Але нині українці перестали боятися болю й дістали шанс докорінно реформувати енергетику в інтересах суспільства. Про грядущі зміни в енергетичному комплексі ми розмовляємо з президентом Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайлом Гончаром, який є одним із небагатьох глибоко фахових українських експертів, що розглядають цей сектор не крізь призму задоволення шкурних інтересів та наповнення власних кишень, а в контексті інтересів українського суспільства та національної безпеки.
У. Т.: Останнім часом у зв’язку з революційними подіями в Україні Євросоюз декларує серйозні наміри допомогти нам у подоланні тих чи інших проблем, пов’язаних з енергетикою. Чи може ЄС запропонувати нам щось нове?
– На мою думку, нічого нового тут не буде й не має бути, оскільки порядок денний українсько-європейської енергетичної співпраці існує вже майже дев’ять років. Він був вперше визначений у документі стратегічного плану, меморандумі Ющенка – Блера від 1 грудня 2005-го, де окреслено сфери взаємодії в енергетичному секторі між Україною та ЄС. Підсумки цієї дев’ятирічної співпраці досить скромні. З наміченого реалізовано менш як третину. Принаймні перелік того, чого не виконали, більший, ніж того, що зроблено. По-суті, знято з порядку денного лише питання ядерної безпеки (надійного функціонування українських атомних енергоблоків).
У питанні нафти та газу прогрес мінімальний і має здебільшого паперовий вимір. Наприклад, Україна приєдналася до договору Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) аж у 2011 році, хоча це мало відбутися раніше. Та відчутних результатів той крок не мав. Чому так сталося? Не тому, що європейська сторона змінила свої підходи. А тому, що українська влада незалежно від того, хто був президентом та очолював уряд, займалася радше імітаційною діяльністю, а не реальною.
Читайте також: Юрій Луценко: «Необхідно зупинити квотно-партійну анархію»
Візьмімо дуже практичний проект модернізації української газотранспортної системи (ГТС). 23 березня виповнюється рівно п’ять років, відколи підписали Брюссельську декларацію з модернізації ГТС (до речі, за прем’єрства Юлії Тимошенко), що стала майже миттєвою реакцією Європи на газову кризу січня 2009-го. За цей період жодних кроків із її реалізації не зроблено. Якби Україна невідкладно взялася втілювати в життя цей проект за наявності фінансування з боку Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) та Європейського інвестиційного банку (ЄІБ), то на сьогодні ми вели б мову про його завершальний етап, бо виконання найбільш тривалих підпроектів (заміна ділянок лінійної частини ГТС та газоперекачувальних агрегатів) у його межах займало сім років.
У. Т.: Чим спричинена така імітаційна діяльність з українського боку?
– В умовах тієї економічної та політичної системи, яка була в Україні до цього часу, – сподіваюся, що відтепер вона зазнає трансформації, – у керівництва держави були інші пріоритети. Олігархономіка потребує тіньового сектору для свого відтворення. Щоб були масштабні державні замовлення, з яких потім левову частку коштів можна витягнути й перерозподілити в непрозорий спосіб між приватними гравцями за принципом «гроші собі, а борги й проблеми державі». Європейські проекти, які фінансують Єврокомісія, ЄБРР, ЄІБ, є прозорими. Там нічого не вкрадеш, бо всі витрати чітко прописують. Тому апріорі такі ініціативи непривабливі для ключових суб’єктів олігархономіки, і не тільки в енергетичному секторі.
У. Т.: Виходить, якщо Україна зараз запустить такі прозорі проекти, то вони стануть лакмусовим папірцем, який на реальних справах засвідчить зрілість української політичної системи?
– Так, абсолютно. Україна платить гігантську ціну за нерозуміння її політикумом азів економіки та безпеки. Лише два приклади. По-перше, один із наріжних принципів ведення бізнесу – диверсифікація. Це стосується не лише енергоресурсів, а й усієї економіки загалом. Ви повинні мати диверсифікований бізнес, щоб, якщо один сектор провалюється, бізнес не пропав як такий. По-друге, днями міністр оборони заявив, що Україна не готова до збройної відсічі Росії, бо ми ніколи не очікували, що звідти може прийти загроза. Але влада та військові не можуть так мислити апріорі. Вони мають бути готовими до того, що загроза прийде з того напрямку, який є найменш імовірним. Немає вічних друзів – є інтереси, які змінюються.
Читайте також: Леся Оробець: «Посіяли гречку – отримали кулі»
Тому на 23-му році незалежності ми нарешті відчуваємо, яку ціну заплатимо за нерозуміння тих азів. Хоча все це прописано в підручниках, які читали всі люди із вченими ступенями, ті, хто закінчував академії державного управління чи генерального штабу. Та в практичній діяльності вони керувалися принципом «авось» – тепер настає час розплати для суспільства загалом. Бо воно дозволило таким людям прийти до влади, розподіляти суспільний ресурс і провадити таку політику.
У. Т.: Якщо порівнювати вплив українських олігархів та Росії на те, що Україна не гарантувала собі енергетичної безпеки, то який чинник важить більше?
– Я не порівнював би названих вами чинників, бо не це важливо. Якби російський вплив мав лише 1%, отже, українська влада піддалася. Якби 99%, то, виходить, була змушена, бо не мала іншого вибору. Питання в іншому. Зрозуміло, що для бізнесу важливо отримувати прибуток. Але ж не за будь-яку ціну! Національні інтереси та пріоритети, безпекові питання в нормальних економіках формують червоні лінії, за які не можна переходити, навіть якщо йдеться про високий прибуток. Оскільки протягом останніх 15 років бізнес функціонував за тотально корумпованої влади, то ці червоні лінії за допомогою певних впливів або зміщували, або просто прибирали.
Росія не лише цим скористалася – вона культивувала це. Вона також має олігархономіку. Єдина відмінність між їхніми й нашими скоробагатьками полягає в тому, що російські олігархи, як і влада РФ, мають певну геополітичну візію «Вєлікой Россіі», «собіранія земель русскіх». Водночас наші великі капіталісти є українськими за місцем ведення бізнесу, але не по духу, тому вони легко здавали національні інтереси в обмін на бариші. І Росія культивувала це. У газовому секторі – через схеми типу РосУкрЕнерго, раніше – через Уралтрансгаз. Вона не просто давала можливість окремим особам вести бізнес із високими прибутками, а завжди додавала ще й політичне навантаження. Натискаючи на згаданий важіль, Кремль змушував українську владу ухвалювати рішення, які суперечать національним інтересам України, але відповідають геополітичним візіям РФ. Харківські угоди, незрозумілі московські угоди грудня минулого року – яскраві приклади. Мало хто пам’ятає, але поява схеми РосУкрЕнерго пов’язана з тим, що Кучма своїм указом вивів із Воєнної доктрини положення про вступ України до НАТО. Це сталося за два тижні до його ялтинської зустрічі з Путіним у липні 2004-го, коли вони «благословили» появу РУЕ. Себто Росія не тільки запровадила схему збереження газової залежності України, а ще й купила політичне рішення стратегічного характеру.
Читайте також: Дорослішаємо. Російська агресія консолідує українців
Ось вам поєднання бізнесу, корупції, великої політики для Росії та «прагматичної» політики української влади. Тепер можемо сказати, чим це обернулося. Україна – позаблокова держава, яку ніхто не зобов’язаний захищати. А створити власні збройні сили, розбудувати систему безпеки й оборони ми виявилися нездатними. Бо не було усвідомлення того, що позаблоковість вимагає ще більших витрат на підтримання обороноздатності, адже тоді треба розглядати всіх як потенційних супротивників. Бо працював ось цей ланцюжок. Нас переконували, що Україна і Росія – стратегічні партнери, що наші народи братські, що не може бути ніякої агресії тощо. Хоча прецедент Тузли вже був…
У. Т.: Нещодавно Росія заявила, що може припинити постачати блакитне паливо Україні. Наскільки це реально, адже вона має перед європейськими сторонами контрактні зобов’язання, які повинна виконувати?
– Вона може це зробити і, на мою думку, технічно готова до цього. Але в тому якраз і криється пастка. Наступним кроком, як ми вже знаємо, буде звинувачення України в крадіжках газу з транзитного потоку. Це не будуть крадіжки, але у зв’язку з тим, що тиск у трубах зменшиться, система відбиратиме більше газу для того, щоб підтримати потік. Далі Москва намагатиметься пустити якомога більше блакитного палива через «Північний потік» (потужність – 55 млрд м3 газу на рік, на сьогодні прокачують менше ніж 20 млрд м3). Для цього добиватиметься від Єврокомісії винятку для газопроводу OPAL, який є продовженням «Північного потоку» на півночі Німеччини, щоб його завантажити повністю, максимально рятуючи Європу від «ненадійної та непередбачуваної України». У РФ готові здійснити такий маневр, але водночас сумніваються в його ефективності. По-перше, росіянам мало хто вірить. По-друге, зараз не січень, а березень, причому теплий. По-третє, Європа має надлишкові запаси газу у своїх ПСГ. За підрахунками експертів, на сьогодні своїх запасів вистачає на 40 днів, тож катастрофічних наслідків вдасться уникнути.
У ЄС розуміють, що Росія робитиме все, щоб схилити Єврокомісію до зміни підходів стосовно «Південного потоку», третьої та четвертої ниток «Північного потоку», про які заговорили знову, газогону Ямал – Європа-2 в обхід України тощо. Але, на мою думку, РФ вже перестаралася з цим. Бо днями єврокомісар із питань енергетики чітко заявив, що переговори про статус газопроводів OPAL і «Південний потік» стосовно виключення з третього енергопакета відкладено на невизначений час. РФ вважала, що, спровокувавши кризу в Україні, підштовхне ЄС до швидких рішень. І наприкінці січня Єврокомісія практично була готова їх ухвалити, але, побачивши, що відбувається, взяла паузу. Це той випадок, коли європейська бюрократія пішла на користь і Євросоюзові, і Україні.
Однак у Європі не виключають можливості вчинення диверсійними групами з Росії чи радикальними угрупованнями в Україні дій проти енергетичної інфраструктури. Це тривожить європейців і не може не тривожити й українців – тих, хто розуміє, що в тих самих трубах міститься і транзитний газ для Європи, і газ, закуплений нами в Росії, і газ власного українського видобутку. Себто у випадку, коли комусь із «секторантів» спаде на думку щось «утнути на трубі», то потрібно розуміти: передусім ці дії будуть на шкоду Україні.
У. Т.: Митний союз уводить санкції на постачання нафтопродуктів в Україну. До того ж через схеми Курченка та «Сім’ї» торік офіційний імпорт нафти й нафтопродуктів в Україну зменшився чи не на 80%. Чи не загрожує це дефіцитом бензину?
– Я розцінюю це як один із важелів тиску на Україну. На додаток до військового тиску пішла хвиля економічного: підвищення цін на газ, а тепер ще й можливе блокування постачання нафтопродуктів. Москва розуміє, що ми забезпечуємо себе переважно за рахунок імпорту готових нафтопродуктів, адже своя нафтопереробка стоїть, бо зусиллями російських власників українських НПЗ наші заводи тепер нерентабельні. Основна частина – до 40% – імпортується з Білорусі, на яку РФ натисне для отримання бажаного ефекту. Але якщо взяти прецедент минулого року, коли Мозирський НПЗ, основний постачальник в Україну, був закритий на місяць на ремонт, то катастрофи не трапилося.
Читайте також: Кадри вирішують все. Як насправді оновлюється влада
Білоруські обсяги було заміщено іншими постачаннями: з Румунії, Литви. Якщо перекриють логістичний канал, можна імпортувати нафтопродукти через Польщу. Тобто цю загрозу ми здатні нейтралізувати. Не виключені певні тимчасові цінові сплески, але не більше. Ситуація, ймовірно, стане проблемною, якщо ЧФ РФ влаштує блокаду українських портів чи якщо відбудеться інтервенція в південні області України (Херсонську, Миколаївську, Одеську), через яку перекриють шлях від моря. Тоді в нас залишиться лише західний напрямок, звідки можемо отримати нафтопродукти і не тільки. Ми повинні про це думати зараз.
У. Т.: Наскільки швидко в Україні можна збудувати завод із виробництва ядерного палива? Чи реально у світлі останніх подій відновити технології збагачення урану, щоб повернути собі ядерну зброю?
– Відновлення ядерного потенціалу країни робиться нешвидко й недешево. Крім того, виникає багато питань міжнародно-правового характеру. Ми приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна країна. Безперечно, поведінка наших гарантів безпеки розв’язує нам руки де-факто, але де-юре вони залишаються зв’язаними. Тому я розглядаю такі розмови не як привід для реальних дій, а як засіб створення такого собі політико-психологічного контртиску. Можна розглядати інший варіант: отримання ядерної зброї в нелегальний спосіб. Але це потребує високого рівня роботи державної машини. На сьогодні Україна не готова тримати в руках ядерну зброю.
Практично з 1990-х років, коли йшлося про будівництво заводу з виробництва ядерного палива, було зрозуміло, що він потрібен. Але моя оцінка незмінна: ми не маємо права робити це спільно з Росією. бо маємо в ядерній енергетиці стратегічну залежність від неї, тож навіщо її збільшувати? Повертаємося до того, з чого починали… Партнером обрали російську компанію. Чи реалізовуватиме вона зараз згаданий проект? І навіть якщо так, то який вигляд матиме потім цей завод і що він вироблятиме? У тому, що вони хочуть з’їсти гроші й повісити борг на Україну, ніхто не сумнівається. Тому зараз ми бачимо, що такі проекти не можуть бути лише бізнесовими, треба розглядати й безпекові аспекти.