23 січня святкуємо 180-ту річницю Михайла Комарова — діяча, без якого годі й уявити український рух кінця XIX – початку XX століття, адже він збудував кілька націєтворчих вершин, на які могли спиратися його наступники. Нині ця постать відома переважно науковцям і дуже вузькому колу краєзнавців. Михайло Комаров (1844–1913) — нотаріус, бібліотекар, бібліограф, словникар, видавець, редактор, борець проти московської цензури, очільник одеської «Просвіти» та культуртрегер, який комунікував, надихав, підтримував більшість тогочасної інтелігенції. А всі українці, починаючи від Франка й Лесі Українки, хто їхав до Одеси, передусім прагнули потрапити до квартири Комарових, через що діяча справедливо називають «українським серцем Одеси». Проте його здобутки виходять далеко за межі одного регіону України, і він вартий того, щоб відродитися в топоніміці й суспільній свідомості.
Михайло Комаров. Фото з Інституту літератури
Першу книжку, яку свідомо прочитала Леся Українка, створив Комаров
Народився Михайло Комаров на Січеславщині, навчався в Харківському університеті на юриста. Далі перебував на юридичних посадах на Воронежчині та в Києві. Цікавився літературою та критикою, видавав популярні книжки. За перекладом Михайла Комарова однієї з популярних російських книжок («Розповіді про землю та небо») вчилася читати Леся Українка, це була її перша прочитана книжка! Взагалі, родина Комарових дружила з Косачами, одне з відомих фото юної Лесі Українки — саме з Маргаритою Комаровою.
Леся Українка, Михайло Косач, Маргарита Комарова. 1889 рік
Бібліотека Комарова в Києві
У Києві Михайло Комаров не лише став нотаріусом, а й викупив книгарню, яку сам називав бібліотекою. Вона розміщувалася в самому центрі Києва, на розі сьогоднішніх вулиць Володимирської та Богдана Хмельницького.
Адреса Михайла Комарова, написана власноруч
У неопублікованому листі до Бориса Грінченка власник книгарні описує свій доволі успішний «бізнес»:
«Управитель моєї книгарні у Київі получає всього 30 руб. в місяць, а за 2 літні місяці по 25 р., всього на рік 350 карб. І більше цього книгарня ні в якім разі платити не в силі, бо весь гуртовий дохід до 4000, а росходу до 3000 р.».
Тож Михайло Комаров — приклад успішного українця і в матеріальному плані, адже разом із нотаріальною діяльністю він мав непоганий прибуток і постійно підтримував українську справу з «власної кишені».
Російсько-український словник зібрано в Одесі
Однією з найважливіших праць, якій присвятив усього себе Михайло Комаров, було створення першого російсько-українського словника. Він прийшов до цієї справи через перекладацьку роботу, адже переклав з російської Гоголя, Костомарова й чимало текстів інших письменників.
У Російській імперії побутувала думка, що взагалі неможливо створити російсько-український словник, бо ж «є лише малоросійська говірка, діалект». За спогадом Сергія Єфремова, ширилися різні чутки про те, як створюють словник, зокрема щодо певних слів — нібито вони кумедно звучать (наприклад, сміялися, що «фортепіано» українською буде «тиходужий», адже дослівно з італійської переклад саме такий), тоді цей ефект примножувався неуцтвом і панівним станом росіян в імперії. Та Михайло Комаров не зважав, ще з Умані почав роботу над словником, яку завершив в Одесі, запаливши ентузіазмом до цієї праці ще кількох представників української громади, переважно серед науковців. До цієї роботи активно долучився й найвідоміший український словникар Борис Грінченко. Чотири томи словника вийшли друком з 1893 до 1898 року під редакцією М. Комарова й А. Спілки (тобто Адеської спілки — громади). Словник містив 37 тисяч слів, громадськість і мовознавці із захопленням відзначили його як якісний початок академічної роботи в цьому напрямі.
Перелік творінь української культури й письма: руками Комарова
Особливе місце в його культурницькій діяльності посідає літературно-критична й бібліографічна складова. Уже 1883 року виходить друком його праця «Покажчик нової української літератури», це була перша в Україні повна бібліографія. Іван Франко високо оцінював цю роботу:
«Дуже важна була в тій збірці перша проба української бібліографії, злагоджена М. Комарем; вона уперше дала змогу своїм і чужим наглядно прослідити повільний ріст, ступеневе ширшання та упадання українського письменства в Росії в ХІХ віці».
Пізніше Франкову думку про значення цього розширив Агатангел Кримський:
«Для національної справи “Покажчик” зробив чимало: він показав українцям і ворогам українства, що наше письменство не таке-то вже й убоге, як звичайно всі думали; … що українське письменство не скрізь так нидіє, як у Росії, а що єсть у нього і своя вільніша преса… що українофільство — це зовсім не справа маленької групи людей (як бажалося б декому довести), а це дуже широкий суспільний потік, і має він рясні джерела в нашій історичній минувшині».
У загальному розумінні, така книжка слугувала містком для будь-якої людини, яка хотіла познайомитися з українською літературою. Вона ж, як і наступні бібліографічні покажчики, є аргументом існування нашої культури, літератури й науки. Та й узагалі, нашої самостійності. Навіть якби московитам удалося знищити більшість надрукованого, бібліографічний покажчик свідчитиме про написане.
Ще однією знаковою та унікальною працею Михайла Комарова стала «Українська драматургія» — бібліографічний покажчик до історії української драми й театру з 1815 до 1912 років.
Видавець і редактор
Поряд із роботою над словником Михайло Комаров не полишав видання етнографічної літератури, мета якої — зберегти перлини усної народної творчості. 1890 року він видав збірку, що містила 1275 пам’яток українського фольклору. Багато зредагованих ним книжок отримало заборону від царської цензури, зокрема два літературні альманахи, до яких увійшли твори найвідоміших тогочасних українських письменників: Івана Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Степана Руданського та інших.
Альманахи на той час, в умовах цензури й хоч пом’якшеної, але заборони української мови, виконували роль літературних журналів, які не було можливості відкрити колоніальному народові на своїх землях. Цензура не дозволила альманахам Михайла Комарова («Розмова» й «Запомога») побачити світ, та резонанс про їх створення розійшовся по багатьох західноукраїнських виданнях. Так Комаров укотре долучив Одесу до українського літературного руху, а царська Росія продемонструвала власну відсталість і печерність.
Михайло Комаров упродовж життя співпрацював з більшістю українських часописів, куди вміщував переважно літературно-критичні статті й активне листування з Лесею Українкою, Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Михайлом Старицьким, Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком, Дмитром Яворницьким і багатьма іншими, що зберігається в архівосховищах сьогодні. Крім боротьби за ствердження української літератури, Михайло Комаров зробив чималий внесок у популяризацію вітчизняної історії. Його невеликими працями «Оповідання про Богдана Хмельницького…», «Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацького війська» та «Про запорожські вольності» зачитувалася молодь усієї України. Загалом бібліографія його праць становить понад 150 одиниць.
Лідер українського руху Одеси
З осені 1887 року він осів у культурному центрі Степової України — Одесі. Його приїзд оживив місцеву українську громаду, надав їй нових орієнтирів. Завдяки зв’язкам з більшістю відомих діячів національного руху він в Одесі мав беззаперечний авторитет, і жодні збори громади без нього не обходилися. У себе вдома діяч мав величезну бібліотеку, яку ретельно збирав і з якою знайомив за потреби членів громади. Наприклад, майбутній міністр УНР Андрій Ніковський згадував, що почитати повний масив українських видань в Одесі на зрізі століть було можливо хіба вдома в Комарова.
Програна Російською імперією війна з японцями, наслідком якої стала революція 1905–1907 років, сприяла й піднесенню українського руху. В Одесі на початку 1906 року з’явилося товариство «Просвіта». Внесок Михайла Комарова в культурницький і громадський поступ не мав собі рівних серед одеситів, тож він стає почесним головою товариства. Ми дарма сьогодні забуваємо значення наддніпрянських «Просвіт»: вони були єдиними культурно-політичними організаціями, які об’єднували всіх українців за певними регіонами. До одеської «Просвіти» належало чимало видатних українців: Іван Липа, Іван Луценко, Сергій Шелухин, Дмитро Сигаревич та інші. Результатом діяльності організації стала поява перших українськомовних часописів в Одесі: «Вісти» й «Народна справа», — а також регулярне проведення вечорів з лекціями, рефератами, театральними виступами тощо. На засіданнях «Просвіти», вірячи в те, що настав час змін, провідники товариства обговорювали наболілі питання суспільства, зокрема те, що стосувалося земельної політики імперії. Михайло Комаров разом з однодумцями акцентував у лекціях на козацькій минувшині й устроях, вказуючи, що насильницька колонізаційна політика імперії стала причиною зубожіння українського селянства. Довго протриматися «Просвіті» не вдалося, адже почалася реакція. Та в Одесі виникло нове товариство — «Український Клуб», де Комаров також відігравав одну з провідних ролей.
Культуртрегер
Сучасники зауважують, що Михайло Комаров надихав на українську справу багатьох. Він щиро радів виходу нових книжок в інших регіонах і підтримував навіть ідейних конкурентів. Прикладів спонукання й підтримки ним українців дуже багато, але в неопублікованих листах розкривається один цікавий сюжет залучення до української справи єврея Товія Фішеля аж із Томська. 1910 року газета «Рада» проводила конкурс на найкращу ідею пам’ятника Тарасу Шевченку. І Михайло Комаров закликав Фішеля долучитися до конкурсу, поступово все більше заохочуючи. Коли ж він питав в організаторів конкурсу щодо окремих моментів, то зазначав, що знає одного скульптора з Томська, який «дуже прагне долучитися до конкурсу та має дуже оригінальну ідею».
Спадщина та вшанування
Доповнюють батьківський внесок в українську справу його діти: Богдан, бібліограф, публіцист, природознавець, Галина, поетка, Маргарита, перекладачка. Богдан упорядкував архів та бібліотеку батька — так величезна кількість друкованих матеріалів стала основою для створення в уже радянській Одесі Української державної бібліотеки імені Т. Шевченка, яку через згортання «українізації» закрили. Самого ж Богдана Михайловича згодом репресовано за сфабрикованою справою СВУ. Матеріали із цієї бібліотеки потрапили до Одеської публічної бібліотеки, що довгий час по тому була названа за ім’ям радянського «Буревісника». Книжки з бібліотеки Михайла Комарова збереглися й до нашого часу в Одеській національній науковій бібліотеці, якій так і не судилося мати ім’я лідера одеських українців.
Цього року, попри ракетні обстріли, до 180-річчя Михайла Комарова одеські культурні й наукові активісти спромоглися організувати всеукраїнську наукову конференцію, а також пам’ятний вечір у місцевому драматичному театрі. Сподіваємося, що ці заходи й різноманітна публікаційна активність нарешті поверне лідера одеських українців до нашого культурного й інформаційного простору. Йому точно варто встановити пам’ятник і не зайвим буде зробити з його квартири музей. Причому музей міг би бути і біографічно-меморіальний, і присвячений творенню словника української мови, що було б особливо знаковим, адже там, у тій квартирі, збирався цвіт нації, там творився «Словник» і там може тривати культурне життя новітньої України. І тоді поїхати в сонячну Одесу, слідом за Лесею Українкою, Іваном Франком та іншими представниками нашої класики, ми зможемо не просто так, а в гості до Михайла Комарова!