Автор наголошує, що політичний іслам як розлоге поняття використання релігії в політиці міцно ввійшов до суспільного життя Близького Сходу, одначе наскільки продуктивний його вжиток – це питання. "Так, важко уявити собі якийсь чистий ісламський державний устрій (як і християнський, юдейський чи даоський), але у випадку з релігію з розлогим переліком суспільних норм буде ще наївніше говорити про аполітичний іслам. Тому чимало альтернативних ісламських рухів, які балансують на межі опозиційності в одних країнах і навколодержавності в інших (як, скажімо, ідеологія демократичного ісламу від руху "Братів-мусульман"), типово еволюціонують, змінюючи свої гасла й часто зважаючи на конкретні реалії", – йдеться в матеріалі.
Читайте також: Олександр Кореньков: "Якщо таліби йтимуть на компроміси із Заходом, дедалі більше радикалів переходитимуть на бік "Ісламської держави"
Михайло Якубович підкреслює, що "Ісламська держава" ("ІДІЛ"), яка стала креатурою колишніх офіцерів режиму Саддама Гусейна (не без підтримки інших сил), дещо вибилася з цього ряду – тут проголосили халіфат у його ідеальному начебто розумінні, щоправда, без усіх династичних та інших контекстів. "Ідеологічно це призвело до дещо нетипової для інших ісламських рухів величезної "родинної міграції" комбатантів у новостворену "країну", себто коли до Іраку чи Сирії виїздили цілими сім’ями", – підкреслює фахівець.
За словами Михайла Якубовича, така квазідержавність у супроводі свідомої маргіналізації (показові страти й інші жахіття), вочевидь, відіграла свою геополітичну роль. "Наприклад, на тлі більшого зла Захід так і не ризикнув на воєнну операцію з усунення Асада в Сирії, хоча "не на камеру" режим коїв не менш жахливі речі. Без зайвої конспірології видається, що найбільше від присутності "ІДІЛу" виграв саме офіційний Дамаск, а програли, власне, умовно демократичні ісламісти, які й починали революцію у 2011 році, а нині тримаються лише на прикритті турецьких інтервентів з Півночі", – зауважує автор.