Що вплинуло на ваше становлення як фольклориста?
— Мені здається, що я виріс із пісні й найперші мої слова були пісенні. А любов до пісні всмоктав із молоком матері та середовища, серед якого зростав. Народився я теплого літнього дня 11 червня 1930 року в родині Василя та Ганни Гуць (дівоче прізвище Гарат) у селі Іванівка Рожнятівського району Івано-Франківської області (колишня назва Янівка від імені чеха Яна, начебто він заснував наше село, а ще раніше, як мені недавно стало відомо, воно мало назву Смерека від назви річки Смерека, що тече за селом, а в нижній частині перерізає його). Моє село мальовничого Підкарпаття дуже пісенне, як і чимало інших, на які багата Україна.
Пригадується, коли приганяли додому худобу, все село дзвеніло піснями — пастухи співали на різні лади та мелодії. Молодь, повечерявши, збиралася на вулиці, гуртувалася за голосами й співала. Небо світилося зорями, на ньому з’являвся місяць і щедро розливав свої промені по землі. Ставало так видно, хоч голки збирай. І ми заливалися піснями. А які голоси були! Сопрано й альти, тенори й баси. Та розгубилися десь по Сибірах і Магаданах…
Читайте також: Тарас Чубай: «Війна в нас почалася не чотири роки тому, а тривала завжди»
Коли ви вперше почули сербські народні пісні та яке враження вони справили на вас?
— О, це було дуже давно, ще в 1954 році. Я тоді був студентом філологічного факультету Чернівецького державного університету (нині імені Юрія Федьковича), навчався на українському відділенні. Обрав собі для дипломної роботи історичну драму Михайла Старицького «Облога Буші». Бібліотека університету дуже гарна й багата. Але зібрання творів Старицького в ній не було. А тому доводилося виписувати їх через міжміський абонемент із Києва. Один із томів — сербські народні пісні та думи в перекладі згаданого автора. То було для мене відкриттям. Швидко прочитав цю збірку з великим задоволенням. Особливо припали до душі пісні косовського циклу. Захопила їхня героїка, у них цвіт сербської нації, який наклав головами в цій боротьбі за визволення з турецької неволі. Не міг без хвилювання читати ті оповиті серпанком мужності героїв і сповнені людського болю пісні. Вони припали мені до серця на все життя і ятрять його ще й до сьогодні. Нагадують національно-визвольні бої українських козаків 1651 року під Берестечком, коли сили були більші на боці ворога й козаки програли в боротьбі, як і серби на Косовому полі влітку 1389-го.
До речі, на Косовому полі нащадки героїв 1389 року спорудили пам’ятник, на якому написали: «Подорожній, ти ступаєш на сербську землю! Хто б ти не був, коли зайдеш, пильно подивись — ти побачиш скрізь мертві кості». Щось подібне можна було побачити й навколо Берестечка, про що з великим болем на засланні в Кос-Аралі 1848 року писав Тарас Шевченко:
Ой, чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили.
Та ще мене гайворони
Укрили з півночі…
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене,
Та за Вашу волю…
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю,
Будете орати
Мене стиха та орючи
Долю проклинати.
Як наукова аудиторія сприйняла перше видання вашої книжки «Сербохорватська народна пісня на Україні»?
— Коли книжка 1966 року побачила світ, я розіслав її своїм друзям-науковцям: Стояну Суботичу та Владану Недичу до Сербії, Степанові Козаку, Мар’янові Якубцеві до Польщі, Миколі Мушинці й Орестові Зелинському до Чехословаччини. Вони високо оцінили мою працю, подали мені цілий список бібліотек світу з адресами, куди надіслати свою книжку, що я й зробив. І дуже вдячний їм за це. На книжці я зробив дарчі написи. Товариство «Дружба» запропонувало мені поставити автографи на примірниках. Від мене хотіли тільки автограф, а відіслати обіцяли самі. Книжка сподобалася читачам, про що свідчать рецензії, яких було чимало. Монографія вийшла малим накладом — 800 примірників — і дуже швидко зникла з полиць книгарень.
Читайте також: Гурт «Гайдамаки»: «Нині українською рок звучить набагато краще, ніж російською»
Відомий український науковець, педагог і громадський діяч Анатолій Погрібний розповів мені цікавий факт. Наприкінці 1970-х років він поїхав до Загреба читати лекції з української літератури. Перед тим узяв мою монографію «Сербохорватська народна пісня на Україні», щоб хоч трохи ознайомитися з культурою хорватського народу, зокрема пісенною. І вона стала йому в пригоді. Особливо потішило, що зміст книжки висвітлювала загребська радіоточка. Так, було кілька передач, присвячених моїй монографії. Їх чув особисто Анатолій Погрібний. Не виключено, що й белградське радіо щось говорило про неї, але я про це нічого не знаю. До речі, якось мій друг сербіст Володимир Лірниченко казав мені, що в Сербії, коли він там був, продавали мою працю «Максим Рильський і сербська народна пісня», але не пригадую, чи це був відбиток із часопису, чи окремо видана книжка.
Коли в Деяна Айдачича виникла ідея перекласти сербською мовою вашу монографію?
— Сербія, як і Україна, як і Хорватія, багата народними піснями. А, як відомо, пісня — це душа народу, його духовний світ, історія, культура, мова. Зауважу, що, за влучним висловлюванням академіка Леоніда Булаховського, «сербська народна пісня надихала сербів на запеклу віковічну боротьбу, наснажувала його на подвиги захисту своєї рідної землі від ворога-чужоземця, від ворога-гнобителя, слухаючи її, серб міцніше стискав у своїй твердій руці улюбленицю-зброю, захисницю своїх, як він розумів їх, непорушних у своїй основі прав».
Думка перекласти мою монографію сербською в мене визріла давно. Коли я ще працював над нею, думав, що було б добре, якби це зазвучало й сербською мовою. Тим більше цього захотілося, коли 1966 року моя монографія побачила світ і була високо оцінена фахівцями різних країн. Я був переконаний, що прочитати її сербському читачеві буде не менш корисно, ніж українському. Тому радо сприйняв ідею Деяна Айдачича перекласти сербською. Це було влітку 2017-го. З такою хорошою пропозицією завітав до мене цей учений і перекладач. Він і раніше був у мене вдома, коли забирав книжки сербською мовою, які я подарував Інституту славістики КНУ імені Тараса Шевченка. Оскільки книжка вийшла дуже давно, її закономірно треба було доповнити. У мене вже був готовий друкований матеріал, бо над темою сербської народної пісні в Україні я працюю й досі. Так у моїй монографії з’явилися нові розділи про Володимира Гнатюка, Миколу Лисенка (про Лисенка було написано ще раніше, ніж вийшла монографія), Олену Пчілку, Юрія Федьковича та Сидора Воробкевича, які були зачинателями нової української літератури на Буковині, як її зачинателями на Галичині були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. З’явився й новий розділ про найновіші переклади сербських народних пісень українською, які виконали я, Іван Ющук та Володимир Лірниченко. Обговорили ми й таке питання, як моє звернення до сербського читача, а також необхідність опублікувати це друге видання й українською мовою.
Наприкінці року в Сербії книжка вже побачила світ. Гарний крейдяний папір, кольорова обкладинка у світлих радісних тонах справляють прекрасне враження. І я висловлюю щиру вдячність перекладачеві Деяну Айдачичу та видавцям за цінну монографію, надруковану з великою любов’ю. Дуже хочеться, щоб вона сподобалася й сербському читачеві, на якого розрахована.
Тепер ваша монографія виходить з урахуванням сербського варіанта вже третім виданням. Чи є зміни в другому українському варіанті порівняно із сербським?
— Безперечно, є. Друге видання (сербський варіант) робилося в дуже стислі терміни. Тому я доповнив його новим матеріалом. Але сама структура книжки залишилася та сама. Сподіватимемося, що й це видання сподобається читачеві, як і перше.
Читайте також: Суперсила чи глобальний глюк
А чи цікавилися ви крім сербської народної пісні й іншими жанрами сербського фольклору? Плануєте їх дослідити?
— Так, звичайно. Упорядкував і підготував до друку сербські народні казки, зібрані Вуком Караджичем і перекладені українською мовою. Збірка схвалена видавництвом «Веселка», але мені запропонували доповнити її ще своїми перекладами. Але, по-перше, у мене немає оригіналів неперекладених казок, а по-друге, мій теперішній стан здоров’я не сприяє цьому.
Вважаю доцільним перевидати мою хрестоматію сербських народних пісень українською мовою, доповнивши її деякими перекладами Івана Франка, переспівами Олександра Навроцького, Володимира Лірниченка, Івана Ющука й трохи моїми.
Не залишає мене й мрія випустити в світ окремою книжечкою з ілюстрацією всіх перекладачів бібліографію сербських народних пісень українською мовою. А ще маю бажання видати збірник своїх наукових праць та окремо збірник статей про Олену Пчілку (у 2019-му виповнилося 170 років від дня її народження). Крім того, планую видати книжку спогадів про дружину та народні пісні свого села.
Ви багато років досліджували народну пісенну поезію, перекладали її. Це якось спонукало до написання власних віршів?
— Тут у мене дуже скромний доробок — лише одна невеличка збірочка, яка вийшла в Києві 2017 року під назвою «Під зоряним небом України: поезії». За жанром це віршована публіцистика. Тепер готую друге видання збірки, значно змінене й доповнене.
————————————————-
Михайло Гуць народився 1930 року в селі Іванівка Івано-Франківської області. Філолог-славіст, відомий дослідник у галузі фольклористики, етнографії, культурології та мистецтвознавства, перекладач, громадський діяч, виконавець народних пісень. У 1955 році закінчив Чернівецький державний університет, захистив кандидатську дисертацію на тему «Сербохорватська народна пісня на Україні» (1970). Автор монографії «Сербохорватська народна пісня на Україні» (1966), антології «Сербохорватські народні пісні» (1970), «Пісні з-над Дністра у записах Євгенії Ярошинської» (1972), «Леся Українка в портретах, ілюстраціях, документах» (два видання у співавторстві: 1979, 1986), «Сузір’я українських талантів 1971 р. народження» (чотири книжки в трьох томах).