Бо тут, на сцені, все як колись. Емоційно та трохи безглуздо. «Енергетична незалежність!» – це Руслана висуває якісь вимоги. «Чуєш, Путін?! Крим і Донбас наші! Крим і Донбас наші!».
Після співачки слово бере Мустафа Найем. Згадує 21 листопада минулого року. «Йшов дощ, – каже депутат. – Я йшов на Майдан і не вірив…». Не вірив, що на площу дійсно вийдуть люди. Ну, хіба що кількадесят.
Настає черга Марії Бурмаки. «А ти не бійся жити! Сонце, дощ і вітер, небо, зорі, квіти…», – співає вона. Біля машини з банером, що закликає допомогти батальону «Донбас», стоїть доброволець на милицях. Уважно слухає.
«Ми вийшли подивитися одне одному в очі», – каже хтось у мікрофон. Може, так і є. Але сотні людей прийшли сюди здебільшого для того, щоб подивитися в очі загиблих героїв – запалюють лампадки на Інститутській, несуть туди квіти. Стоять подовгу. Хто просто нахиливши голову, хто – на колінах.
Ми все бачимо», – наголошує банер на мостику над Майданом. Нижче підпис: «Небесна сотня». Колись на цьому місці ще висіло привітання для «беркутів»: «Ласкаво просимо до пекла».
Небесної сотні стосується й більшість плакатів – а їх сьогодні геть небагато – які тримають у руках люди. «Порошенко, Яценюк, Ярема, безнаказанность убийц «Небесной сотни» – на вашей совести».
Прямуючи додому, всі згадують що було. Хто говорить про свою сотню, хто про свою барикаду. Багато розмов про те, що Майдан почався зовсім не 21 листопада. А ще більше – про те, що він і досі не закінчився.
Читайте також: Ми повернемось з війни і спитаємо кожного