2023 року тільки в Америці показали 519 серіалів. І це навіть не був рекорд. Рекорд був 2022-го, коли їх випустили 599. Через що експерти заговорили про те, що ми нарешті досягли піка ТБ.
Сама кількість відзнятого й показаного вже виразно свідчить, що жоден телесеріальний маніяк, зрозуміло, не зможе подивитися все, бо ж, крім США, серіали ще знімають по всьому світові, тож і остаточна річна цифра буде просто надмірною. Утім, сучасний світ порушує всі закони діалектики, бо кількість чогось ніяк не хоче переходити в якість.
Пригадайте, коли ви бачили дійсно великі й незабутні серіали. Більшість сходяться на думці, що останній культовий ситком завершився 2019 року — це була «Теорія великого вибуху». Тоді ж (і теж у травні, між іншим) вийшла фінальна серія серіалу, кожен епізод якого всі бурхливо обговорювали, сварилися в соцмережах, робили меми й усі гуртом ненавиділи розв’язку — ідеться про «Гру престолів».
Однак, якщо порівняти цю телепродукцію з культовими назвами недалекого минулого («Твін Пікс», «Клан Сопрано», «Загублені», «Друзі», «Пуститися берега» тощо), то одразу стає зрозуміло, що десь щось у серіальному виробництві пішло не так і не туди.
Нещодавно Джеймс Понєвозік, впливовий сучасний телеексперт The New York Times, перерахував цікаві новітні серіали — «Атланта», «Дипломат», «Покерфейс» і «Перехоплений рейс», до яких залучили непоганих акторів, і дійшов до неочікуваного висновку. Він пише:
«Я дивився всі ці шоу. Вони не погані. А просто… середняки. Саме це робить їх, на жаль, такими ж символічними для цієї миті на телебаченні, як попередні шоу, де знімалися ті ж актори, були символом амбіцій минулого. Те, що ми маємо сьогодні, — це надлишок добре зіграних, витончено зроблених компетентних серіалів. Ми маємо зі смаком зроблені римейки знайомих фільмів. Ми маємо докази здорових бюджетів, витрачених на разючі локації. У нас є достатньо хороші нові шоу, які нагадують великі старі. Ми вступили в золотий вік посереднього ТБ».
Навіть якщо розглянути найгучніші та найобговорюваніші серіали 2024 року, чи справді багато з них залишаться в історії? Чи багато з них захочеться колись потім переглянути?
Наприклад, «Фолаут» — непогана екранізація комп’ютерної гри, яка має недоліки всіх подібних форматів: нелогічний сюжет і картонні персонажі. Утім, нині не бракує кращих перенесень ігор на екрани: «Аркейн», «Останні з нас», «Гало» тощо. Та хай там як, а це теж не шедеври.
Або ж «Ріплі» — чергова екранізація роману Патриції Гайсміт «Талановитий містер Ріплі», найвідоміша з яких, певно, вийшла 1999 року за участі Метта Деймона, Джуда Лоу й Ґвінет Пелтроу. Що ж ми маємо в новій переробці: прекрасного, як і будь-коли, Ендрю Скотта, чудові, як завжди, італійські краєвиди та естетські чорно-білі зображення. Усе це неймовірно витончено й, на жаль, дещо затягнуто. І, попри всю цю красу, навряд чи захочеться ще раз це подивитися.
Або ж «Проблема трьох тіл» — адаптація роману китайського фантаста Лю Цисіня. Найочікуваніший серіал 2024 року, який усе ж багатьох розчарував. Комусь не сподобалася загальна повільність розгортання сюжету, комусь — закладена ідея, комусь — те, що шоуранери й сценаристи проєкту Девід Беніофф, Ді Бі Вайсс дуже хотіли повторити успіх свого попереднього творіння — «Гри престолів», але не впоралися з матеріалом.
Читайте також: Сучасні мультсеріали для дорослих, підлітків і зрідка для дітей
Та навіть не це є найбільшими їхніми недоліками. Головна проблема переважної кількості перерахованих серіалів — вторинність. Більшість із них — адаптації, екранізації та римейки. Серіальним виробникам катастрофічно бракує оригінальних історій, тож вони змушені братися за добре забуте старе або ж переносити на екрани те, що напозір не дуже для цього надається. Глядачі хочуть чогось нового, і стримінгові сервіси мають постійно підтримувати споживацький інтерес, тож через це процес виробництва пришвидшується й ні в кого немає часу вигадати щось революційно нове, простіше взяти щось перевірене й спробувати його осучаснити. У підсумку маємо величезну кількість не поганих і не хороших серіалів. Маємо купу міцних середняків, про які забуваєш одразу ж, коли додивишся останню серію. Цікаво, що в сучасних серіалах знімаються першорядні «оскарівські» актори й акторки, що раніше, до 1990-х, було важко уявити, але навіть це не рятує посередні сценарії та знімальні групи.
На цьому тлі новітні українські серіали не те що не претендують потрапити в «золотий вік посереднього ТБ», а навіть на якісь критерії гарного смаку.
Згадаю лише декілька назв цього року — «К.О.Д.», «Ніхто не ідеальний», «Обіцянка Богу», «Подвійні ставки», «Мангровий гай», «Ворожка», «ОПГ», «Потяг», «Примарна спадщина», «Дрон», «Безбережне море», «Сімейний консультант», «Переслідуючи вогонь», «Продовження роду», «Рубан», «Звичайна людина», «Хід коня», «Тільки живи» тощо. Звісно, у нас були серіали, які запам’яталися, — «Леся + Рома» чи «Спіймати Кайдаша», однак це лише винятки, які підтверджують наведену тенденцію. Поки світове серіальне виробництво обживається на своєму «середньому» шляху, ми рухаємося власною траєкторією. І, можливо, у цьому й полягає наша прихована сила: не мавпувати інших, а робити щось своє. Шкода лише, що це своє нині просто неможливо дивитися інакше як фоном до якихось важливих хатніх справ.