першій годині дня. Парадно одягнений у фраці та циліндром в руці по дорозі письменник заїхав у театр, щоб дати потрібні вказівки перед репетицією. Маючи трохи вільного часу, вирішив провести його з користю – попрацювати над новим твором, дістав записничок і почав писати…  Аж поки один з акторів не нагадав «Та ви ж спізнитесь на прийом!». Старицький схопився, похапцем взяв капелюха і поїхав. Коли прибув до генерал-губернатора вже у вестебюлі помітив дивну реакцію – хтось дивлячись на нього посміхався, інші щось пошепки говорили. Глянувши у дзеркало письменник зрозумів – замість свого він одягнув сірий бутафорський циліндр одного з шаферів «За двома зайцями».

Антрепренерська діяльність Старицького тривала 10 років. Врешті трупа збанкрутувала, а Михайло Петрович повернувся до Києва з суттєво підірваним здоров’ям і зовсім без грошей. Але у справі не зневірився, він продовжував мистецьку діяльність. Співпрацював з трупами Марії Заньковецької, Миколи Садовського та іншими, організовував театральні вистави у Києві, багато працював над літературними творами – поетичними, драматичними, перекладами, прозою. Написання історичних романів та повістей у співавторстві з донькою Людмилою Старицькою-Черняхівською давало письменнику стабільний прибуток. А ще можливість показати нашу історію правдивою, красивою, захопити нею цілі покоління українців.

«Михайло Петрович Старицький був пан з натури, людина освічена та безхарактерна. Добрий товариш, довірливий і не йому було керувати трупою, де мов в казані, що стоїть на вогні, вічно кипіли страсті, чвари та інтриги» (Панас Саксаганський. Театр і життя).. Правду кажучи, Саксаганський був не єдиним сучасником, хто надавав скептичні коментарі щодо антрепренерства Михайла Петровича, але чи є вони справедливими? Старицький втратив статки і родинний затишок, перервав видавничу діяльність та багато іншого. Але яким би був український театр без нього? Чи засяяли б на повну зірки Заньковецької, Саксаганського?