УТ.: Будь-яка війна по собі несе потребу переосмислення картина світу. Процес виходу з неї та повернення назад до миру потребує нових смислів. Яких саме? Яку роль у повоєнній відбудові відіграють пам'ять і примирення?
Слід розуміти, для чого пам’ятати, і що слід забувати. Для чого пам’ятати те, що відтворює конфлікти? Навіщо в підручниках з історії відтворювати образ минулого як постійного конфлікту колективів? Змінивши образ історії з одвічної «класової боротьби» на вічну «боротьбу етносів», освітня система продовжила практики тоталітаризму в новій країні. Історики Наталя Яковенко і Георгій Касьянов не раз намагалися змінити ці моделі. Однак конфліктний колективізм переміг в освіті. На мою думку, саме випускники такої школи обирали війну, стоячи по обидва боки барикад. Інші носії чорно-білого світобачення обстрілюють з «Градів» українські міста.
Однак в нашій країні достатньо і тих, хто зможе здійснити процес примирення – і в середині країни, і в Східній Європі. Але це – справа на часи після війни. Підчас війни говорять гармати та державні інтереси.
Однак як би не було важко, нам вже зараз треба готувати тих, хто шукатиме спільної мови з Донбасом і Кримом. Хто після Путіна буде відлаштовувати україно-російські стосунки. Тих, хто буде відновлювати мир у Східній Європі.
Життєвий інтерес України полягає не тільки в захисті своїх людей і земель, але й у можливості повернути втрачене. Нам слід готуватися до тривалого стратегічного терпіння, узявши за взірець морально-політичну стратегію, що сприяла возз’єднанню Німеччини 1989 року. В Україні на декілька поколінь вже створено умови неможливості життя разом. Люди, які вбивали одне одного, мають примиритися. Це страшний, важкий і довгий процес. Для Європи нинішня війна в Україні, це «just another war», тобто ще одна війна з ряду подібних, а для українців це нова ситуація. Коли починаєш говорити із українським політичним класом щодо того, а чи готують вони сили до майбутнього примирення всередині країни, то відповідь така, що як це, ми готуємося до колонізації, от переможемо, запровадимо мовний режим тощо. І що далі? Намагання в неоколоніальний спосіб відповісти на постколоніальну проблему – це не відповідь.
УТ.: Яким чином існування олігархів узгоджується з існуванням країни у стані війни, і згодом – повоєнної країни? Який їхній прагматичний інтерес у її відбудові?
Пострадянські олігархи як у Росії, так і в Україні – це люди чи групи, які роблять свій бізнес із виключним використанням державного бюджету чи контроль за державними підприємствами, тож їм необхідно контролювати уряд і суди для забезпечення свого майна. Олігархи якраз сьогодні працюють на мир. Війна їм не вигідна. Вони можуть бути засобом примирення між Україною і Росією, але це ті ліки, які настільки страшні, дають такі ускладнення, що потім розвиватися нема змоги.
Читайте також: «Донецькі» запитання до влади
Для побудови соціальної демократії принципово потрібне подолання олігархії. Відновлення відповідального уряду та доступного справедливого суду хоч і змусить колишніх олігархів звикати то нижчого рівня рентабельності, тим не менш, забезпечить їх іншими можливостями для збереження власності. Від цієї зміни виграють і інші верстви нашого суспільства.
УТ.: Для України рік війни позначений цілою масою позитивних суспільних практик, зокрема волонтерства. Попри всю позитивність, вони є виснажливими, скидаються радше на захисну реакцію організму, який хоче жити. Де пролягає межа між приватними допоміжними ініціативами і підняття на громадські плечі тягаря справ, які має вирішувати держава?
Я не такий оптиміст в оцінці діяльності громадських організацій, як ви. У кризовій ситуації Майдану і неефективної держави у лютому – квітні 2014 року громадські організації врятували Україну. Самооборона стала на захист протестувальників, а пізніше певний час забезпечувала безпеку наших вулиць. Частина активістських мереж утворила добровольчі батальйони, що першими встали на захист територіальної цілісності країни. Волонтери на перший час зуміли зорганізувати збір коштів для захисту країни. Фактично, громадянське суспільство врятувало країну, перебравши на себе ключові державні функції. Криза суверенітету України сьогодні – це не тільки війна. Це внутрішній розкол, коли в силу низки причин громадянське суспільство підміняє собою діяльність низки державних установ, фактично роблячи за них їхню роботу, а не здійснюючи функцію контролю і примусу до ефективної діяльності.
Якщо в короткій перспективі такі події були рятівними, то в середній перспективі виконування державних функцій спільнотами, що не підкоряються закону, зазіхають на державний суверенітет України так само, як сепаратисти чи інтервенти. Застосування сили з боку деяких із цих організацій під час виборів, приміром, привели до неможливості волевиявлення громадянами.
Читайте також: Розхитати владний картель
Уряд має відновити своє виключне право керувати країною. А громадянське суспільство має повернутися до свого ключового завдання – обстоювати інтереси громадян і контролювати владу. Контролювати, а не підміняти.
УТ.: В умовах кризи довіри українського суспільства до влади ефективним засобом тиску є паління шин під вікнами того чи міністерства. Але чи не значить це фактичне нівелювання хоч якоїсь дієвості права на наших теренах?
Або ми побудуємо Україну з ефективним відповідальним урядом, або нас не буде. Проміжний між ними варіант – черговий авторитарний режим, автохтонний Путін. Усі відмовки, що уряд такий поганий, що ми будемо жити альтернативно, під проводом отаманів – не є виправданням.
Громадянське суспільство не може підмінити собою уряд. Тільки коли економічне суспільство працює в своїх межах, громадянське в своїх, і політичне в своїх, ми маємо стабільні суверенні держави. Якщо цей баланс порушено, маємо невеселі перспективи: або встановлення авторитарних режимів, або припинення державного існування народів.
УТ.: Криза будь-якого типу, зокрема війна, потребує відповіді на питання про можливі варіанти вибору свого майбутнього. Які опції вибору нині існують для України і українців?Опція вільної соціальної України – це порушення спіралі історії, пройдених моделей ХХ століття, запорука їхнього не повторення в новому часі?
Вільна соціальна демократична Україна як частина Європейського Союзу є такою ж можливою моделлю, як і авторитарна Україна, чи Україна як частина нової східноєвропейської імперії. У нас є достатньо волі, сил і досвіду для того, аби йти до першого варіанту. І у нас чимало слабкості, дурості і емоційності, аби опинитись у двох останніх.
Аби реалізувати перший варіант, кільком поколінням українців треба бути готовими відмовитися від бажання жити багато і необхідна мудрість, аби не віддати свою свободу популярному диктатору чи впасти у відчай. Тільки розум і повага до своєї та чужої свободи приведуть до позитивного можливого майбутнього.
Читайте також: Брак поваги
Є ще один варіант, що за умови розпаду нашого ворога, тобто РФ, виникнуть нові субрегіональні утворення. Розпад Росії може привести до посилення війни, але також і до створення нових неочікуваних країн як на нашій території, так і на території РФ. З такою можливістю треба також рахуватися при державному будівництві України. Бо ті ідеологеми, утопії, якими користуються нині певні групи сепаратистів на сході, несуть видиму загрозу не тільки для України, а й потенційну небезпеку для Росії. Для багатьох груп нинішні події – це соціалістична революція проти олігархів, націоналістів.. Я впевнений, що в цій сепаратистській лабораторії ідеологій з’являються ще якісь. Це твердження коректне і щодо українських добровольчих та територіальних військових формувань, які можуть нести в собі зародки нових ініціатив. Оце і є четверта альтернатива, паростки можливого майбутнього. Морально-ідейний контекст, яким до останнього зневажали, та й нині не надто приділяють увагу і владні еліти, і контреліти, сьогодні є вирішальними для моменту. Повернення тих, у кого в руках зброя, до громадянських цінностей буде величезною перемогою.
Біографічна нота:
Михайло Мінаков – український політичний філософ, доктор філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії. Президент Фонду якісної політики, голова Кантівського товариства в Україні. Випускник Києво-Могилянської академії. Стажувався і був науковцем Міжнародного дослідницького центру ім. Вудро Вілсона (2012-13), Гарвардського університету (2013; 2010), Аспенського інституту (2008; 2007), Кембриджського університету (2001), Інституту відкритого суспільства Центральноєвропейського університету (2000), Дрезденського університету (1993–1994).