Тут, в окупації, несподівано вразила звістка про загибель Андрія Кузьменка, всім відомого Кузьми. Ніби трагічно відгукнулося колись мирне життя: горе, але з іншого світу, з-поза лінії обстрілів. Бо наші тутешні трагедії з війни сприймаються вже зовсім інакше.
Я точно не була фанаткою Кузьми, але тепер деякі його пісні згадуються, бо співзвучні моїм думкам. У голові постійно крутиться «Моя країна – суцільна руїна…». Це так, руїна. І не лише підірвані мости, висаджені в повітря багатоповерхівки, затоплені шахти, розбиті дороги, аеропорти, вокзали, газопроводи, лінії електропередач, заміновані торгово-розважальні центри, пограбовані квартири.
Це руїна душ. І хто знає, якими ми вийдемо або ж будемо витягнуті з-під неї. Навіть ті, хто порятувався від цілком реальних завалів розтрощених домівок…
Мої давні знайомі Ія та Федір, можна сказати, везунчики. Виїхали з Донецька ще влітку. Спочатку чоловік із дітьми вирішив пересидіти небезпечні дні на Азовському морі, сподіваючись, що за кілька тижнів усе владнається. Ія ще якийсь час працювала в Донецьку, розраховувала на відпустку, щоб приєднатися до своїх «курортників». А на початку липня місто захопили «деенерівські ополченці» – і цей день став поворотним пунктом у колись цілком стабільному та розміреному житті моїх друзів.
Минуло більше ніж півроку, тепер у наших рідкісних телефонних розмовах подруга навіть чути не хоче про повернення на Донбас: «Там життя не буде. Це на довгі роки зона конфлікту й розрухи, а в мене діти. Маю подбати про їхнє нормальне життя в адекватному оточенні». І я її розумію. Їхні душі кровоточать, але вони ще молоді й знайдуть у собі сили вгамувати біль, жити далі, боротися за майбутнє.
А куди подінуться ті мешканці Маріуполя, Слов’янська, Донецька, Сніжного, Краматорська, Дебальцевого, Волновахи та інших наших міст і сіл, ті, що, ніби дресировані папуги, не перестають торочити як не про райське життя «від ДНР-ЛНР» (із цим трохи стихло), то про «київську хунту», «російський братній народ» чи те, що «ми ж усі слов’яни, один в одного не стрілятимемо, це американці винні». Для них нормально отримувати допомогу з усіх рук, які дають, і не замислюватися, що буде далі. Точніше, взагалі ні про що не замислюватися. Для них нормально знущатися з військовополонених і таким чином вихлюпувати накопичену образу, адже все життя їх хтось принижував, а тепер мають шанс показати, що й вони неабищо… Ці люди завжди шукають когось винного у їхніх негараздах і ніколи не почнуть самі щось змінювати, відбудовувати, налагоджувати. Їм начхати на історію свого краю, якої вони ніколи не знали й не хотіли знати. Їм легше вірити у пропаганду, сконструйовану з висмикнутих і перекручених байок. Що буде із цими схибленими, скаліченими душами? Чи можна – і чи варто? – намагатися змінити їхню скам’янілу, наче вугілля, на якому вони живуть, свідомість? На Донбасі все значно складніше, ніж просто пошук місця для коми у виразі «скарати не можна помилувати».
Думаючи про «них», я неминуче приходжу до запитання: а що буде з «нами»? З тими, хто залишився тут, на своїй батьківщині, бо не зміг чи не захотів податися на «велику землю»? Як моя інша давня знайома, котра живе тепер в одному з донецьких сіл разом із батьками й маленькою донькою. Вона розказує, як щодня бавиться з малою в школу. Дитина старанно виводить українські літери у прописах. Математика, окрім підручника, доповнюється практичними заняттями під час походу по продукти у справжнє «сільпо», а не фейкове – міські супермаркети. Природознавство вони вчать також безпосередньо – в саду та на городі діда-баби. До того ж скоро весна, і ці заняття стануть вельми інтенсивними, щоб можна було не тільки перелітувати, а й перезимувати ще раз. Уроки читання відбуваються за «маминими» дитячими книжками, які дивом збереглися на горищі батьківської хати. Вони не такі яскраві, як сучасні, але там мир і спокій, добро і злагода, дружба і взаємодопомога.
Батьки моєї подруги все своє життя – трудове й нелегке – провели на Донбасі. Сьогодні вони все ще не втратили віри у краще майбутнє й чекають на прихід української армії, на звільнення від окупантів, на мудрість (їхні молитви – та Богові у вуха!) політики української влади, яка відродить життя на цій землі. Моя подруга не така оптимістка (може, тому що молодша?), але їй також хочеться вірити, що не все ще втрачено й не доведеться стати «вимушеними мігрантами» – переселенцями.
Вони живуть під окупацією, пристосовуються до вже давно незвичного сільського побуту, вчаться господарювати, щоб прогодуватися, набувають навичок домашніх учителів для своїх дітей, тримають руку на пульсі подій у країні, спілкуються через Skype із колегами з Великої та Малої України.
І чекають.
На перемогу, на прихід нашої армії, на визволення від окупації.
Тому хай «там», на «великій землі», знають, що ми «тут» є, ми залишатимемося до повернення України і нікуди звідси йти не збираємося.