Росія нарешті почала гостро відчувати накопичений ефект від ударів Сил Оборони України по своїх енергетичних потужностях. Якими будуть довготривалі наслідки для здатності агресора вести війну та для цивільних росіян? Тиждень поспілкувався про це з експертом з міжнародних енергетичних і безпекових відносин — президентом Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайлом Гончаром.
— Нині в Росії загострюється ситуація з дефіцитом пального. Особливо це відчутно на окупованих територіях, зокрема у Криму. Чи є це прямим наслідком ударів Сил оборони України по нафтопереробних потужностях Росії? Чи може ця історія бути довготривалою?
— Так, безперечно, це прямий наслідок і накопичений ефект. Але мушу наголосити: не варто думати, що в Росії все вклякає і зупиняється, коли Сили Оборони України вражають якийсь потужний нафтопереробний завод, нафтотермінал чи якусь нафтоперекачувальну станцію. Ні, так не буде і не може бути.
Ефект отримаємо виключно шляхом накопичення інтенсивних ударів по, в цьому випадку, нафтопереробній інфраструктурі та мережі доставки готових нафтопродуктів. Це саме те, що яскраво проявилося на прикладі окупованого Кримського півострова, коли системні дії Сил Оборони України упродовж практично, я сказав би, квітня-травня 2026 року забезпечили трансформацію півострова Крим майже в острів в аспекті палива. Адже наразі основні маршрути постачання мінімізовані за своїми можливостями. Я не хочу сказати, що обнулені (але до того все йде).
Таких маршрутів традиційно було три:
- Перший, найпотужніший, і, власне, одна з цілей побудови Керченського моста — це транспортування готових нафтопродуктів залізницею через міст з подальшим зберіганням на Феодосійській нафтобазі, яка мала відповідний резервуарний парк. Таким чином півострів забезпечувався пальним. Відразу зазначу, що ніякої нафтопереробки на території Кримського півострова ніколи не було, тому нафту він переробляти не може.
- Другий напрямок був іще більш традиційний й існував до того, як з’явився Керченський міст. Це поромна переправа Тамань — Крим. Через Керченську протоку ходили, здається, три поромчики. Найбільший з них, «Славянин», який знищили нещодавно, міг брати на борт і перевозити цілий ешелон цистерн. Це близько пів сотні, кожна по 60 тонн, тобто 3000 тонн за раз.
- Третій, найновітніший маршрут, практично зроблений Росією минулого року, — залізничне сполучення і, відповідно, автодорога Р-280 вздовж Азовського моря з російської території, умовно, з Ростова і до окупованого Криму через Маріуполь, Мелітополь, Бердянськ до Джанкоя.
Що відбулось? Історія з Керченським мостом добре відома. Тобто він не може функціонувати так, як функціонував. І хоча може перевозити залізничні цистерни з пальним, але і в Криму, і в Кремлі пам’ятають, як горіли цистерни кілька років тому. А зараз такі шанси ще вищі у зв’язку з діями Сил Оборони України щодо знешкодження найновітнішого шляху транспортування автомагістральних нафтопродуктів уздовж Приазов’я. Ми бачимо, що дорога життя там практично перетворилася на дорогу смерті. Та й історія з російською нафтобазою теж добре відома на сьогодні. Практично її резервуарний парк винищений, зберігати там ніде, та й нічого. Всі пороми також були знищені.
Зараз ми бачимо стрімку динаміку поширення паливної кризи, яка почалася з Криму і переходить на окуповані території півдня і сходу України.
Далі подібна історія поширюється і півднем Росії, і Москвою, і Санкт-Петербургом, хоча там ситуація ще, скажімо так, не кризова, і дві столиці рятуватимуть усіма можливими засобами. Але можливості обмежені, адже протягом останніх тижнів значна частина нафтопереробних потужностей уражена діями Сил Оборони України.
— Росіяни озвучували пропагандистську тезу, нібито удари по нафтопереробних заводах не мають ефекту, адже невикористану сиру нафту можна продати й закупити паливо за кордоном. Чи є в цьому правда?
— Можна фантазувати на ці теми, але продати сиру нафту (те, що вони зараз роблять) — це, звичайно, отримати швидкі, але менші гроші, бо готовий нафтопродукт має більшу додану вартість. Ланцюжок «видобуток — продаж» у випадку сирої нафти практично прямий: видобули, протранспортували, завантажили танкер, продали нафту. А тут є ще період переробки нафти, який продовжує цей ланцюжок. Відповідно, гроші більші, ти можеш більше виручити, але там по-іншому все працює з погляду логістики. Бо якщо сира нафта йде трубопроводами, то в такий спосіб може транспортуватися лише невелика частина нафтопродуктів, а в основному перевозить залізниця. А там тарифи зовсім інші, технологічні складнощі більші.
Тому зараз росіяни справді надають перевагу тому, щоб максимізувати експорт нафти. Але щодо придбання за виручку від нафти готових нафтопродуктів, то нафту вони продають з достатньо серйозними дисконтами. Втім, готові нафтопродукти їм ніхто з дисконтами не продасть, навіть їхні друзі в тих країнах, куди вони збувають сиру нафту, — маю на увазі Китай, Індію та Туреччину, основних споживачів російської нафти. Тому такий гешефт навряд чи вийде. Єдина, з ким виходить, — це Білорусь.
І тут якраз-таки є серйозний простір для дій Сил Оборони України. Я думаю, Кремль буде максимально вичавлювати з Лукашенка всі нафтопродукти, які виробляються на двох білоруських нафтопереробних заводах — у Мозирі та в Полоцьку. Вони так чи інакше і раніше надходили на російський ринок, але меншою мірою, бо, звісно, режим Лукашенка переважно тримається на експорті готових нафтопродуктів через територію Росії. Зараз це все піде в Росію, й опиратися цьому Лукашенко не зможе, бо Росія дає нафту зі спеціальним дисконтом упродовж багатьох років, навіть десятиліть. І тому, по суті, діє давальницька схема.
— Що ви маєте на увазі, говорячи про простір для дій Сил Оборони України? Вживати заходів прямо проти білоруських потужностей чи проти трубопроводів, що йдуть по території Росії?
— Удари по білоруських НПЗ можуть бути завдані тільки в тому разі, якщо режим Лукашенка вирішить вступити у війну Росії проти України, як робив у 2022 році, а потім схаменувся. Але все те, що розташоване в просторі між білоруським кордоном і Підмосков’ям, скажімо так, перебуває в зоні досяжності ударних засобів наших Сил Оборони. Погляньте на географічну карту. Якщо зараз дістали до Санкт-Петербурга, це означає, що відстань від кордону України до північного кордону Білорусі в смузі Брянської, Смоленської і Псковської областей, які межують з Білоруссю, — це близько 500 із лишком кілометрів.
Тобто це те, що цілком вписується в концепцію deep strike. І там проходить інтенсивне залізничне й автомобільне сполучення Росії з Білоруссю. І, відповідно, є простір для дій Сил Оборони України, багато в чому схожий з тим, що зараз спостерігаємо на півдні, коли удари завдаються по магістралях: залізниці й автомагістралі, прокладених Росією вздовж Азовського узбережжя.
І вже завдаються удари по портах Азовського моря, окупованих Росією. Недалекий і той час, коли прилітатиме на російський берег Азовського моря. Що таке Азов? Це, по суті, дельта річки Дон. Азов неширокий, і тому так чи інакше це все досяжно.
Найперше варто попрацювати з тим, аби обмежити можливості забезпечення нафтопродуктами передусім столичного регіону Москви. І якщо взяти завод у Полоцьку, то він більшою мірою, очевидно, буде орієнтований на постачання в північно-західний регіон Росії, включно з Санкт-Петербургом.
Тут ситуація доволі приваблива, щоб «бавовна» розквітла і в цій зоні, починаючи з Брянщини й далі — Смоленщина, Псковщина. Я думаю, що через деякий час ми будемо спостерігати це.
— Яка ваша думка щодо впливу українських ударів по нафтових потужностях на здатність Росії вести війну по всій лінії фронту? Чи є наші удари вагомим фактором, який зараз, наприклад, не дозволяє росіянам загарбувати більше нових територій?
— Це, безперечно, компонент, який робить свій внесок. Потрібно розглядати все в комплексі, оскільки історично військова логістика Росії переважно побудована на залізниці.
Не завжди згадують про те, що, наприклад, уражалися тягові підстанції російських залізниць. Бо якраз у європейській частині залізниця практично вся електрифікована, а замінити електровоз на тепловоз проблемно. А тому так чи інакше пальне для потреб угруповання сил, що ведуть бойові дії, спочатку постачається залізничними цистернами, а потім уже на відповідних проміжних базах зберігання транспортується паливозаправниками, які успішно спалюються Силами спеціальних операцій та іншими підрозділами Сил Оборони України. Тому так, це впливає.
І це стосується не тільки переміщення пального для потреб техніки, а й доставки будь-яких інших видів забезпечення. Якщо залізниця гальмує, то далі по ланцюжку постачань так само сильно запізнюється той чи інший вантаж.
Тут можна згадати, по суті, азбучну істину воєнного мистецтва: щоб перемогти ворога, треба перерізати його логістику постачання, комунікації, зв’язок передусім. Завдати вогневих уражень по його силах і засобах з тим, щоби практично знерухомити бойову активність. Тому цей компонент — ураження паливної логістики й потужностей з виробництва пального — дуже вагомий.
На початку розрахунок був на зменшення фінансових надходжень. Але, як бачимо, ситуація зазнала принципових змін після того, як США разом з Ізраїлем розпочали бойові дії проти Ірану, що призвело до цінового стрибка на нафту. Безперечно, для Кремля це позначається на надходженнях у позитивний бік, даючи йому «допінг» на подальше продовження війни. Хоча це не є рятівним колом для економіки Росії, бо пріоритет надається воєнним видаткам, а це позначається на тому, що кремлівський режим далі вестиме війну, знову ж таки, з розрахунку, що він обіцяє досягти стратегічного успіху протягом найближчих місяців. Ми вже це проходили не раз у минулі роки, коли то зимова, то літня кампанії оголошувалися переможними.
Те, що зараз спостерігаємо в Санкт-Петербурзі, має не лише військове, а й символічне значення. Йдеться не так про те, що вдалося вразити три чи більше резервуарів із сирою нафтою чи мазутом, як про контекст, у якому це сталося. Кремль задумував Петербурзький міжнародний економічний форум як демонстрацію повернення до формату «business as usual». Очікувалася участь делегацій зі Сполучених Штатів і Німеччини, які протягом останніх років ігнорували цей захід.
У Москві розраховували, що форум стане потужним пропагандистським сигналом для Європи та США: попри війну й санкції, Росія нібито повертається до нормальності або ж світ повертається до співпраці з Росією. Однак, як бачимо, форум отримав доволі промовистий і буквально полум’яний привіт з берегів Дніпра.
Думаю, для багатьох гостей це стане приводом по-новому оцінити як перспективи Кремля, так і ризики ведення бізнесу в Росії загалом.
— Цікавить ваша думка щодо підготовки України до наступної зими, тобто подальшого етапу енергетичного терору з боку Росії. Чи вважаєте ви, що нині Україна робить достатньо? Якщо ні, що варто робити?
— Зробити все буде неможливо, як було й у попередні роки. Тобто важливо зробити критично необхідний мінімум. Коли йдеться про відновлення генеруючих потужностей, на це потрібні не місяці, а роки. А отже, потрібно напрацювати відповідні схеми заміни й одночасно розосередження цих потужностей, особливо виробництва тепла. Чи вдасться це у масштабах України? Думаю, якісь мінімально критичні потреби будуть закриті. Але не варто плекати ілюзій.
Тим паче що по Україні ситуація була дуже різна по різних містах. Ми бачимо, що ворог робить із Харковом, Дніпром, Запоріжжям, Сумами — містами, прилеглими до кордону з Росією чи до лінії фронту. Я сказав би, що це щось схоже на тактику Алеппо, яку вони реалізовували в Сирії, тільки з урахуванням того, що в Сирії це робилось бомбардуваннями з літаків, а тут вони цього собі дозволити не можуть, тож натомість завдають ракетних та дронових ударів. Також Одеса: там ситуація завжди була особливо запеклою. Мабуть, найвищу стійкість, гнучкість, адаптивність демонструє Харків. Якщо поглянути на Київ, то ситуація значно відрізняється.
Головна проблема полягає не в тому, що місцева влада у Києві не така ефективна, як, скажімо, у Харкові, а в тому, що попри всі дії ворога, які потребують консолідації зусиль між місцевою (Київською мерією) і центральною владою, триває конфлікт. Київ позбавляють частини грошей під тим чи іншим приводом. Мер Києва скаржиться: мовляв, нема грошей, то про що можна говорити. Але коли були гроші, теж мало що робилося насправді. Тому ситуація така, як вона є. Це з погляду недостатньої підготовленості Києва на початок наступного опалювального сезону тривожить мене найбільше.
Разом з тим, нам іще належить пройти літо, яке тільки розпочалось. Звісно, запас ракет і дронів у ворога не безмежний, і вони змінюють пріоритети. Об’єкти енергетики під час останнього масового комбінованого удару не були серед них. Так, якісь із них, локального характеру, отримали ушкодження, але загалом енергосистема (те, що називається магістральними лініями електропередач, підстанціями) — можливо, туди скеровувались ракетні удари, які не досягли цілі, оскільки були перехоплені нашими засобами ППО, але так чи інакше, енергосистема продовжувала функціонувати. Значною мірою в літній період завжди виручає сонце, якого не буде взимку.
Успішне проходження зимового періоду відбудеться не завдяки, як часто буває, а всупереч діям чи бездіяльності влади. І тому зараз ми бачимо доволі високу активність, якщо взяти великі міста з житловими масивами. Цим займаються ОСББ на місцевому рівні, територіальні громади й так далі. Я думаю, що це абсолютно правильний підхід — не чекати, коли в Києві чи в обласному центрі щось вирішать, а робити все власними силами. Історія виживання в зимовий період протягом останніх років це підтверджує.
Те, що мене непокоїть… Скажімо, щодо функціонування енергосистеми — оператор «Укренерго» впродовж цих років не просто набув колосального досвіду, а й практично виконав необхідний обсяг інженерного захисту критично важливих елементів нашої магістральної енергосистеми. І тому вона функціонує. Так, в аномальному режимі, але функціонує. Мене непокоїть, що такого підходу ми не спостерігали в системі «Нафтогазу України». Вони схаменулися тільки зараз. Власне, взимку цього року, коли, здається, 27 січня був приліт по лінійній виробничо-диспетчерській станції «Броди» з ураженням потужного резервуара зберігання нафти. І тоді вони стали думати над тим, як інженерно захищати критично важливі об’єкти нафтогазової інфраструктури.
Звичайно, досвід «Укренерго» не перенести автоматично на нафтогазовий сектор. Це принципово різні об’єкти й за масогабаритними характеристиками, і за функціональністю. Але виявилося, що цим в принципі не займались. Хоча прильоти відбувалися починаючи з 2022 року.
