Свого часу вас не раз пророкували в очільники Донецької області. Чому тепер ви відсторонилися від політики?
— Насильно милим не будеш. Працювати не в команді, якщо ти не приймаєш рішення, якщо до тебе не прислухаються, не питають ради, не бачу необхідності. Будь-яку альтернативу нинішня влада сприймає, на жаль, як опозицію. Я реально розумію, що сьогодні навіть поганий мир кращий, ніж жорстке розхитування. Тому мені абсолютно не хочеться влазити в протистояння з владою, адже в неї на все одна відповідь: якщо ти не згоден, ти проросійський.
Але раніше у вас була інша позиція. Свого часу ви працювали з помаранчевою командою. Тоді були одним із небагатьох представників Донбасу, хто підтримав Ющенка, і після його перемоги вважалося, що вас поставлять на чолі Донецької області, а ваш вплив різко зросте. Чому цього не сталося?
— Це була помилка Ющенка, про яку я відкрито казав йому. У політиці Донбасу з 1997 року відбувалася зачистка всього патріотичного. На жаль, дуже багато представників опозиційних на той час структур залучалися й узгоджувалися тоді з головою ДонОДА Януковичем. Займався цим Андрій Клюєв. Якщо пам’ятаєте, навіть партію «Наша Україна» Віктора Ющенка свого часу в Донецьку очолювали брати Клименки. Я знав, що їх узгодили з «господарями області», розмовляв тоді з цього приводу з Романом Безсмертним, але все без толку.
Читайте також: Білий шум: як українські політики відреагували на ситуацію в Авдіївці
Після того як Ющенко був обраний президентом, але ще не прийняв присягу, мер Києва Омельченко запросив його на Водохреще. І на лівому березі після всієї процедури був фуршет для керівництва міста та майбутнього керівництва країни. Ми стояли за одним столом із Терьохіним та Плющем, і до нас підійшов Ющенко. Запитав у мене, чи готовий я йти працювати очільником Донецької області. Я сказав: «Так, Вікторе Андрійовичу». Він поцікавився, що в мене з командою. Я відповів, що команда є. Він сказав, що їде у відрядження до Європи, потім повертається на інавгурацію і після цього чекає мене в себе з цього питання. Коли повернувся, у нього померла мама. Ми поїхали до Хорунжівки на похорон. Само собою, я не став там йому нагадувати про нашу розмову. Він теж промовчав. А потім я дізнався, що всіх майбутніх керівників областей звуть на зустріч із Ющенком і після цього він збирається підписати щодо них укази. Мене ніхто не покликав. Замість мене призначили Вадима Чупруна, який усе життя виступав за федералізацію. А потім я дізнався, що до Ющенка приходили Плющ і Звягільський та вмовляли його, щоб він не призначав мене, бо це буде протистояння з директорським корпусом. А Звягільський присягався, що коли призначать Чупруна, то будуть мир і благодать, Донбас любитиме Ющенка. І Ющенко на це пішов.
Чому Ющенко пішов на компроміс із донецькими?
— Спочатку і я навіть намагався допомагати новому очільникові області. Але незабаром побачив, що всі голови районних адміністрацій, які працювали за Кучми та Януковича, лишилися на своїх місцях. Нікого не поміняли! Після цього я зробив жорстке критичне зауваження Ющенкові. Сказав, що він своїми діями і призначеннями тільки підтвердив усі заяви донецьких про те, що Київ їм не указ і що на Донбасі вони господарі. Після цього він образився на мене.
Минуло небагато часу, Юрій Луценко тоді став міністром МВС. І він свою людину Юрія Гримчака із Соцпартії зробив заступником Вадима Чупруна. А за протекцією Володимира Бойка (покійний маріупольський олігарх, спонсор Соцпартії. — Ред.) призначив начальника Маріупольського міського управління МВС Михайла Клюєва начальником Донецького обласного управління МВС.
Моїм першим заступником у Маріуполі був Віталій Колосов, який прийшов із міліції. І після Майдану запропонував свого брата Володимира на посаду начальника міліції в Димитрові (нині Мирноград). Попросив, щоб я дав рекомендації. Я виконав прохання, сказав, що можу поручитися за цю людину. Але минув час, і його не призначили. Тоді я зателефонував Віталію і пояснив, що моє прохання, ймовірно, не сприйняли. Але він сказав мені, що вже все нормально: вдалося призначити людину в Красноармійськ начальником міськуправління. Там був «тендер», вони взяли участь у ньому й виграли. З’ясувалося, що посади продаються. Так на своїх посадах у міліції переважно й лишилися старі кадри. Ті самі помилки Ющенко робив і на Луганщині. Спочатку поставив очільником області Данилова, але той порушив питання про копанки, спробував поламати цю систему, тому його звільнили. Копанками тоді там займався Іван Аврамов, партнер Юрія Іванющенка. І з ними став працювати по вугіллю брат Ющенка Петро. Він лобіював цього Аврамова (Іванющенка ми тоді не знали). Данилов фактично пішов проти сім’ї президента. І його прибрали. Так за часів Ющенка донецькі збереглися, а після його відходу тільки посилилися.
Читайте також: Коли Януковича судитимуть за державну зраду
Виходить, що ця слабкість Ющенка і продаж посад у 2005-му спричинили наслідки, які проявилися в 2014-му?
— Коли кажуть, що в нас у 2014 році не було армії, то це теж заслуга Ющенка. Це він підписав свого часу указ про те, що військовослужбовці повинні служити в регіонах проживання. З погляду обороноздатності то була помилка. Тому так вийшло, що в нас скрізь були військові частини, але ніхто нічого не міг зробити з тими збройними купками сепаратистів. У Маріуполі навесні з’явилося якихось 20–30 озброєних бандитів. Половина немісцевих. Хотлубей взяв і пустив їх у мерію. Перший раз міліція їх вигнала. Але потім Хотлубей своїм особистим розпорядженням дав право районним адміністраціям провести референдум. А потім улітку, коли в місто зайшли добровольці, всіх легко розігнали за один день.
Як думаєте, у нинішньої влади вийде змінити ситуацію і виправити помилки Ющенка?
— Коли я став мером Маріуполя в 1994 році, у мене була дискусія з Ігорем Гринівим. Ми тоді тільки познайомилися, і ще в той час він мені сказав: «Та відрізати нахрін Донецьку й Луганську області, без них Україні буде краще!». І таке ставлення до Донбасу періодично висловлювали різні люди в оточенні перших осіб країни. Гринів за Ющенка був директором Інституту стратегічних досліджень. І ця організація готувала для президента аналітику. Зараз він голова фракції Блоку Петра Порошенка в парламенті…
Чому ви не змогли закріпитися в кріслі мера Маріуполя?
— Перший конфлікт, коли я став мером, у мене виник із керівником області Володимиром Щербанем у 1994 році. Із суто економічних причин. Через те, що вони хотіли знімати всі вершки з маріупольських заводів на область, а місто лишити ні з чим. Обидва металургійні комбінати в Маріуполі (Азовсталь та ММК ім. Ілліча. — Ред.) на той час були орендними. Формально державними. Комбінат Ілліча вже тоді контролював Володимир Бойко. А Азовсталь за такою самою схемою контролював Олександр Булянда. Але його швидко видавив Індустріальний союз Донбасу, де вже тоді на перших ролях був Рінат Ахметов. Булянда реалізовував продукцію заводу в Німеччину через фірму свого зятя. Їй метал надходив за собівартістю, а вже ця фірма продавала його на $50, на $100 дорожче. І прибуток лишався там. У той час це була популярна схема.
Булянду спіймали на якихось рахунках за кордоном і забрали в нього керівництво орендним колективом. Привезли до Маріуполя колишнього головного інженера Сахна, який устиг перед цим побувати директором меткомбінату в Алчевську й потрапив там у структуру ІСД. Пізніше він фактично організував приватизацію Азовсталі через орендний договір. Так Ахметов забрав комбінат.
Але то було пізніше. А в 1994 році частина директорського корпусу підтримувала мене — це були директори Азовмашу й Азовського морського пароплавства. Булянда з Азовсталі, навпаки, був проти мене. А Бойко займав у той час нейтральну позицію. Моїм суперником на виборах був Юрій Хотлубей, але я виграв тоді в нього в першому турі. Набрав понад 50% голосів. Після цього почалися наїзди.
З чийого боку?
— Майже відразу в мене виник конфлікт з обласною владою. Я намагався заручатися підтримкою директорського корпусу. Тоді Володимир Щербань особисто сказав мені: «Дев’ять грамів нічого не варті, й не корч із себе такого розумного». Це був листопад 1994 року. Я їм відповів: «Якби ви мене ставили, якби я з вами йшов командою, може, тоді мав би перед вами моральні зобов’язання. Але я ні з ким із вас свою перемогу розділити не можу. Це заслуга моя і моєї команди».
Читайте також: Павло Жебрівський: «Врятувати Донбас зможе тільки малий та середній бізнес»
Вони хотіли забирати продукцію підприємств міста за давальницькими схемами: тоді це була поширена практика. Забиралася вона абсолютно не за ринковими цінами. А ми в 1995-му попросили обласне фінуправління, щоб нас закріпили на основі податку на прибуток.
1995 рік я пропрацював переважно в тандемі з директорським корпусом Маріуполя. А потім прем’єром став Лазаренко. У нього теж були певні бажання. Він просив мене, щоб я написав у Фонд держмайна, що мене Булянда (директор Азовсталі) не влаштовує. Лазаренко в той час хотів об’єднати два маріупольські комбінати й приватизувати їх. Я був противником цього й казав про це на всіх рівнях. Бойко на мене за те дуже образився, бо він підтримував таку ідею, тому що хотів розвитку своєї імперії.
Ви застали появу Віктора Януковича на посаді керівника області, будучи мером. Розкажіть, як це сталося? Чому була обрана саме його кандидатура?
— Я хочу зізнатися, що теж певною мірою відповідальний за те, що відбувається на Донбасі. Це було 28 або 29 квітня 1997 року, до мене в Маріуполь приїхав Янукович. Він тільки збирався очолити ОДА і попросив, щоб я йому не заважав, а допоміг обійняти цю посаду. У Кучми тоді лежали документи на нього й на мене. Він вирішував, кого з нас призначити.
Янукович сказав мені: ти на 10 років молодший за мене. У тебе ще все попереду, а для мене це останній шанс. Я відповів, що підтримаю його, якщо він не поводитиметься так, як Володя Щербань, і більше дослухатиметься до потреб Маріуполя. Він пообіцяв. Після цього я сам відмовився від посади очільника ОДА і Леонід Данилович призначив Януковича.
Доти Янукович був заступником у попереднього очільника області Полякова. Той працював міністром вугільної промисловості в уряді Павла Лазаренка, а потім, коли зняли Щербаня, був направлений у Донецьку область. Поляков непогана людина, але його трагедія в тому, що сім’я не хотіла жити в Донецьку. Тому він змушений був розриватися між роботою та родиною в Києві.
Янукович був у нього першим заступником і заміняв його на багатьох заходах. Приїхав Натан Щаранський — усією підготовкою займався Янукович. Приїхала Людмила Кучма на балет — Полякова немає, а з нею всюди Янукович. Так керівник поводитися не міг. Тому все закінчилося тим, що сказали: Поляков слабкий, а Янукович сильний.
Як розвивалися ваші стосунки з Януковичем? Чому в підсумку виник конфлікт?
— Коли Янукович очолив область, я подумав, що в мене більше немає другого фронту війни з обласним керівництвом, і вступив у конфронтацію з Бойком. Але дружба з Януковичем тривала лише кілька місяців. Потім з’явився ІСД зі своїм газом. Нам на Маріуполь перекривали газ, хотіли, щоб ми купували його тільки через ІСД і платили їм комісію. Мені телефонував тоді віце-прем’єр, я розмовляв із Тарутою, Гайдук на мене кричав. Усі вимагали від мене цього.
Маріуполь у той час був найбільшим споживачем газу серед міст України. Ми споживали близько 3 млрд кубометрів. Металургійні комбінати — по 1 млрд, а інші сфери — близько 800 млн щороку. ІСД мав $3 комісійних із 1 тис. кубів. Я казав їм, що через них міський бюджет недоотримує близько $9 млн. У той час це були великі гроші. Як я міг погодитися на такі речі? Просив, щоб вони компенсували бюджету ці втрати.
Виходить, що ви потрапили в немилість через газовий конфлікт?
— Не тільки. Приблизно з грудня 1997 року на мене почалися досить активні гоніння. На той самий час припав і мій конфлікт із Кучмою.
Читайте також: Час пакувати тривожну валізу
У грудні відбувалося виїзне засідання Кабміну Пустовойтенка в Донецькій області. Тоді вже було зрозуміло, що наші усні домовленості з Януковичем порушено і він пішов на конфлікт. На засіданні Кабміну у великому залі обласної адміністрації я вийшов і вперше озвучив усі судимості Януковича. Вперше ця інформація прозвучала публічно. Янукович сидів червоний як рак. Пустовойтенко намагався перервати мене, казав, що недобре ображати людей, але я закінчив свій виступ.
За кілька днів у ВР внесли постанову про недовіру Пустовойтенку. І в момент її обговорення мені дали можливість виступити. Обговорювалося питання про те, що Пустовойтенко витратив із резервного фонду 42 млн грн на придбання літака, хоча до цього всім казав, що на виконання різних програм у цьому фонді немає коштів. У Маріуполі в той час трапилася біда: повінь зруйнувала цілу вулицю саманних будинків, і нам довелося відселяти людей у школи й санаторії. Ми просили з бюджету 6 млн грн на відновлення житла, але нам сказали, що грошей у резервному фонді немає. Тому я теж виступив проти Пустовойтенка. Ми проголосували за відставку, постанова набрала 242 голоси. Тоді Кучма наклав вето і не став звільняти прем’єра.
Через два дні Кучма зустрівся з керівниками органів місцевого самоврядування. Я теж був на зустрічі. Мене як найсміливішого колеги-мери попросили виступити. Я тоді сказав Кучмі: дуже погано, що ми зустрічаємося так рідко й тільки перед якимись знаковими подіями, коли вам потрібна підтримка. Востаннє зустрічалися перед ухваленням Конституції 1996 року, і тепер ви нас збираєте перед виборами 1998-го. А питання, які хвилюють мерів, ми не обговорюємо.
Кучма мене перервав. Сказав: «Ти прийшов сюди мене вчити?!» Я відповів, що коли він не розуміється на місцевому самоврядуванні, то немає нічого поганого в тому, щоб учитися. Тоді він почав кричати: «Геть звідси! Прийшов нормальний прем’єр, а ти його у відставку! А коли був злодій, так ти йому дупу лизав!». Мався на увазі Лазаренко, хоча в мене з ним не було якихось особливих стосунків. Це була точка неповернення в наших стосунках. На виборах мера в 1998 році вони поставили собі завдання мене звалити. При Бойку був створений цілий штаб проти мене. Влада ставила на Хотлубея. На тих виборах усі директори дістали наказ підтримувати його. Вибори відбувалися з фальсифікаціями, і було зрозуміло, що вони більше не дадуть мені перемогти. Так і вийшло.
————————————————-
Михайло Поживанов народився 1960 року в Дніпропетровську. Закінчив Московський інститут сталі і сплавів (1982) та аспірантуру при ньому (1986), захистив докторську дисертацію (1994). Працював на «Азовсталі», був заступником начальника цеху. З 1991-го — директор малого приватного підприємства «Азовтехна» (Маріуполь). У 1994–1998 роках — міський голова Маріуполя. Народний депутат ІІ, IV та V скликань. У 1999–2005-му обіймав різні посади в Київській міськдержадміністрації. Належав до різних патріотичних партій: Народний рух, ПРП, «Наша Україна». 2011 року прокуратура звинуватила Михайла Поживанова в розкраданні державного майна, на той час він виїхав до Австрії. Повернувся до України після падіння режиму Януковича.