Чи припиниться війна на кордонах 1991 року? Чому допомога добровольців досі потрібна ЗСУ? Чим лікується «втома від війни»? Чи наведуть порядок в Україні хлопці й дівчата, які повернуться з фронту? Тиждень поспілкувався із Сергієм Ковальчуком, другом Дізелем, командиром 3-го окремого батальйону «Волинь» Української добровольчої армії. Зараз підрозділ працює на східному та південному фронтах.
— Ким ви були до війни?
— Моя цивільна спеціальність пов’язана з торгівлею, і все мені непогано вдавалось. Але я не шкодую, що так різко змінив свою комерційну діяльність на окопи
— Яка ваша точка неповернення?
— Крим, коли на півострів зайшли зелені чоловічки. Саме тоді я і вирішив для себе, що піду на фронт. Я побіг у військкомат і був у першій десятці добровольців.
— Скільки вам було років?
— Майже 26.
— І відтоді весь час на фронті?
— Так. І є що згадати. Якось вивозили пораненого бійця, я лечу позаду швидкої, відразу везу йому речі, щоб був нормально одягнений, телефон для зв’язку зі мною та рідними. Заходжу в палату, поки він ще в операційній, а там сидить хлопчина, дивиться на мене й питає: «А ми десь із вами перетиналися?». Навряд чи, відповідаю. Він називає бригаду, кажу, однозначно ні. А потім він пригадує: «Коли нас розбили під Іловайськом, ми тоді якраз за вами сховалися». Він ледь не заплакав: мабуть, був дуже здивований, що я досі живий. Ми тоді ризикували немало.
— Допомагали виводити наших з оточення?
— Це було на Іловайському напрямку ще до котла — тактичні бої на кордоні з Росією, в районі Амвросіївки. Тоді ми розуміли, що вже майже в оточенні.
Це були одні з перших моїх боїв, перші навички та враження. Запам’ятався виїзд на непідконтрольну нам територію. 2014-й, я був зелений-зелений. Розвідники зі Збройних сил України, із якими працював, мабуть, забули мені сказати, що ми йдемо в самий тил ворога. Я був за кермом і мав завдання просто запам’ятати дорогу, завезти розвідку й вивезти назад. Зрозуміло, що із завданням я справився, хлопців вивів.
— Де ще довелося попрацювати до повномасштабного вторгнення?
— Майже вся Донецька область: Амвросіївка, Авдіївка, Широкине, Мар’їнка, Волноваха, Водяне, Опитне, Красногорівка, Степне і так далі. До речі, нещодавно згадували з побратимами з нашого підрозділу історію з 2015-го. Це було в Пісках. Спочатку ворог відпрацював по позиціях, на яких були сепаратисти «ДНР». Бив чимось дуже тяжким, не менш як 203-м калібром. А потім, коли піднялася пилюка від потужних приходів, вони перевели вогонь на нас. Тоді як працювала артилерія, з пилюки виїхали танки. Але ми були готові до такої ситуації. Вони добряче отримали й зазнали втрат.
Читайте також: Юрій Сиротюк: «Цю війну виграють не “Леопарди”, не F-16, її виграють люди. Ті люди, які виявляться стійкішими»
Але найцікавіше в історії, що все це була постановка для російських телевізійників. Вони виїхали на білому джипі, щоб ми подумали, ніби це ОБСЄ, і не стріляли по ньому. Насправді ж вони хотіли зняти, як ми на Великдень стріляємо по мирних мешканцях Донецька, які нібито йдуть у церкву. Ну але фінал видався несподіваний як для танків, так і для самих російських пропагандистів.
— Ви знали, що буде повномасштабна війна?
— Так.
— Звідки? Президент, скажімо, не знав… Чи не вірив…
— Більшість людей усвідомлювали, що війна таки буде, але для власного заспокоєння просто не хотіли приймати цієї реальності.
— Якось готувалися?
— Ми не знали конкретної дати вторгнення, але чітко розуміли, що і як робити. Керівний склад УДА був попереджений і підготовлений. Кожен мав свій фронт роботи. Ми швидко мобілізувались, розбудувались і з легко-піхотного загону переросли в окремий батальйон «Волинь» УДА.
— В УДА є кілька батальйонів. Ваш залишається суто добровольчим. Це принципова позиція?
— Так, це принципове рішення. Я надіюся, так і буде до кінця, до перемоги.
— Тоді на які кошти ви існуєте?
— Волонтери, меценати. За що їм окреме дякую.
— Як суто добровольчий підрозділ ви обмежені в доступі до озброєння, бронетехніки. Це впливає на результативність? Ускладнює роботу?
— Ми діємо спільно із Силами оборони. Якщо є завдання на тій чи іншій ділянці фронту спільно зі Збройними силами України, то ми працюємо на їхніх бронемашинах. І цього вистачає. Мати бронетехніку — це добре, але варто розуміти, що будь-яку військову техніку треба обслуговувати: заправляти, ремонтувати і так далі.
— Як відбувається координація з регулярними частинами ЗСУ, Нацгвардії та іншими підрозділами?
— У кожному разі один в полі не воїн, усі працюють на перемогу. Щоб налагодити співпрацю, іде немало зусиль та часу, але це необхідна річ, і вона дає свої результати. Проводимо наради, вибудовуємо плани на спільну роботу й працюємо. Різні підрозділи — різна взаємодія. Наприклад, аеророзвідка нашого батальйону розвідує та знаходить ворожі позиції, корегує артилерію та піхоту для подальшого штурму й просування на ворожі позиції.
— У чому секрет такого попиту на добровольців УДА?
— У досвіді, отриманому за роки російсько-української війни. Багато з нас не перший рік на фронті. Люди добре знають і чітко виконують свою роботу. Ми знайомі з багатьма видами зброї, вміємо з нею працювати й навчаємо цього своїх бійців. Ділимося знаннями і з іншими підрозділами.
— У вас якась особлива методика навчання бійців?
— Насамперед це індивідуальний підхід. Я придивляюся до кожного бійця, даю йому можливість спробувати себе на різних позиціях, так би мовити, розкритись, і вже тоді визначаю його вузьку спеціальність. Або десь по-своєму підштовхую до рішення стати, наприклад, розвідником, аеророзвідником чи мінометником. Це не значить, що я сказав, будеш розвідником, і ти розвідник. Ні. Буває, хлопці самі знають, що вони хочуть робити. Працюють кожен день і показують досить хороші результати. У цьому їхня велика заслуга.
— Хто ваші бійці?
— Це звичайні люди, які за короткий проміжок часу, тримаючи в руках зброю, стають справжніми героями. Наші добровольці живуть і воюють за козацькими традиціями. Я дійсно пишаюся всіма своїми бійцями, їхньою відданістю своїй справі. Є хлопці, які все життя, наприклад, працювали на залізничній дорозі чи заводі, а зараз вони просто нереальні стрільці: працюють з мінометів усіх калібрів чи протитанкових гармат усіх типів, зокрема сучасних. І їм усе чудово вдається. Їх не треба змушувати: навчатись і воювати — їхнє бажання. Цим ми якраз і вирізняємося. З любов’ю ставимося до своєї зброї та роботи, як би пафосно це не звучало.
— Маєте якісь критерії добору до батальйону?
— Міцне здоров’я і бажання нищити ворога. Я дивлюся на характер бійця, його моральні якості та психологічну стійкість. Добираю і ставлю його саме на ту ділянку роботи, яка найкраще йому підходить. Наш батальйон гнучкий у цьому плані: байдуже, ти кухар-кондитер чи все життя працював за комп’ютером, робота є для всіх.
— Ви більше як менеджер, я дивлюся.
— Я ж працював у торгівлі, тому мені легко порозумітися з людьми. Якось мене запитав один генерал, де я навчався військової справи та яка в мене спеціальність. Коли я відповів, що її просто немає, я не вчився в жодній військовій академії, він здивувався, як це, товарознавець за освітою розуміється на військових картах та планує бойові завдання на рівні з професійними військовими і його думку враховують.
— Яким має бути комбат добровольчого підрозділу?
— Мабуть, передусім це психолог та управлінець. Найважливіше — бачити й розуміти людей. Я ціную кожного свого бійця, хвилююся, постійно моніторю, хто, де та чим займається. Не для дисципліни, а чисто по-людськи.
— Вони відповідають взаємністю?
— В основному так. Якщо хтось отримав поранення чи бойове травмування, усе тримаю на контролі. Підтримую зв’язок, знаю, де та чим займається поранений і навіть яку книжку читає.
Читайте також: Від Майдану до великої війни. Історія про фронтовий шпиталь медиків-добровольців
— Ви як сім’я…
— Без перебільшення так. І в цьому є заслуги всіх бійців, не тільки комбата. Коли на нас напали, ми об’єдналися в єдину сім’ю та воюємо. Це в підсвідомості закладено, що ми маємо дружити.
— Які завдання підрозділ виконує на лінії вогню?
— Від оборони своїх позицій до штурмових дій.
— Чому ви опинилися саме на цій ділянці?
— Рішення ухвалювали швидко. Ми там, де тоді було найслабше місце й прорив ворога. Після того як нам вдалося втримали позиції, разом зі Збройними силами пішли в контрнаступ. Деякі захоплені ворогом території вдалося відбити.
— Ви стежите за щоденними звітами про втрати ворога? Ці цифри вас тішать?
— У ці цифри не вірю, тому що реальні втрати значно більші.
— Противник змінився за цей рік, за вашими спостереженнями?
— Ворог не такий дурний, як ми думаємо. І, на жаль, вони роблять висновки, змінюються, переформовуються, і в деяких моментах є зміни на краще.
— Відчуваєте втому від війни серед вояків? Вона впливає на боєздатність?
— Люди подібні мені за духом, незалежно від роду військ, налаштовані тільки позитивно. Сказати, що хтось там втомився, я не можу. Хлопці працюють. Так, деколи в бійців опускаються руки, але добре виконане завдання на полі бою швидко все виправляє та налаштовує на подальшу роботу. Коли людина бачить результат, це її стимулює ще більше працювати над собою.
— Країна чекає наш повномасштабний наступ. Як ви оцінюєте шанси?
— Знаю точно, що буде важко, але ми впораємося. Наша армія теж за цей час значно змінилася. Враховуючи наші можливості та прагнення здолати ворога, однозначно переможемо.
— Вас не злить невідворотність цієї війни? Якийсь придурок розпалив її, і, хочеш чи ні, мусиш брати в цьому участь.
— Я не мусив цього робити ані у 2014-му, ані тепер, після вторгнення 24 лютого. Це мій вибір. Мені, наприклад, було зрозуміло, що повномасштабна війна невідворотна, як і те, що цілі їхні інститути працювали над тим, щоб ця війна таки почалась у правильному саме для москалів світлі. Сраним кацапам потрібна пропаганда, і вона спрацювала.
— Чому вони нас недооцінили?
— Я вважаю, що з 2014 року до лютого 2022 року була розвідка боєм. Своєму недоцарю доповідали те, що він хотів почути, а він зі свого боку не володів об’єктивною інформацією, тож, відповідно, ухвалив неправильне рішення про напад і тим самим підписав собі ордер на арешт у Гаазький суд.
— А за політичними ігрищами, корупційними скандалами стежите?
— Ні, я не стежу. Уся моя увага зосереджена на лінії фронту. Нічого, окрім перемоги, мене не цікавить.
— Нерідко можна почути, що коли закінчиться війна, хлопці й дівчата, які воюють, повернуться додому та наведуть в країні порядок. Як буде насправді?
— Це правильна думка, десь так воно й буде. Вони вже над цим працюють. Ті, хто повернуться з фронту, повинні й далі бути причетними до творення майбутнього своєї країни.
— Чи повинна людина, яка проявила свої лідерські якості на війні, після перемоги йти далі служити державі, ставати чиновником, займатися політикою? Чи хороший воїн не завжди хороший керівник?
— Коли війна закінчиться нашою перемогою, людям усе одно доведеться йти працювати — у поле чи на будівництво. І в політику комусь також треба йти. Я сподіваюся, що той, хто пройшов через пекло війни, уже ніколи не зможе нашкодити своїй країні.
— Якою бачите Україну після перемоги?
— Україна вже одна з найпотужніших, найсильніших країн світу. Через декілька років вона точно має очолити якийсь військовий альянс і бути в ньому лідером. Ми вже довели світові, що дійсно сильні, але ще треба поставити крапку.
— А ви вірите, що нам вдасться довести до розвалу російську імперію?
— Думаю, Росія сама себе розвалить. У Кремлі беруть безпосередню участь у цьому. Це питання часу. Ми остання країна, на яку вона напала. Докладемо максимум зусиль, щоб розвалити недоімперію, але повторюся, вона сама розпадеться.
Читайте також: Як розпадатиметься Росія та чи варто цього очікувати?
— Чи є сенс Україні претендувати на свої етнічні землі після розвалу Росії? Населення на цих територіях, здається, серйозно перепрошите «русскім міром».
— Ми про них не забуваємо. Це ж наші етнічні землі, якихось кілька десятків років тому там говорили українською мовою. Думаю, коли Росія розвалиться, вони самі до нас повернуться.
— Що найперше мають зробити українці після війни?
— Відсвяткувати перемогу.
— А ви що зробите?
— Візьму вудочки, надувний човен і поїду рибалити на кримського окуня.
— Вас змінила війна?
— Я став на 10 років старшим. І мудрішим. А якщо серйозно, то здобув колосальний життєвий досвід.
— Якщо війна триватиме ще довгі роки, ви готові йти до кінця?
— Готовий, однозначно. Але я не думаю, що це затягнеться на роки. Я впевнений, що через рік-півтора ми остаточно здолаємо ворога.
— Бачите себе в майбутньому військовим?
— Після довгих років, проведених із побратимами УДА та військовими, навряд чи я захочу повернутися до цивільної професії.