«Ми вже довели світові, що дійсно сильні, але ще треба поставити крапку». Розмова з комбатом УДА Сергієм Ковальчуком, який воює з 2014-го

Війна
10 Травня 2023, 16:55

Чи припиниться війна на кордонах 1991 року? Чому допомога добровольців досі потрібна ЗСУ? Чим лікується «втома від війни»? Чи наведуть порядок в Україні хлопці й дівчата, які повернуться з фронту? Тиждень поспілкувався із Сергієм Ковальчуком, другом Дізелем, командиром 3-го окремого батальйону «Волинь» Української добровольчої армії. Зараз підрозділ працює на східному та південному фронтах.


Ким ви були до війни?

— Моя цивільна спеціальність пов’язана з торгівлею, і все мені непогано вдавалось. Але я не шкодую, що так різко змінив свою комерційну діяльність на окопи

Яка ваша точка неповернення?

— Крим, коли на півострів зайшли зелені чоловічки. Саме тоді я і вирішив для себе, що піду на фронт. Я побіг у військкомат і був у першій десятці добровольців.

Скільки вам було років?

— Майже 26.

І відтоді весь час на фронті?

— Так. І є що згадати. Якось вивозили пораненого бійця, я лечу позаду швидкої, відразу везу йому речі, щоб був нормально одягнений, телефон для зв’язку зі мною та рідними. Заходжу в палату, поки він ще в операційній, а там сидить хлопчина, дивиться на мене й питає: «А ми десь із вами перетиналися?». Навряд чи, відповідаю. Він називає бригаду, кажу, однозначно ні. А потім він пригадує: «Коли нас розбили під Іловайськом, ми тоді якраз за вами сховалися». Він ледь не заплакав: мабуть, був дуже здивований, що я досі живий. Ми тоді ризикували немало.

Допомагали виводити наших з оточення?

— Це було на Іловайському напрямку ще до котла — тактичні бої на кордоні з Росією, в районі Амвросіївки. Тоді ми розуміли, що вже майже в оточенні.

Це були одні з перших моїх боїв, перші навички та враження. Запам’ятався виїзд на непідконтрольну нам територію. 2014-й, я був зелений-зелений. Розвідники зі Збройних сил України, із якими працював, мабуть, забули мені сказати, що ми йдемо в самий тил ворога. Я був за кермом і мав завдання просто запам’ятати дорогу, завезти розвідку й вивезти назад. Зрозуміло, що із завданням я справився, хлопців вивів.

Де ще довелося попрацювати до повномасштабного вторгнення?

— Майже вся Донецька область: Амвросіївка, Авдіївка, Широкине, Мар’їнка, Волноваха, Водяне, Опитне, Красногорівка, Степне і так далі. До речі, нещодавно згадували з побратимами з нашого підрозділу історію з 2015-го. Це було в Пісках. Спочатку ворог відпрацював по позиціях, на яких були сепаратисти «ДНР». Бив чимось дуже тяжким, не менш як 203-м калібром. А потім, коли піднялася пилюка від потужних приходів, вони перевели вогонь на нас. Тоді як працювала артилерія, з пилюки виїхали танки. Але ми були готові до такої ситуації. Вони добряче отримали й зазнали втрат.

Читайте також: Юрій Сиротюк: «Цю війну виграють не “Леопарди”, не F-16, її виграють люди. Ті люди, які виявляться стійкішими»

Але найцікавіше в історії, що все це була постановка для російських телевізійників. Вони виїхали на білому джипі, щоб ми подумали, ніби це ОБСЄ, і не стріляли по ньому. Насправді ж вони хотіли зняти, як ми на Великдень стріляємо по мирних мешканцях Донецька, які нібито йдуть у церкву. Ну але фінал видався несподіваний як для танків, так і для самих російських пропагандистів.

Ви знали, що буде повномасштабна війна?

— Так.

Звідки? Президент, скажімо, не знав… Чи не вірив…

— Більшість людей усвідомлювали, що війна таки буде, але для власного заспокоєння просто не хотіли приймати цієї реальності.

Якось готувалися?

— Ми не знали конкретної дати вторгнення, але чітко розуміли, що і як робити. Керівний склад УДА був попереджений і підготовлений. Кожен мав свій фронт роботи. Ми швидко мобілізувались, розбудувались і з легко-піхотного загону переросли в окремий батальйон «Волинь» УДА.

В УДА є кілька батальйонів. Ваш залишається суто добровольчим. Це принципова позиція?

— Так, це принципове рішення. Я надіюся, так і буде до кінця, до перемоги.

Тоді на які кошти ви існуєте?

— Волонтери, меценати. За що їм окреме дякую.

Як суто добровольчий підрозділ ви обмежені в доступі до озброєння, бронетехніки. Це впливає на результативність? Ускладнює роботу?

— Ми діємо спільно із Силами оборони. Якщо є завдання на тій чи іншій ділянці фронту спільно зі Збройними силами України, то ми працюємо на їхніх бронемашинах. І цього вистачає. Мати бронетехніку — це добре, але варто розуміти, що будь-яку військову техніку треба обслуговувати: заправляти, ремонтувати і так далі.

Як відбувається координація з регулярними частинами ЗСУ, Нацгвардії та іншими підрозділами?

— У кожному разі один в полі не воїн, усі працюють на перемогу. Щоб налагодити співпрацю, іде немало зусиль та часу, але це необхідна річ, і вона дає свої результати. Проводимо наради, вибудовуємо плани на спільну роботу й працюємо. Різні підрозділи — різна взаємодія. Наприклад, аеророзвідка нашого батальйону розвідує та знаходить ворожі позиції, корегує артилерію та піхоту для подальшого штурму й просування на ворожі позиції.

У чому секрет такого попиту на добровольців УДА?

— У досвіді, отриманому за роки російсько-української війни. Багато з нас не перший рік на фронті. Люди добре знають і чітко виконують свою роботу. Ми знайомі з багатьма видами зброї, вміємо з нею працювати й навчаємо цього своїх бійців. Ділимося знаннями і з іншими підрозділами.

У вас якась особлива методика навчання бійців?

— Насамперед це індивідуальний підхід. Я придивляюся до кожного бійця, даю йому можливість спробувати себе на різних позиціях, так би мовити, розкритись, і вже тоді визначаю його вузьку спеціальність. Або десь по-своєму підштовхую до рішення стати, наприклад, розвідником, аеророзвідником чи мінометником. Це не значить, що я сказав, будеш розвідником, і ти розвідник. Ні. Буває, хлопці самі знають, що вони хочуть робити. Працюють кожен день і показують досить хороші результати. У цьому їхня велика заслуга.

Хто ваші бійці?

— Це звичайні люди, які за короткий проміжок часу, тримаючи в руках зброю, стають справжніми героями. Наші добровольці живуть і воюють за козацькими традиціями. Я дійсно пишаюся всіма своїми бійцями, їхньою відданістю своїй справі. Є хлопці, які все життя, наприклад, працювали на залізничній дорозі чи заводі, а зараз вони просто нереальні стрільці: працюють з мінометів усіх калібрів чи протитанкових гармат усіх типів, зокрема сучасних. І їм усе чудово вдається. Їх не треба змушувати: навчатись і воювати — їхнє бажання. Цим ми якраз і вирізняємося. З любов’ю ставимося до своєї зброї та роботи, як би пафосно це не звучало.

Маєте якісь критерії добору до батальйону?

— Міцне здоров’я і бажання нищити ворога. Я дивлюся на характер бійця, його моральні якості та психологічну стійкість. Добираю і ставлю його саме на ту ділянку роботи, яка найкраще йому підходить. Наш батальйон гнучкий у цьому плані: байдуже, ти кухар-кондитер чи все життя працював за комп’ютером, робота є для всіх.

Ви більше як менеджер, я дивлюся.

— Я ж працював у торгівлі, тому мені легко порозумітися з людьми. Якось мене запитав один генерал, де я навчався військової справи та яка в мене спеціальність. Коли я відповів, що її просто немає, я не вчився в жодній військовій академії, він здивувався, як це, товарознавець за освітою розуміється на військових картах та планує бойові завдання на рівні з професійними військовими і його думку враховують.

Яким має бути комбат добровольчого підрозділу?

— Мабуть, передусім це психолог та управлінець. Найважливіше — бачити й розуміти людей. Я ціную кожного свого бійця, хвилююся, постійно моніторю, хто, де та чим займається. Не для дисципліни, а чисто по-людськи.

Вони відповідають взаємністю?

— В основному так. Якщо хтось отримав поранення чи бойове травмування, усе тримаю на контролі. Підтримую зв’язок, знаю, де та чим займається поранений і навіть яку книжку читає.

Читайте також: Від Майдану до великої війни. Історія про фронтовий шпиталь медиків-добровольців

Ви як сім’я…

— Без перебільшення так. І в цьому є заслуги всіх бійців, не тільки комбата. Коли на нас напали, ми об’єдналися в єдину сім’ю та воюємо. Це в підсвідомості закладено, що ми маємо дружити.

Які завдання підрозділ виконує на лінії вогню?

— Від оборони своїх позицій до штурмових дій.

Чому ви опинилися саме на цій ділянці?

— Рішення ухвалювали швидко. Ми там, де тоді було найслабше місце й прорив ворога. Після того як нам вдалося втримали позиції, разом зі Збройними силами пішли в контрнаступ. Деякі захоплені ворогом території вдалося відбити.

Ви стежите за щоденними звітами про втрати ворога? Ці цифри вас тішать?

— У ці цифри не вірю, тому що реальні втрати значно більші.

Противник змінився за цей рік, за вашими спостереженнями?

— Ворог не такий дурний, як ми думаємо. І, на жаль, вони роблять висновки, змінюються, переформовуються, і в деяких моментах є зміни на краще.

Відчуваєте втому від війни серед вояків? Вона впливає на боєздатність?

— Люди подібні мені за духом, незалежно від роду військ, налаштовані тільки позитивно. Сказати, що хтось там втомився, я не можу. Хлопці працюють. Так, деколи в бійців опускаються руки, але добре виконане завдання на полі бою швидко все виправляє та налаштовує на подальшу роботу. Коли людина бачить результат, це її стимулює ще більше працювати над собою.

Країна чекає наш повномасштабний наступ. Як ви оцінюєте шанси?

— Знаю точно, що буде важко, але ми впораємося. Наша армія теж за цей час значно змінилася. Враховуючи наші можливості та прагнення здолати ворога, однозначно переможемо.

Вас не злить невідворотність цієї війни? Якийсь придурок розпалив її, і, хочеш чи ні, мусиш брати в цьому участь.

— Я не мусив цього робити ані у 2014-му, ані тепер, після вторгнення 24 лютого. Це мій вибір. Мені, наприклад, було зрозуміло, що повномасштабна війна невідворотна, як і те, що цілі їхні інститути працювали над тим, щоб ця війна таки почалась у правильному саме для москалів світлі. Сраним кацапам потрібна пропаганда, і вона спрацювала.

Чому вони нас недооцінили?

— Я вважаю, що з 2014 року до лютого 2022 року була розвідка боєм. Своєму недоцарю доповідали те, що він хотів почути, а він зі свого боку не володів об’єктивною інформацією, тож, відповідно, ухвалив неправильне рішення про напад і тим самим підписав собі ордер на арешт у Гаазький суд.

А за політичними ігрищами, корупційними скандалами стежите?

— Ні, я не стежу. Уся моя увага зосереджена на лінії фронту. Нічого, окрім перемоги, мене не цікавить.

Нерідко можна почути, що коли закінчиться війна, хлопці й дівчата, які воюють, повернуться додому та наведуть в країні порядок. Як буде насправді?

— Це правильна думка, десь так воно й буде. Вони вже над цим працюють. Ті, хто повернуться з фронту, повинні й далі бути причетними до творення майбутнього своєї країни.

Чи повинна людина, яка проявила свої лідерські якості на війні, після перемоги йти далі служити державі, ставати чиновником, займатися політикою? Чи хороший воїн не завжди хороший керівник?

— Коли війна закінчиться нашою перемогою, людям усе одно доведеться йти працювати — у поле чи на будівництво. І в політику комусь також треба йти. Я сподіваюся, що той, хто пройшов через пекло війни, уже ніколи не зможе нашкодити своїй країні.

Якою бачите Україну після перемоги?

— Україна вже одна з найпотужніших, найсильніших країн світу. Через декілька років вона точно має очолити якийсь військовий альянс і бути в ньому лідером. Ми вже довели світові, що дійсно сильні, але ще треба поставити крапку.

А ви вірите, що нам вдасться довести до розвалу російську імперію?

— Думаю, Росія сама себе розвалить. У Кремлі беруть безпосередню участь у цьому. Це питання часу. Ми остання країна, на яку вона напала. Докладемо максимум зусиль, щоб розвалити недоімперію, але повторюся, вона сама розпадеться.

Читайте також: Як розпадатиметься Росія та чи варто цього очікувати?

Чи є сенс Україні претендувати на свої етнічні землі після розвалу Росії? Населення на цих територіях, здається, серйозно перепрошите «русскім міром».

— Ми про них не забуваємо. Це ж наші етнічні землі, якихось кілька десятків років тому там говорили українською мовою. Думаю, коли Росія розвалиться, вони самі до нас повернуться.

Що найперше мають зробити українці після війни?

— Відсвяткувати перемогу.

А ви що зробите?

— Візьму вудочки, надувний човен і поїду рибалити на кримського окуня.

Вас змінила війна?

— Я став на 10 років старшим. І мудрішим. А якщо серйозно, то здобув колосальний життєвий досвід.

Якщо війна триватиме ще довгі роки, ви готові йти до кінця?

— Готовий, однозначно. Але я не думаю, що це затягнеться на роки. Я впевнений, що через рік-півтора ми остаточно здолаємо ворога.

Бачите себе в майбутньому військовим?

— Після довгих років, проведених із побратимами УДА та військовими, навряд чи я захочу повернутися до цивільної професії.